Ур-фашизм

У 1942 році, коли мені було 10 років, я зайняв перше місце на місцевих Іграх для неповнолітніх, добровільно-примусових змаганнях, що проводилися серед італійських школярів-фашистів (тобто серед всіх італійських школярів). Мені вдалось з витонченою майстерністю розвинути тему «Чи повинні ми померти за славу Муссоліні і за безсмертну славу Італії?». Моя відповідь була «так». Я був розумний хлопчик.

У підлітковому віці я два роки провів серед есесівців, фашистів, республіканців і партизан, які стріляли один в одного, і я навчився ухилятись від куль. Корисна навичка.

У квітні 1945 року партизани взяли Мілан. Через два дні вони з'явились у містечку, де я жив. Це було весело. На центральній площі юрмилися люди, співали, розмахуючи прапорами і вигукуючи ім'я Міммо, командира місцевого партизанського загону. Міммо, в минулому командир карабінерів, перейшов на бік генерала Бадольо, наступника Муссоліні, і йому відірвало ногу в одному з перших боїв з рештками прихильників Муссоліні. Він вийшов на балкон міської ратуші, блідий, спираючись на милицю, і рукою заспокоюючи натовп. Я чекав урочистої промови, бо все моє дитинство пройшло в атмосфері великих історичних промов Муссоліні, проникливі пасажі з яких ми в школі вчили напам'ять. Настала тиша. Міммо говорив хрипко, ледве чутно: «Громадяни, друзі. Після багатьох важких випробувань ... ми тут. Слава полеглим за свободу». Все. Він повернувся і зайшов усередину. Натовп кричав, партизани потрясали зброєю, стріляючи в повітря. Ми, хлопчаки, кинулися підбирати гільзи, цінні для нас предмети.

Через кілька днів я побачив перших американських солдатів. Це були афро-американці. Мій перший знайомий янкі, Джозеф, був чорношкірий. Він відкрив мені чудовий світ Діка Трейсі та Л'іла Ебнера. Його книжки коміксів були різнокольорові і чудово пахли.

Один з офіцерів (майор чи капітан Мадді) гостював на віллі батьків двох моїх товаришок по школі. Я зустрів його в саду за розмовою з кількома жінками, які говорили ламаною французькою. Капітан Мадді теж знав французьку. Так склалося моє перше враження про визволителів-американців — після всіх наших блідолицих чорносорочечників — інтелігентний чорношкірий в жовто-зеленому мундирі, вимовляє: «Дуже дякую, мадам, я теж люблю шампанське...». На жаль, шампанського не було, але від капітана Мадді я отримав першу в житті жувальну ґумку, яку жував весь день. Ввечері я поклав її в склянку з водою, щоб на ранок вона була свіжою.

У травні ми почули, що війна закінчилася. Мир здався мені великої дивиною. Мене вчили, що постійна війна — це норма життя молодого італійця. У наступні місяці я дізнався, що Рух опору був не лише місцевим явищем, але й європейським. Я навчився новим хвилюючим словами, таким як «мережа», «макі́», «військовий секрет», «Червона капела», «варшавське гетто». Я побачив перші знімки Голокосту, зрозумівши сенс цього явища раніше, ніж почув цей термін. Я зрозумів від чого саме нас звільнили.

Сьогодні в Італії є люди, які задаються питанням чи мав Опір реальний воєнний вплив на хід війни. Для мого покоління так питання не стоїть: ми відразу зрозуміли моральну і психологічну роль Руху опору. Ми були горді того, що ми, європейці, не чекали звільнення склавши руки. Думаю, що і для молодих американців, які платили кров'ю за нашу свободу, було важливо знати, що по той бік лінії фронту європейці теж розплачуються життями.

Сьогодні в Італії дехто стверджує, що Опір — це вигадка комуністів. Це правда, що комуністи, граючи в ньому основну роль, вважали Опір своєю власністю. Але я пам'ятаю партизан в шийних хустках самих різних кольорів. Припавши до радіоприймача, — при зачиненених вікнах і світломаскуванні він був єдиним джерелом світла — я слухав повідомлення, які «Радіо Лондон» передавало партизанам. Вони були незрозумілі та поетичні водночас («Сонце сходить знову», «Троянди в цвіту») і здебільшого призначались «для Франкі». Хтось мені пошепки сказав, що Франкі — командир найбільшого підпілля Північної Італії, людина легендарної мужності. Франкі був моїм героєм. Цей Франкі (справжнє ім'я — Едгардо Соньо) був монархістом і настільки антикомуністом, що в повоєнний час приєднався до крайньоправих груп і потрапив під слідство за підозрою в підготовці реакційного антидержавного перевороту. Що це змінює? Соньо залишається орієнтиром моїх дитячих років. Визволення було результатом дій людей з різними цінностями.

