Гроші для Леніна

Рецензуючи книгу Шона МакМікін, лондонська «Таймс» робить такий висновок: «Російська революція була найуспішнішю кримінальною змовою в історії... Вона була також красномовним прикладом того, як ліберали можуть програти, і програти катастрофічно, якщо, володіючи величезною перевагою, вони роз'єднані перед обличчям нещадного ідеологічного ворога». Неважко виявити актуальність цього висновку для сучасної Росії. Підзаголовок книги «Нова історія» цілком виправданий. Її новизна в тому, на що ні в російській, ні в західній історіографії Жовтня зазвичай не звертали уваги на фінансову базу більшовицької партії. Американський історик спробував зрозуміти, скільки коштував Жовтневий переворот, знайти відповідь на питання: «Звідки гроші, товаришу Ленін?». Треба віддати належне детективним здібностям Шона МакМікін, йому вдалося знайти відповідь. Масштаби більшовицької антивоєнної пропаганди, утримання партійного апарату і Червоної гвардії коштували величезних грошей. Автор «Російської революції» перекопав гори матеріалу, попрацював в 24 російських, німецьких, австрійських, шведських, англійських, французьких, швейцарських і американських архівах. Так що книга чудово фундована, викладені в ній факти переконливі і підтверджені фінансовими документами.

Звичайно, про німецькі гроші і декілька «пломбованих» вагонів з російськими революціонерами, перекинутими німцями навесні 1917 року в Росію, добре відомо. Але гроші, як з'ясував американський історик, надходили і з інших джерел — зі Швеції, Данії, Швейцарії, від підставних фірм і рахунків в російських банках. Транзакції йшли з багатьох нейтральних країн. Ось лише один факт, про який пише Шон МакМікін, що підтверджує грошовий водоспад, який лився на партію більшовиків напередодні перевороту з-за кордону. Після приїзду Леніна в Петроград в квітні 1917 року більшовики за 250 тисяч рублів (еквівалент 125 тисяч доларів або 12,5 мільйона доларів на нинішні гроші) купили розташовану на Суворовському проспекті друкарню. Умовою покупки була обіцянка ЦК партії платити персоналу друкарні в цілому 30 тисяч рублів щомісяця (сучасна купівельна спроможність цієї суми — 1,5 мільйона доларів або 18 мільйонів доларів на рік). Листівки та пропагандистські матеріали полилися рікою. Крім «Правди», почався випуск «Солдатської правди» (для петроградського гарнізону), «Окопної правди» (для фронтових частин), «Голоси правди» (для Балтфлоту), не рахуючи памфлетів, тиражі яких обчислювалися шестизначними числами.

Пізніше, після провалу липневого путчу більшовиків, контррозвідка Тимчасового уряду виявила, що в друкарні друкувалися також підроблені посвідчення особи і нічні автомобільні перепустки. Розкладання армії і флоту йшло прискореними темпами, пацифістська і революційна пропаганда більшовиків на німецькі гроші напередодні Жовтневого перевороту зашкалювала. Головним відмивочним пунктом іноземних субсидій більшовикам був шведський банк Nya Banken, власник якого Улоф Ашберг після захоплення влади більшовиками став головним підручним Леніна з виведення награбованих цінностей, конфіскованих активів приватних банків і царського золотого запасу за кордон; ці кошти йшли на фінансування світової революції і закупівлю зброї. Але транзакції більшовикам напередодні перевороту йшли і через російські банки.

Створена Парвусом на німецькі гроші в нейтральній Данії торгово-експортна компанія закуповувала дефіцитні в Росії продукти і матеріали, а кошти від їх продажу в Росії її номінальний директор Яків Ганецький переказував на рахунки свого російського представника Євгенії Суменсон. Начальник контррозвідки Тимчасового уряду полковник Нікітін стверджував, що на допиті Суменсон зізналася, що переводила гроші більшовикам — зокрема, з її рахунку в Сибірському торговому банку було переведено 750 тисяч рублів. У Суменсон були рахунки на сотні тисяч рублів також в Російсько-Азіатському і Азовсько-Донському банках. Згідно виявленим Шоном МакМікін в Швеції фінансових документів, з Nya Banken напередодні перевороту на рахунок Суменсон в Петрограді було переведено 100 тисяч рублів. «Через такі телеграфні транзакції і відмивання доходів в рублях від імпортного бізнесу Суменсон, — пише Шон МакМікін, — німецький уряд мав змогу перевести величезні суми партії Леніна в Петрограді, аж до 50 мільйонів золотих марок — еквівалент понад один мільярд доларів на нинішні гроші».

