Протистояння англійської аристократії, відоме як Війна Білої та Червоної троянд, розпочалося після нищівних поразок англійської армії в ході Столітньої війни, які призвели до розколу англійського суспільства на два ворожих табори — прихильників правлячої королівської династії Ланкастерів і опозиційно налаштованої знаті, яку очолив Річард Плантагенет, 3-й герцог Йоркський. Після переможної битви при Сент-Олбансі у 1455 році, де йому вдалося взяти в полон самого короля Генріха VI, Великою радою він був призначений лордом-протектором при психічно неповносправному монарху.
Коли наступного року Генріх VI нарешті оговтався від удару і після трирічної бездіяльності повернувся до справ, він повернув свого фаворита Едмунда Бофорта, 2-го герцога Сомерсета, а його конкурент Річард Йоркський, позбавлений владних повноважень, був змушений відправитись в Ірландію, куди вдруге був призначений лейтенантом (губернатором).
Нетривале перемир'я у Війні троянд перевалось у 1460 році, коли зять Річарда Йоркського Річард Невілл, 5-й граф Солсбері, разом із сином (повним тезкою), 16-м графом Ворвіком, що за дорученням парламенту боролись з французьким піратами в протоці Ла-Манш, самі були звинувачені у нападах на торгові кораблі Іспанії і Ганзейських міст. Відмовившись прибути в Лондон для проведення розслідування, вони на початку літа з набраним у Кале військом висадились в Сендвічі, графство Кент, і досить швидко захопили південь Англії. 10 липня у битві при Нортгемптоні вони розбили армію Ланкастерів, і Генріх VI вдруге потрапив до йоркістів у полон.
Короля під арештом доправили у Лондон, куди через кілька тижнів з Ірландії з великою пишністю прибув і Річард Йоркський. На засіданні скликаного з приводу таких надзвичайних подій парламенту, він вказав рукою на порожнє королівське крісло і заявив власні претензії на престол як нащадок по материнській лінії Лайонела Антверпена, 1-го герцога Кларенса, третього сина короля Едварда III Плантагенета, а по батьківській — як онук Едмунда Ленглі, 1-го герцога Йоркського, п'ятого сина короля Едварда III, чийого предка короля Річарда ІІ Плантагенета у 1399 році Ланкастери незаконно позбавили влади.
Такого повороту подій не очікували навіть найближчі соратники Річарда Йоркського, але зрештою після тривалих дебатів завдяки багатству і впливу він домігся прийняття парламентом 25 жовтня т. зв. «Акту згоди», згідно з яким мав стати королем по смерті Генріха VI. Не маючи фактичного вибору, король був змушений прийняти ці умови і 31 жовтня Річард Йоркський отримав титули принца Вельського, графа Честера і утретє став лордом-протектором Генріха VI.
Дізнавшись про позбавлення її сина прав престолонаслідування, дружина Генріха VI королева-консорт Маргарита Анжуйська, яка після поразки влітку ланкастеріанців завбачливо не повернулась з Ковентрі до Лондона, з семирічним принцем Едвардом Вестмінстерським рушила у Вельс, а звідти — на північ Англії. На виручені за продаж шотландцям частини англійської території кошти вона зібрала десь 15-тисячну армію, до якої у Кінгстон-апон-Галлі на півночі Йоркшира приєднались і війська багатьох знатних родин, як-то Генрі Бофорта, 3-го герцога Сомерсета, Генрі Персі, 3-го графа Нортумберленда, і Джона Кліффорда, 9-й барона Кліффорда.
Тим часом Річард Йоркський направив свого сина Едварда, графа Марча, на кордон з Вельсом, щоб також поповнити армію, залишив у Лондон Річарда Невілла-молодшого і у кінці осені на чолі невеликого війська чисельністю до 5 тисяч чоловік також рушив у Йоркшир. 21 грудня він прибув у замок Сендел, біля містечка Вейкфілд, що лише за 14,5 кілометри від замка Понтерфракт, де саме перебували війська королеви. Виявивши, що вони у кілька разів більші його власного війська, Річард вирішив залишитися в замку, куди з дня на день мав прибути його син Едвард на чолі підкріплення.
Не гаючи часу армія Маргарити Анжуйської оточила замок Сендел, тиждень протримала його в облозі і 30 грудня 1460 року зважилась на вирішальний бій. Розділившись надвоє, частина ланкастеріанців наблизилась до замка, імітуючи намір взяти його приступом, в той час як загін під командою Джона Стаффорда, 1-го граф графа Вілстішира, і кавалерія під началом лорда Роуза непомітно зайняли позиції в лісі неподалік.
Хибно вважаючи, що раніше його неправильно поінформували і перед ним знаходиться вся армія Ланкастерів, Річард зважився дати бій переважаючим силам супротивника. На чолі авангарду чисельністю тисячу чоловік він спустився з височини, щоб атакувати позиції Генріха Бофорта, але той відступив, заманюючи Річарда в пасту. Й коли герцогу Йоркському із замку на допомогу прибули загони важкої кінноти, ланкастерці ввели в бій резерв під командуванням Джона Кліффорда, після чого фланговий удар із засідки завдали загони Вілстшіра і Руза.
Військо Йорків було розбите на голову. Крім самого Річарда Йоркського під Вейкфілдом полягли його син Едмунд, граф Ратленд, два брата — сер Джон і сер Г'ю Мортімери, а також сер Томас Невілл, син графа Солсбері, видні аристократи Харрінгтон, Борчер і Гастінгс. За наказом Маргарити Анжуйської були страчені взяті в полон граф Солсбері і син Томаса Невілла, а голови Річарда і Едмунда Йорків та Річарда Невілла-старшого, прикрашені паперовими коронами, що символізували марність сподівань, виставили над міськими воротами столиці його вотчини: «Нехай Йорк дивиться на свій Йорк».
Військо Маргарити Анжуйської рушило до Лондона, залишаючи по собі смугу розорених і спустошених сіл. 17 лютого 1461 року воно розбило армію Річарда Невілла-молодшого, графа Ворвіка, що вийшло на захист столиці, і звільнило короля Генріха VI, покинутого йоркістами під час відступу з поля бою. Проте увійти у вороже налаштований Лондон королева не змогла — містяни закрили перед нею ворота — й, не маючи засобів для облоги, вона була змушена повернутись до Йорка.
Тим часом 18-літній син Річарда Йоркського, що 2 лютого під Вігмором у Герефордширі розбив ланкастерське військо, яке з Вельсу рухалось на з'єднання з армією королеви, увійшов у столицю і на початку березня 1461 року проголосив себе королем Едвардом IV. Через три тижні під Таутоном він переконливо здолав переважаючі сили ланкастеріанців, очолювані Генріхом Бофортом, герцогом Сомерсета, і утвердився на престолі Англії, яким правив наступні дев'ять років, доки не був усунутий колишнім соратником його батька Річардом Невіллом в ході чергової міжусобиці Війни троянд.
Коментарі
Дивіться також
• Генріх IV — перший Ланкастер на престолі Англії, 1399
• Генріх VI Ланкастер — король Англії і Франції, 1431
• Перша битва при Сент-Олбансі, 1455
• Битва біля Мортімерс-Крос, 1461
• Друга битва при Сент-Олбансі, 1461
• Битва під Таутоном, 1461
• Сходження на престол Річарда ІІІ, 1483
• Босвортcька битва, 1485