Зараз у нас прийнято говорити, що війна за звільнення Італії призвела до трагічного розколу нації і що вкрай необхідне національне примирення. Що спогади про той жахливий час слід вичавити, вони неприпустимі, вони гнітять. А пригніченість — джерело неврозів. Якщо примирення означає прояв розуміння і поваги до тих, хто вів війну з вірою у власні хороші ідеали, то пробачення не означає забуття. Я допускаю, що Айхман був щиро відданий своїй місії, але я не можу йому сказати: «Добре, вертайтесь і продовжуйте в тому ж дусі». Ми зобов'язані пам'ятати все, що сталось, і урочисто заявити, що більше «вони» цього робити не повинні.

Але хто такі «вони»?

Якщо мати на увазі тоталітарні уряди, що правили Європою перед Другою світовою війною, то в нових історичних реаліях вони не відродяться у своєму колишньому вигляді. Якщо фашизм Муссоліні спирався на культ харизматичного вождя, корпоратизм, утопічну ідею імперської долі Риму, імперіалістичне прагнення завоювання нових земель, надсадний націоналізм, на бажання одягнути всю націю в чорні сорочки, заперечення парламентської демократії і антисемітизм, то мені неважко довести, що нинішній Національний альянс, який народився із повоєнних залишків Фашистської партії, — це, безумовно, права партія, але вона має дуже мало спільного з колишнім фашизмом. Я дуже стурбований неофашистськими рухами, що виникають повсюдно по Європі з Росією включно, але не думаю, що нацизм у своїй первісній формі може знову десь з'явитися в якості загальнонаціональної ідеології.

І хоча політичні режими можуть бути повалені, ідеології розкритиковані і відкинуті, за всіма режимами і їх ідеологіями завжди стоять світогляд і світовідчуття, певний набір культурних звичок, темні інстинкти і напівусвідомлені імпульси. Чи існує і в наш час привид, що бродить Європою, не кажучи про інші частини світу?

Іонеско [Ежен Іонеско, французький письменник, один з основоположників драми абсурду — прим. перекладача] казав: «Важливі тільки слова, все інше — балаканина». Лінгвістичні звички часто бувають важливими симптомами невисловлених почуттів. Тому дозвольте поцікавитись з якого дива не лише італійський Опір, а й вся Друга світова війна в усьому світі кваліфікується як битва проти фашизму? Якщо ви читали «По кому подзвін» Хемінгуея, то пам'ятаєте, що Роберт Джордан називає своїх ворогів фашистами, хоча вони іспанські фалангісти. І той же Ф. Д. Рузвельт: «Перемога американського народу і його союзників буде перемогою над фашизмом і смертельною небезпекою деспотії, яку він уособлює».

Під час Другої світової війни американців, які брали участь у Громадянській війні в Іспанії, називали «недозрілими антифашистами», маючи на увазі, що воювати проти Гітлера в сорокові роки було моральним обов'язком справжнього американця, а ось воювати проти Франко в тридцяті було зарано і пахло погано, оскільки проти нього були в основному комуністи й інші ліві. Чому через тридцять років по тому американські радикали обзивали поліцейських, що не поділяли їх смаків щодо курева, «фашистськими свинями»? Чому не кагулярськими свинями чи фалангістськими, чи усташськими, чи квінгсліськими, чи нацистськими?

Справа в тому, що «Майн Кампф» — це маніфест цільної політичної програми. Нацизм включав в себе расову теорію обраних людей-арійців, чітке визначення дегенеративного мистецтва, entartete Kunst, філософію волі до влади і культ надлюдини. Нацизм мав чітку антихристиянську і неоязичницьку суть, так же як сталінський діамат (радянська версія марксизму) був відверто матеріалістичним і атеїстичним. Якщо під тоталітаризмом розуміти режими, що підпорядковують всі особистісні прояви державі і державній ідеології, то німецький фашизм і сталінізм — справжні тоталітарні режими.