Однак, зазначає автор «Російської революції», Росія і російський народ заплатили набагато більшу ціну за Жовтневий переворот: за підрахунками американського історика, він обійшовся, включаючи Громадянську війну, ленінський і сталінський терор, в 25 мільйонів людських життів.

В інтерв'ю «Радіо Свобода» Шон МакМікін розповідає, як йому вдалося розслідувати ретельно приховане більшовиками закордонне фінансування їх партії, з'ясувати економічну таємницю їх наlпотужної пропагандистської кампанії з розкладання російської армії напередодні Жовтня.

Шон МакМікін: У своєму розслідуванні, причому не тільки в Росії, але і в Німеччині, Швеції та Франції, мені вдалося виявити багато доказів того, яку роль зіграв у фінансуванні більшовиків шведський банк «Ніа Банкен» і його глава Улоф Ашберг, якого називали «банкіром Леніна». Ашберг продовжив співпрацю з більшовиками і після Жовтневого перевороту. Між 1921 і 1924 роками він реалізував на Заході цінностей «Гохранe» (державного сховища цінностей, у якому в перші роки після перевороту зібрали конфісковані коштовності царської родини, Російської православної церкви і приватних осіб – ред.) на 50 мільйонів доларів — п'ять мільярдів доларів в перерахунку на нинішні гроші. У 1940 році Ашберга допитала у Парижі французька поліція, і він відверто розповів про свої зв'язки з більшовиками до і після революції. Його свідчення зберігаються в архіві паризької префектури.

У Швеції я виявив щоденник Ашберга, точніше, його фрагменти, з яких багато чого стає зрозумілим про його угоди з більшовиками. У Німеччині мені пощастило розшукати документи про постачання в Росію через підставні фірми німецьких товарів, зокрема медикаментів, термометрів та рідкісних і дуже дорогих контрацептивів. Виручка від їх продажу йшла більшовикам. Ці транзакції здійснювалися в рублях, що дозволяло більшовикам користуватись величезними сумами готівки.

Багато з цих фактів були виявлені комісією Тимчасового уряду, яка розслідувала діяльність більшовиків після їх невдалої спроби захоплення влади в липні 1917 року. Під час обшуку в штаб-квартирі їх партії в садибі Кшесинської були захоплені викривальні для них фінансові документи, багато з яких згодом були знищені в СРСР. І Олександр Керенський про них знав — про це він розповів у мемуарах. Ці факти фігурують в постанові Тимчасового уряду про арешт Леніна, який втік до Фінляндії, та інших більшовиків, оголошенних в розшук. Однак Керенський, по суті, саботував це рішення, побоюючись надуманої змови генерала Корнілова і сподіваючись на підтримку ідеологічно близьких лівих сил. У серпні він амністував заарештованих у зв'язку з липневим заколотом більшовиків і випустив їх з в'язниць.

І хоча багато документів про співпрацю більшовиків із зарубіжними спонсорами були знищені, дещо збереглося і в Російському державному архіві соціально-політичної історії в Москві. Втім, не слід переоцінювати роль зарубіжних субсидій в перемозі більшовиків. Було чимало й інших чинників, які працювали на їх перемогу. Проте, без німецьких та інших грошей партія Леніна і Троцького не ввійшла б в історію, гроші дуже допомогли.

Наталія Голіцина: Чи можна, хоча б приблизно, назвати загальну суму отриманих більшовиками німецьких субсидій на революційну пропаганду в 1917 році?