Італійський же фашизм, безумовно, був диктаторським режимом, але він не був цілком тоталітарний, і не завдяки якійсь особливій своїй м'якості, а через слабкість його ідеологічної бази. На противагу загальноприйнятому уявленню, італійський фашизм не мав власної філософії. Стаття Муссоліні про фашизм в «Енциклопедії Треккані» була, якщо не написана, то інспірована Джованні Джентіле [філософ і теоретик італійського фашизму — прим. перекладача] і відобразила пізньогегелівське уявлення про абсолют і етику держави, які ніколи не були реалізовані Муссоліні. У нього просто не було ніякої філософії: у нього була лише риторика. Муссоліні почав з войовничого атеїзму, потім підписав конкордат з Церквою і здружився з єпископами, які освячували фашистські прапори. У його ранні, ще антиклерикальні часи, якщо вірити легенді, він пропонував Господу стерти його в порошок, щоб перевірити істинність Господнього буття. Імовірно, той чимось відволікся і прохання не задовольнив. У подальшому Муссоліні часто у своїх промовах згадував Бога і не заперечував коли його називали «рукою Провидіння».

Італійський фашизм, безперечно, був першою правою диктатурою, встановленою в Європі, і у подальшому став праобразом для аналогічних рухів в інших країнах. Італійський фашизм першим розробив військове священнодійство, створив фольклор і встановив моду на одяг, причому з набагато більшим успіхом за кордоном, ніж це коли-небуть вдасться Бенеттону, Армані чи Версаче. І слідом за італійським фашизмом в тридцяті роки фашистські рухи з'явилися в Англії (Мослі), Латвії, Естонії, Литві, Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії, Греції, Югославії, Іспанії, Португалії, Норвегії і навіть в Південній Америці. І саме італійський фашизм переконав багатьох ліберальних європейських лідерів, що він проводить цікаві соціальні реформи і може бути м'якою революційною альтернативою комуністичній загрозі.

Тим не менш, історичний пріорітет мені не здається достатнім, щоб пояснити чому слово «фашизм» перетворилося в синекдоху для визначення різних тоталітарних рухів, бо фашизм не містив у собі всі елементи наступних тоталітаризмів, не був їх, так би мовити, квінтесенцією. Навіть більше — фашизм і не міг бути квінтесенцією. Фашизм — це ф'южн-тоталітаризм, набір різних філософських і політичних ідей, вулик протиріч. Чи можна собі уявити тоталітарний режим, в якому співіснують монархія і революція, Королівська гвардія і персональна міліція Муссоліні, привілеї Церкві і державні школи з практикою насилля, абсолютний державний контроль і вільний ринок? Фашистська партія народилася, звеличуючи свій новий революційний порядок, але фінансувалася найконсервативнішими землевласниками, які сподівалися на контрреволюцію. У своєму зародку фашизм був республіканським за духом, але потім двадцять років поспіль декларував вірність королівської родині, а дуче (беззаперечний Вищий керівник) знайшов повне порозуміння з королем, якого він зробив імператором. Але коли у 1943 році король звільнив Муссоліні, через два місяці партія відродилась з німецькою підтримкою, під звичним гаслом «соціальної» республіки, здувши пил зі старої революційної програми з майже якобінськими гаслами.

Існував єдиний варіант нацистської архітектури і нацистського мистецтва. Якщо нацистським архітектором був Альберт Меєр, то не було місця Людвігу Місу ван дер Рое. Так же було і при Сталіні. Якби правда була за Ламарком, то не залишилося б місця Дарвіну. В Італії ж були архітектори-фашисти, але поруч з їх псевдо-Колізеями було багато новаторських будівель, зведених від впливом модерного раціоналізму [Вальтера] Гропіуса.

У італійського фашизму не було свого Жданова, який би займався виключно культурою. В Італії були дві важливі мистецькі премії. Перша — це премія Кремона під егідою неосвіченого і фанатичного фашиста Роберто Фаріначчі, який ратував за мистецтво-пропаганду (пам'ятаю картини «Слухаючи виступ Дуче по радіо» і «Ментальний стан, навіяний фашизмом»). Друга — премія Бергамо, яку спонсорував освічений і досить толерантний фашист Джузеппе Боттаі, який був прихильником «мистецтва заради мистецтва» і багатьох новаторських експериментів авангардного мистецтва, того самого, яке в Німеччині переслідувалося як занепадницьке і прокомуністичне.

У поезії нашою національною гордістю був [Габріеле] Д'Аннунціо, денді, якого в Німеччині або в Росії миттю відправили б на розстріл. У нас же за націоналізм і звеличення геройства йому присвоїли титул співця режиму, хоча його поезія була густо замішана на французькому декадансі.

Візьмемо футуризм. Хтось скаже, що це один з видів «занепадницького мистецтва», поряд з експресіонізмом, кубізмом і сюрреалізмом. Однак перші італійські футуристи були націоналістами; з естетичних міркувань вони схвалювали участь Італії у Першій світовій війні, впивалися швидкістю, насильством і ризиком, всім тим, що було у фашистському культі молодості. Коли італійський фашизм почав рівнятись на Римську імперію і заново відкривати народні традиції, то [Філіппо] Марінетті (який стверджував, що автомобіль прекрасніше Ніки Самофракійської і навіть хотів «убити місячне світло») був зведений у члени Італійської Академії, яка ставилася до місячного світла з пієтетом.

Багато майбутніх партизан і майбутніх інтелектуалів Компартії були в ГУФ (об'єднання університетських студентів-фашистів), який задумувався як колиска нової фашистської культури. Але ці осередки стали своєрідним плавильним котлом, де кипіли ідеї без жодного ідеологічного контролю. І не через те, що студенти були стійкі до радикальних ідей, а тому, що просто не було кому їх контролювати.

Протягом усіх 1920-х років поезія [Еудженіо] Монтале та інших «герметиків» була противагою помпезному офіційному стилю і їм дозволялось висловлювати літературний протест, не виходячи з їхньої «вежі зі слонової кістки». Настрій «герметиків» був повною протилежністю фашистському культу оптимізму і героїзму. Режим терпів це явне, хоча і соціально непомітне, інакомислення, просто тому, що фашисти не звертали увагу на іхню туманну лексику.

Це не означає, що італійському фашизму була властива толерантність. [Антоніо] Ґрамші [засновник і керівник Компартії — прим. перекладача] протримали у в'язниці до самої смерті, опозиціонера Джакомо Маттеотті [один з керівників Соцпартії — прим. перекладача] і братів Росселлі [прихильники немарксистського соціалізму — прим. перекладача] знищили, вільну пресу придушили, профспілки розігнали, політичних дисидентів вислали на віддалені острови. Законодавча влада перетворилась у фікцію, а виконавча (яка контролювала і судочинство і засоби масові інформації) сама видавала закони, серед яких був і закон про чистоту раси (формальна підтримка Італією геноциду євреїв).

Неоднозначна картина, описана мною, свідчить не про толерантність, а про політичну та ідеологічну розхлябаність. Але це не була продумана розхлябаність, така собі структурована плутанина. Фашизм не мав філософського стрижня, але емоційно був міцно орієнтований на певні архетипи.

Так ми наблизилися до другої частини розмови. Німецький нацизм був унікальний. Ми не можемо назвати нацизмом гіперкатолицький фалангізм Франко, оскільки нацизм в своїй основі — язичництво, політеїзм і антихристиянство. А от у фашизм можна грати по-різному і від цього його суть не міняється. З поняттям «фашизм» відбувається те, що по Вітгенштайну [Людвіг Вітгенштайн, австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії — прим. перекладача] відбулося з поняттям «гра»: гра може бути змагальною або ж ні, вимагати якихось навичок чи жодних, може бути на гроші чи інтерес. Ігри, як показав Вітгенштайн, — це різні види діяльності і схожість між ними дуже умовна. Уявімо таку послідовність, де буквами позначено відповідний набір якостей, що характеризують певну політичну групу, позначену цифрами:

Група 2 схожа на 1, оскільки у них є дві спільних риси, по тій же причині 3 схожа на 2, а 4 схожа на 3. Навіть група 3 схожа на 1 (у них є спільний елемент с). Але ось що цікаво — група 4 має щось спільне з 3 і 2, але абсолютно нічого спільного з 1. Проте, завдяки плавності переходу з 1 на 4 створюється ілюзія спорідненості між групами 4 і 1.

Термін «фашизм» став узагальненим, тому що коли навіть видалити з фашистського режиму одну або кілька його рис, він все одно продовжує впізнаватися як фашистський. Усунувши з фашизму імперіалізм, отримуємо Франко чи Салазара. Усуваємо колоніалізм — виходить балканський фашизм усташів. Додаємо до італійського фашизму радикальний антикапітализм (чим ніколи не грішив Муссоліні), і виходить Езра Паунд. Додаємо божевілля на кельтській міфології і культі Грааля (абсолютно чужі італійському фашизму) і перед нами один з найбільш шанованих фашистських гуру Юліус Евола [італійський поет, художник, філософ-езотерик — прим. перекладача].