Шон МакМікін: Існує кілька таких підрахунків німецьких політиків та істориків в рамках загальних німецьких витрат на ведення Першої світової війни. Зазвичай кошти, виділені німецьким Генштабом на антивоєнну пропаганду в Росії, оцінюються в 50 мільйонів марок золотом. Це приблизно еквівалент 10 мільйонів доларів за тодішнім курсом, що відповідає мільярду доларів на нинішні гроші. Це величезна сума як на ті часи. Звичайно, вона може здатися незначною у порівнянні з витратами Німеччини на ведення війни на Західному і Східному фронтах, які досягають астрономічних величин. І все ж субсидії більшовикам на антивоєнну пропаганду були безпрецедентною акцією у військовій історії. Під час моїх розслідувань я виявив, що в 1905 році у більшовиків в російській армії була таємна організація, яку вони використовували в пропагандистських цілях під час революції 1905 року. Так що у них був досвід з розкладання армії.

Значні суми німецьких грошей призначалися більшовиками насамперед на антивоєнну і антиурядову пропаганду в армії, на популяризацію братань з німцями і дискредитацію командування. Ленін прекрасно розумів особливу слабкість уряду при веденні непопулярної війни і будував пропагандистську стратегію з розрахунку на руйнування насамперед російських збройних сил. Війна взагалі була живильним бульйоном для більшовицької революційної пропаганди. Ленін прекрасно розумів, що війна в багато разів збільшує шанси революційного перевороту, саме тому завоювання впливу в солдатських і матроських комітетах було найважливішою метою більшовиків. Гроші йшли насамперед на пропаганду в армії і на флоті.

— А що можна сказати про фінансові субсидії з інших джерел, скажімо, зі шведського банку Улофа Ашберга?

Шон МакМікін: Банк Ашберга не займався власним субсидуванням більшовиків, він використовувався для відмивання німецьких і інших грошей, які туди надходили і призначалися ленінської партії. Важко в точності підрахувати, які суми пройшли через нього в 1917 році, фінансові документи не збереглися. Набагато легше простежити співпрацю Ашберга з більшовиками після захоплення ними влади в Росії. З ними він співпрацював аж до 1940 року. Треба сказати, що в 1918 році за співпрацю з Німеччиною уряди країн Антанти помістили банк Ашберга в чорний список. Його активи в США і Англії були заморожені.

Ашберг продав акції банку, створив новий під назвою «Шведська фінансова компанія» і продовжив співпрацю з більшовиками. У 1921 році він зустрічався в Москві з Леніним, і той надав його новому банку ексклюзивне право проводити фінансові операції від імені радянського уряду в Скандинавії і Німеччини. Ця угода включала право продавати на Заході російську нафту та інші корисні копалини. Одночасно йому було передано для продажу 55 тонн золота і численні коштовності з «Гохрана». За моїми неповними підрахунками, загальний обсяг фінансових операцій Ашберга з радянськими активами склав приблизно 20 мільярдів доларів за тодішнім курсом.

Після захоплення влади більшовиками обидва посередника в німецькому фінансуванні більшовиків — Ашберг і Ганецький — опинилися в Москві. У 1922 році Ашберг заснував там і очолив «Роскомбанк» (прабатько нинішнього «Зовнішекономбанку» РФ), а Ганецький буквально через кілька днів після Жовтневого перевороту очолив Народний банк Російської Республіки і став заступником народного комісара фінансів. Обсяг величезних радянських фінансових потоків, які пройшли через новий шведський банк Ашберга після Жовтня, не йде ні в яке порівняння з тими сумами, які він накачував в більшовицьку касу в 1917 році.

— Чи можна говорити про корупцію і розкрадання серед більшовиків в перші роки радянської влади? Адже через їх руки проходили величезні і погано контрольовані грошові потоки і нечувані награбовані цінності...

Шон МакМікін: Звичайно, корупція існувала. Були і розкрадання. Відомо безліч випадків використання партійним керівництвом реквізованих речей в особистих цілях. Наприклад, «Роллс-Ройс», на якому роз'їжджав Ленін, був конфіскований у приватної особи, що, за нормами європейського права, було відвертим грабунком. У процесі численних кампаній по реквізиції цінностей у буржуазії, які отримали легітимність завдяки популярному в більшовицької середовищі гаслу «Грабуй награбоване!», багато цінностей прилипали до рук грабіжників. ВЧК час від часу публікувала повідомлення про розстріли співробітників, викритих у крадіжці реквізованого. Наприклад, під час реквізиції церковних цінностей в 1922 році була виявлена значна недостача дорогоцінних каменів і золота. У деяких більшовицьких партійних босів були персональні рахунки в шведських банках.

Але всі рекорди розкрадань побила знаменита «паровозна справа», коли в 1920 році радянський уряд закупив у Швеції і Німеччині тисячу паровозів. На чолі закордонної закупівельної комісії був поставлений «ленінський нарком» Юрій Ломоносов. На закупівлю паровозів було виділено 200 мільйонів золотих рублів. Згодом виявилися колосальні розтрати і пропажа мільйонів рублів. Ломоносов не повернувся і втік до Англії. Це була афера століття.

І хоча існує стійке уявлення про скромність і аскетизм Леніна і Сталіна, як, втім, й інших диктаторів, включаючи Гітлера, поряд з введенням в 20-і роки партмінімумом в зарплаті, верхівка більшовицької номенклатури крім лфіційної зарплати мала величезні привілеї і негласні джерела доходу. При бажанні це можна розглядати як різновид державного хабара. Жили вони дуже добре, поза всяким сумнівом.

— Марксистські історики стверджують, що Жовтнева революція була результатом класової боротьби. Це так?

Шон МакМікін: Якщо ви вірите в марксистсько-ленінську теорію історичного розвитку, то неминуче змушені користуватися такого роду поясненням причини революції. Однак я не впевнений, що ця теорія здатна пояснити політичні події 1917 року в Росії. Більш того, на мій погляд, вона веде нас у бік від реальної проблеми. Щоб зрозуміти події Жовтня 1917 року, потрібно почати з війни, в яку в той час була залучена Росія. Війна стала тригером революції. До того ж потрібно врахувати, що дорога до Жовтня була вимощена зреченням Миколи II і Лютневою революцією, до якої більшовики не мали ніякого відношення. Існує гіпотеза, що в 1917 році в Росії була лише одна революція і що Жовтень був лише продовженням Лютого. Мені ніколи не здавалося, що марксистське розуміння генезису революції може допомогти в поясненні її витоків і що діалектика історичного матеріалізму і теорія класової боротьби здатні адекватно трактувати історичні події. Сам я ніколи не мислив в таких категоріях.

— Ви пишете, що Жовтневий переворот був неминучий. Однак радянські історики твердили про історичний детермінізм, трактуючи події Жовтня як неминучу зміну суспільно-економічної формації...

Шон МакМікін: Це ключове питання філософії історії. У сучасній історичній науці існує так званий «плюралістичний» напрямок, що розглядає різні, часто суперечливі вектори історичного розвитку. Цей напрямок виходить з постулату, що історичні події — результат дії вільної волі людини, що не існує передбачуваного плану історичного розвитку, що майбутнє — плюралістичне. Подія може обернутися так, а може інакше. Ніхто не може передбачити, що нас чекає завтра. Історію можна уподібнити до глобального ринку, де в кращому випадку можна говорити про якісь тренди і де трапляються непередбачені кризи і рецесії. До таких істориків належу і я.

У 1917 році ніхто не міг передбачити ні лютневих, ні жовтневих подій в Росії. Для самих більшовиків Лютий виявився сюрпризом. Навіть після захоплення влади більшовики не були впевнені, що їм вдасться довго протриматися. Існують численні свідчення, що багато хто в керівництві партії про всяк випадок обзаводився рахунками в іноземних банках і відправляв родичів у Швецію і Швейцарію. Ніхто не вірив, що комуністи в Росії протримаються три чверті століття. Хід історичних подій передбачити неможливо. Історія так не працює, життя так не працює.

— Описуючи події в Петрограді в жовтні 1917 року, ви часто вживаєте вираз «заколот петроградського гарнізону». Чи означає це, що Велика Жовтнева соціалістична революція — не більше ніж міф і що насправді стався путч, вчинений групою змовників, або ж просто військовий заколот?

Шон МакМікін: Визначення «заколот» більше підходить для позначення Лютневої, ніж Жовтневої революції. У лютому в Петрограді проходили демонстрації, викликані браком продовольства, і вони не були особливо небезпечні для влади. Але коли до них приєдналися солдати місцевого гарнізону і кронштадтські матроси, виникло загрозливе становище, запахло військовим заколотом. Треба сказати, що найкривавіші події спалахнули всередині військових частин і флотських екіпажів. Там було набагато більше жертв, ніж серед цивільного населення. Загинуло чимало офіцерів. Такі акції підпадають під визначення військового заколоту.