Але, незважаючи на розмитість цього терміну, по-моєму, можна виокремити список типових рис Ур-фашизму або Вічного фашизму. Їх не вдається систематизувати, багато з них протирічать одна одній і є притаманними різного роду деспотіям. Але навіть однієї з них досить, щоб навколо неї почав формуватись фашизм.

1. Першою характеристикою ур-фашизму є культ традиції. Традиціоналізм, звичайно, давніший за фашизм. Він був характерним не лише для католицької думки у період після Французької революції, а зародився в часи пізнього еллінізму як реакція на раціоналізм класичної Греції. У Середземномор'ї люди різних релігій (більшість з них були прийняті у римський Пантеон) шукали одкровення, явленого на зорі історії людства. Це одкровення, згідно традиціоналістичній точці зору, таїлося під завісою забутих мов — єгипетських ієрогліфів, кельтських рун, таємниць мало вивчених азіатських релігій.

Ця нова культура неминуче виявлялася синкретичною. Синкретизм — це не просто, як вказують словники, «поєднання різних форм вірувань і практик». Тут основа сполучуваності — перш за все зневага до суперечностей. Виходячи з подібної логіки, всі першородні одкровення містять дещицю мудрості, а якщо вони суперечливі або взагалі несумісні, то це лише тому, що вони алегорично відображають якусь споконвічну істину.

З цього випливає, що місця для розвитку знань нема. Істина вже проголошена раз і назавжди, залишається лише тлумачити її таємні змісти. Досить подивитися на будь-які навчальні програми фашистських рухів, щоб віднайти там тільки мислителів-традиціоналістів. Нацистський гностицизм підкріплювався з традиціоналістських, синкретистських, окультних джерел. Юліус Евола, головний теоретик нових італійських правих, змішує Грааль з «Протоколами сіонських мудреців», алхімію зі Священною Римською і Німецькою імперіями. Той факт, що італійські праві для демонстрації відкритості кругозору тепер вивчають [Жозефа] де Местра, [Рене] Генона і Ґрамші, є блискучою демонстрацією синкретизму.

Порийтесь в американському книжковому магазині на стелажах з табличкою «New Age» і ви знайдете там навіть Святого Августина, який, наскільки мені відомо, фашистом не був. Але поєднання Святого Августина і Стоунхенджа — це і є симптом ур-фашизму.

2. Традиціоналізм неминуче веде до неприйняття модернізму. Як італійські фашисти, так і німецькі нацисти начебто обожнювали техніку, в той час як традиціоналістські мислителі зазвичай техніку таврували, вбачаючи в ній заперечення традиційних духовних цінностей. Але, хоча нацизм і пишався своїми успіхами в індустріалізації, це була лише ширма для ідеології «крові і землі» (Blut und Boden). Несприйняття сучасного світу проводилося під гаслом заперечення капіталістичного способу життя і, особливо, духу 1789 року (і 1776-го, звичайно ж) — духу Просвітництва, Віку розуму, які бачилися витоками сучасної розбещеності. У цьому сенсі ур-фашизм може бути визначений як ірраціоналізм.

3. Ірраціоналізм міцно пов'язаний з культом дії заради дії. Дія прекрасна сама по собі і тому може здійснюють поза і без рефлексії. Мислення — це форма безсилля. Тому культура сприймається з підозрою, оскільки ототожнюється з критичним ставленням. Недовіра до інтелектуального світу завжди була симптомом ур-фашизму: від геббельсівського «Коли я чую слово "культура", то хапаюсь за пістолет» до зловживання виразами на кшталт «дегенеративні інтелектуали», «яйцеголові інтелігенти», «снобізм», «університети — розсадники червоних ідей». Офіційні фашистські інтелектуали в основному займалися нападками на сучасну культуру та ліберальну інтелігенцію за зраду традиційних цінностей.

4. Ніяка форма синкретизму не може витримати критики. Критичний підхід оперує відмінностями, а відмінності є атрибутом модернізму. У сучасній культурі наукове співтовариство поважає незгоду, як основу розвитку науки. В очах ур-фашизму незгода — це зрада.