На мій погляд, масовість участі населення в протестних демонстраціях в лютому в чималій мірі пояснюється хорошою, сонячною погодою, що стояла протягом п'яти днів починаючи з 23 лютого, — в цей день відбулося організоване соціалістичними партіями святкування Міжнародного жіночого дня. Все складалося дуже вдало для російської лівої опозиції. Треба сказати, що зречення царя і повалення самодержавства були з ентузіазмом зустрінуті в європейських країнах і США. У Лондоні і Парижі панувала ейфорія. Газети писали про «нові горизонти, які відкриваються після падіння авторитарного режиму в Росії та її приєднання до політичних цінностей партнерів по військовій коаліції».

Зовсім іншу картину являла собою Жовтнева революція. Вона більш схожа на coup d'etat, на палацовий переворот, враховуючи існуюче тоді в Росії двовладдя, — Ленін і Троцький діяли не від імені більшовицької партії, а від імені Другого всеросійського з'їзду рад робітничих і солдатських депутатів, де у більшовиків була більшість. Звичайно, Жовтень був результатом змови більшовиків. Так званий «штурм Зимового» 25 жовтня проводився загоном більшовицької Червоної гвардії і розпропагандованими більшовиками кронштадтськими матросами. До моменту нічного штурму охорона Зимового палацу звелася до мінімуму. Козаки і юнкери почали залишати свої пости, пішла вся артилерія. Залишалася жменька юнкерів й ударницi «Жіночого батальйону смерті». У процесі штурму кілька ударниць були зґвалтовані, одна наклала на себе руки. Це були героїчні жінки, що билися до кінця.

Як пише авторитетний дослідник Жовтневої революції Річард Пайпс, загальне число загиблих під час штурму склало п'ять чоловік убитими і кілька пораненими, в основному випадковими кулями. Я цитую в своїй книзі петроградську газету «Дело народа», яка писала в номері від 26 жовтня про попередній день, що в місті було все спокійно і що було лише кілька повідомлень про заворушення протягом дня. Критичним фактором перемоги більшовиків у жовтні була не підтримка населення столиці, а солдат гарнізону і матросів Балтфлоту. Обіцянка Леніна і Троцького покінчити з війною збіглася з небажанням солдатів петроградського гарнізону та резервних частин йти на фронт. Все це відбувалося на тлі цілковитого безсилля Тимчасового уряду, відсутності у нього відданих армійських частин, бездарності обраної ним політичної стратегії і при явному заграванні з більшовиками, які захопили владу в Петроградській раді. Але і за межами Петрограда у Тимчасового уряду не було підтримки в армійських частинах.

— А як ви оцінюєте роль Троцького в Жовтневому перевороті? Ви пишете, що саме він, а не Ленін керував ним.

Шон МакМікін: Я б не став надмірно звеличувати його роль як керівника перевороту. Безсумнівно, що він зіграв критичну роль в Жовтні, приймаючи всі найважливіші тактичні рішення і віддаючи накази в день штурму Зимового палацу. Справа в тому, що Ленін довгий час перед Жовтнем переховувався, був на нелегальному становищі. Троцький був не кабінетним, а публічним політиком, демонструючи блискучі якості оратора, виступав перед військами і робітниками. Крім того, він був обраний головою Петроградської ради, і це надавало легітимність його наказам і розпорядженням. Але не слід недооцінювати роль Леніна в здійсненні перевороту. Він був справжнім натхненником і стратегом путчу. Ленін постійно підштовхував соратників до захоплення влади, він був зациклений на владі. Троцький же всіляко відтягував захоплення влади, прагнучи поєднати переворот з відкриттям Другого з'їзду рад, що додало б більшовицькій змові видимість демократичної легітимності. Не думаю, що Жовтень відбувся б без Леніна. Звичайно, Троцький зіграв роль верховного командувача перевороту, але справжнім його каталізатором все ж був Ленін.

— У читача вашої книги створюється враження, що перемогу більшовиків в жовтні у величезній мірі забезпечив глава Тимчасового уряду Олександр Керенський, політика якого грала їм на руку.