5. Незгода — це ще й знак інакшості. Ур-фашизм зростає і шукає консенсусу, експлуатуючи природжений страх інакшості. Перші гасла фашистського або квазіфашистського руху завжди спрямовані проти інородців. Тому ур-фашизм — це расизм за визначенням.

6. Ур-фашизм народжується з індивідуальної або соціальної фрустрації. Тому типовою рисою фашизму є опора на розгублений середній клас, клас, що постраждав від економічної кризи чи політичного приниження, і відчуває страх перед загрозою з боку роздратованих низів. В наш час, коли колишні «пролетарі» перетворюються на дрібну буржуазію, а люмпен з політичного життя практично усунутий, фашизм завтрашнього дня знайде в цій новій більшості вдячну аудиторію.

7. Тим, хто втратив чітку соціальну ідентифікацію, ур-фашизм каже, що єдиним їх привілеєм є факт народження в певній країні. Так народжується націоналізм. Крім того, єдине, що може згуртувати націю, — це вороги. Тому в основі ур-фашистської психології закладена одержимість ідеєю змови, краще — міжнародної. Громадяни повинні відчувати себе в облозі. Найпростіший спосіб продемострувати змову — це культивувати ксенофобію. Але змова може бути і внутрішньою: найкраще для цього підходять євреї, тому що вони одночасно і всередині і зовні. Останній промовистий приклад одержимістю змовою у США — книга «Новий світовий порядок» Пета Робертсона. Але є і багато інших.

8. Послідовники ур-фашизму повинні відчувати себе ображеними через те, що вороги виставляють напоказ багатство і хизуються силою. Коли я був маленьким, мені втовкмачували, що англійці — «нація п'ятиразового харчування». Англійці харчуються інтенсивніше, ніж бідні, але чесні італійці. Ще багатими є євреї, до того ж вони допомагають своїм, мають таємну мережу взаємодопомоги. Однак, симпатики ур-фашизму були переконаними, що зможуть здолати ворогів. Тому риторичними прийомами вороги одночасно зображаються і як надто сильні і як надто слабкі. Тому фашистські уряди приречені програвати війни: вони не в змозі об'єктивно оцінювати боєздатність супротивника.

9. Для ур-фашизму нема боротьби за життя, а саме життя і є боротьбою. Тому пацифізм — це зближення з ворогом. Він поганий, бо життя — це вічна війна. У той же час є і комплекс Страшного Суду. Оскільки ворог повинен бути — і буде — знищений, значить, відбудеться останній бій, в результаті якого буде встановлено повний контроль над світом. Але таке «остаточне рішення» передбачає настання ери загального миру, Золотого століття, що протирічить тезі про перманентну війну. Ще жодному фашистського лідеру не вдалось вирішити це протиріччя.

10. Для всіх реакційних ідеологій в силу їх глибинної аристократичності характерним є елітаризм, а з аристократичної і мілітаристської обраності однозначно витікає презирство до слабкості. Ур-фашизм сповідує народний елітаризм. Кожен громадянин належать до найкращого у світі народу, а члени партії — найкращі його представники, тому пересічний громадянин може (чи навіть повинен) стати членом партії. Однак не може бути патриціїв без плебеїв. Тому кожен Вождь знає, що він отримав владу не демократично, а захопив силою, і розуміє, що сила його грунтується на слабкості мас, слабких настільки, що їм потрібен погонич. Тому в подібних суспільствах, організованих ієрархічно (за мілітаристською моделлю), кожен проміжний керівник зневажає, з одного боку, вищих за себе, а з іншого — підлеглих. Так зміцнюється масовий елітаризм.

11. Тому кожного виховують, щоб він став героєм. У будь-якій міфології герой — це рідкісне, виключне явище; проте в ідеології ур-фашизму героїзм — це норма. Культ героїзму безпосередньо пов'язаний з культом смерті. Не випадково девізом фалангістів було «Viva la muerte!» («Хай живе смерть!»). У нефашистських суспільствах людям кажуть, що смерть — прикра річ, але зустріти її слід з гідністю. Віруючим людям кажуть, що смерть — це безболісний шлях до надприродного блаженства. Герой же ур-фашизму жадає смерті, яка подається як найкраща винагорода за героїчне життя. Герою ур-фашизму нетерпиться померти. І у цьому нетерпінні йому значно частіше випадає посилати на смерть інших.