Шон МакМікін: Думаю, що Керенський зробив ряд фатальних помилок. Одна з них — наказ про Галицьку наступальну операцію в червні 1917 року, яка після німецької контратаки завершилася катастрофічною поразкою російської армії, масовим дезертирством і безладним відступом. Армія повністю розклалася під впливом більшовицької агітації, цілі батальйони і полки відмовлялися наступати при цілковитому падінні дисципліни. Створені Тимчасовим урядом солдатські комітети дезавуювували накази офіцерів. Ця катастрофа призвела до подальшої деморалізації армії і активізації більшовицької пропаганди, вимостили дорогу військовому путчу в Петрограді. Агітація більшовиків за поразку власної армії ідеально спрацювала.

Керенський не використав виявлені його контррозвідкою під час обшуку садиби Кшесинської документи з планами підготовки повстання і схемами захоплення життєво важливих пунктів в столиці, списки відданих більшовикам військових частин, які повинні були бути задіяні в операціях із захоплення урядових будівель, і навіть імена осіб, відповідальних за реалізацію плану. Там же були виявлені і документи про німецькі фінансові субсидії через підставні рахунки Євгенії Суменсон. Однак Керенський не лише проігнорував ці незаперечні докази більшовицького змови, але і розформував відділ контррозвідки.

Більше того, під приводом боротьби з фантомною «корніловщиною» він амністував, а по суті справи реабілітував, ватажків провального більшовицького липневого путчу, в тому числі Троцького. Але і це ще не все. Керенський переозброїв Червону гвардію більшовиків, вважаючи її мало не єдиною дієздатною військовою силою, здатною протистояти корніловських змови. За його наказом більшовики отримали з державного арсеналу 40 тисяч гвинтівок. На мій погляд, Керенський був дилетантом в політиці. Він був відносно молодий — 36 років, амбітний адвокат без серйозного політичного і державного досвіду, бездарний стратег, есер і масон, який не приховував соціалістичних переконань. Керенський, по суті, саботував боротьбу з більшовиками і проводив неймовірно дурну і самовбивчу політику.

— Чому все ж Керенський, знаючи про змову, що готувалася більшовиками, не заарештував Леніна? Десятки людей знали де він переховувався. Створюється враження, що його просто не розшукували. І чому Керенський звільнив з в'язниць більшовицьких путчистів в серпні 1917 року?

Шон МакМікін: Це пояснюється його власними переконаннями і моральною стороною справи. Як соціаліст він поділяв багато цінностей і політичних прагнень більшовиків. Вони були йому набагато ближче, ніж центристські і праві партії. Ідейна близькість з більшовиками — одна з причин його коливань і недостатньої послідовності у боротьбі з ленінською партією. Керенський був стурбований долею російської революції, він боявся військової диктатури. Загроза корніловського заколоту здавалася йому незмірно небезпечніше більшовицької змови. Це було його головною політичною помилкою.

Ще одна причина його недбалості — історичні паралелі, які він проводив з європейськими революціями, особливо з Французькою революцією XVIII століття. Корнілов та інші генерали представлялися йому в образі Наполеона — губителя французької революції. Він і сам до кінця не розумів своєї ролі в революції і давав привід опозиції підозрювати себе в бонапартизмі. Над ним висіла ця історична обсесія. Відчуваючи хиткість і слабкість свого уряду, Керенський, щоб впоратися з «корніловщиною», проводив політику загравання з лівими політичними силами, бачачи в них необхідних йому, хоча і тимчасових, союзників.

Звідси і його амністія ідейно близьких більшовицьких путчистів і недбалість при арешті Леніна, якого не чіпали, навіть коли він на початку жовтня 1917 року змінив курінь у Фінляндії на Смольний, що став оплотом більшовицької підготовки до захоплення влади. Керенський був упевнений, що йому вдасться приборкати більшовиків, що у нього буде можливість запобігти рецидиву липневого путчу. Це самозакоханість невдалого політика виявилася трагічною і для нього самого, і для Росії.

— У чому ви вбачаєте головні причини перемоги більшовиків? Чим вони звабили російський народ?

Шон МакМікін: Критичну, головну причину їх перемоги можна позначити одним словом — «війна». Історики називають безліч причин поразки ліберальної демократії в Росії в жовтні 1917 року, вказуючи, зокрема, на політичну і економічну кризи, затягування земельної реформи, відсутність політичної волі у Тимчасового уряду і багато іншого. Однак на мій погляд, головна причина падіння демократії в Росії — втома від війни, яка зруйнувала російську державність і пробудила самі низинні інстинкти озброєного народу.

Якби цар послухав Григорія Распутіна, який радив йому в 1914 році не вступати у війну, не було б 74 років радянської влади і її незліченних жертв. Ленін звабив російський народ простим гаслом «Геть війну!» і в якійсь мірі обіцянкою — «Землю селянам!». Мирна програма більшовиків — головна причина їх перемоги. Але насправді Ленін прагнув перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську, однак не думаю, що російський народ розумів справжній сенс його задуму.

Тут потрібно врахувати, що Росія мало цікавила Леніна, для нього Жовтневий переворот був лише однією з ланок світової революції. Головні його помисли після захоплення влади були про «світову революційну пожежу». На «підпал» Європи йшли мільйони золотих рублів з бюджету радянської Росії.

Звичайно, прекраснодушні ліберали першого складу Тимчасового уряду на чолі з князем Львовим непогано підіграли більшовикам, знищивши єдиноначальність в армії. Її розкладанню і деморалізації сприяли перш за все введені ними інститут комісарів і солдатські комітети. Більшовикам залишилося лише довершити їх роботу по руйнації армії і державності. Я б сказав, що це були вовки в овечій шкурі рад. Загальна політична обстановка в Росії в жовтні 1917 року була дуже сприятлива для більшовиків; дурість, недалекоглядність і марнославство Керенського створили ситуацію безвладдя. Двох-трьох сотень озброєних мародерів виявилося досить для арешту уряду.

Не можна сказати, що Керенський не розумів, що продовження війни загрожує катастрофою. Незадовго до Жовтневого перевороту в розмові з британським послом Джорджем Б'юкененом він висловлювався за компромісний мир, за необхідність терміново завершити війну на прийнятних і почесних для всіх сторін умовах. Однак союзники з цим не погодилися, наполягаючи на беззастережній капітуляції Німеччини і Австрії. Було втрачено ще один шанс запобігти захопленню влади більшовиками. Насправді ж антивоєнний заклик і миролюбність Леніна були удаваними: він був не проти війни, а лише за її перетворення в іншу війну — громадянську.

— А чим ви пояснюєте, що і через сто років після Жовтневого перевороту перед Росією все ще стоять практично ті ж проблеми, які у неї були до Жовтня?

Шон МакМікін: Деякі російські проблеми ніколи не зникали. На Заході люблять говорити, що путінський режим — це всього лише новий варіант все тієї ж старої російської авторитарної традиції, що відрізняється дефіцитом демократії і права та обмеженням громадянських свобод. Однак на мій погляд, багато нинішніх проблем Росії спричинені, в основному, незжитою традицією радянської влади і навмисно культивованою спадщиною комунізму. Звідси бере початок радянська ментальність російського правлячого класу.

Звичайно, було б нерозумно і недалекоглядно ігнорувати певні політичні, соціальні та культурні традиції, що сформували російську ідентичність. Їх навряд чи можна викорінити. Це дає привід деяким історикам стверджувати (безпідставно, на мій погляд), що Росія ніколи не зможе перетворитися в ліберальну парламентську демократію західного типу. Як показали бурхливі 90-ті роки Росії, мабуть, важко викорінити цю історичну традицію. Однак в Росії одного разу робилася серйозна спроба увійти в сім'ю західних демократій — я маю на увазі скликання Установчих зборів, розігнаних на початку 1918 року більшовиками. Саме ця трагічна для Росії подія, на мій погляд, і була справжнім і остаточним захопленням влади більшовиками.

Особисто у мене немає рецепту вирішення застарілих політичних російських проблем, оскільки створюється враження, що більшість росіян цим не переймається. Так що демократичні парламентські методи тут безсилі. Факт, що багато з цих проблем глибоко кореняться в російському минулому, і вирішувати їх повинні самі росіяни.

Оригінал публікації © 2017 RFE/RL, Inc.