12. Оскільки неперервна війна і героїзм — речі непрості, ур-фашист переносить своє прагнення до влади на статеву сферу. На цьому заснований культ мачо (тобто зневага до жінки і нещадне переслідування нестандартних сексуальних звичок: від цнотливості до гомосексуалізму). Оскільки і секс — справа непроста, то герой ур-фашизму віддає перевагу зброї, як ерзацу фалоса.

13. Ур-фашизм будується на вибірковому популізмі. В умовах демократії громадяни мають індивідуальні права, але сукупність громадян реалізує свій політичний вплив лише з кількісної точки зору — один слідує рішенню більшості. При ур-фашизмі індивідуум особистісних прав не має, а виразником Спільної Волі постає Народ, що є уособленням монолітної єдності. Оскільки велика кількість людей насправді не може мати ідентичних бажань, Вождь претендує на те, щоб бути виразником їх спільної волі. Втративши право делегувати, пересічні громадяни не діють, вони лише грають роль Народу, який насправді існує лише як театралізоване явище. Для якісного популізму нам уже не потрібні П'яцца Венеція в Римі чи Нюрнберзький стадіон — для цього у нашому близькому майбутньому є телебачення або інтернет, які здатні сформувати і подати емоційну реакцію відібраної групи громадян як «голос народу».

Міцно спираючись на популізм, ур-фашизм виступає проти «прогнилих парламентських урядів». Однією з перших заяв Муссоліні в італійському парламенті, була така: «Я мав би перетворити цю глуху, похмуру залу в бівуак для моїх маніпул» (маніпула — це підрозділ римського легіону). Він, звичайно ж, швидко знайшов набагато краще місце для «своїх маніпул», але трохи пізніше парламент все ж розігнав. Кожен раз, коли політик ставить під сумнів легітимність парламенту, який нібито вже не відображає «волю народу», зразу ж відчуваються запах ур-фашизму.

14. Ур-фашизм говорить новомовою. Вона була винайдена Орвеллом в романі «1984» як офіційна мова Ангсоцу, Англійського соціалізму, але елементи ур-фашизму властиві найрізноманітнішим диктатурам. Всі нацистські і фашистські підручники вирізнялися бідною лексикою і примітивним синтаксисом, що мало б обмежити інструментарій складного і критичного мислення. Але ми повинні вміти виокремлювати й інші форми новомови, навіть коли вони мають невинний вигляд популярного телевізійного ток-шоу.

Вранці 27 липня 1943 року я почув по радіо, що фашизм упав і Муссоліні арештований. Коли мати відправила мене за газетою, то у найближчому кіоску побачив, що газети мають різні назви. Більше того, прочитавши заголовки, я зрозумів, що різні газети пишуть про різне. Я навмання купив одну з них і на першій сторінці прочитав повідомлення, підписане п'ятьма чи шістьма політичними партіями, серед яких були Християнська демократична, Комуністична, Соціалістична, Партія дії, Ліберальна партія. До тієї хвилини я думав, що в кожній країні є по одній партії, зокрема в Італії — це Національна Фашистська партія. І ось я виявив, що в моїй країні одночасно є кілька партій. Оскільки я був тямущим хлопцем, то зрозумів, що всі вони не могли виникнути за одну ніч. Значить, подумав я, вони існували раніше в підпіллі.

Повідомлення на титульній сторінці сповіщало про кінець диктатури і відновлення свободи: свободи слова, друку, політичних об'єднань. Ці слова — «диктатура», «свобода», «звільнення» — я читав уперше в житті. Завдяки ним я переродився у вільну західну людину.

Ми повинні завжди бути на сторожі, щоб зміст цих слів не забувся знову. Ур-фашизм все ще навколо нас, іноді він ходить в цивільному. Для всіх нас було б зручно, якби хто-небудь виліз на світову арену і сказав: «Хочу знову відкрити Аушвіц, хочу, щоб хлопці в чорних сорочках знову марширували площами Італії». Але життя складніше. Ур-фашизм може повернутись у самій невинній формі. Наш обов'язок — виявляти його і вказувати на його нові форми, кожен день, в будь-якій точці земної кулі. Нагадаю слова Франкліна Рузвельта, сказані 4 листопада 1938 року: «Наважуся припустити, що, якби американська демократія перестала рухатись вперед як жива сила, шукаючи вдень і вночі мирні засоби як покращити умови життя наших громадян, вплив фашизму у нас зріс би». Свобода і звільнення — наша постійна робота. Вона не закінчується ніколи.

Оригінал публікації