Після розгрому декабристського руху на території Російської імперії настав час реакції, пов'язаний з іменем «царя-фельдфебеля» Миколи І, прихильника військових порядків і пильного контролю за життям підданих, покладеного на створений в 1826 році III відділ «власної його величності канцелярії» та корпус жандармів. Проте це не убезпечило країну від потрясінь — під впливом Липневої революції у Франції, восени 1830 року у Варшаві почалось повстання польських офіцерів. Підтримане студентством і ліберально настроєною шляхтою, воно перекинулось на Литву та Правобережну Україну й набуло характеру національно-визвольного. Його придушення привело до ліквідації Царства Польського, закриття багатьох костьолів, перетворення польських навчальних закладів на російські і запровадження у 1832 році російської мови як офіційної на усьому Правобережжі.
Заходи зі знищення передумов польського патріотизму здійснювались згідно сформульованій міністром народної освіти Сергієм Уваровим імперській ідеологеми «православ'я, самодержавство й народність», якою виправдовувалось і освячувалось непорушне існування самодержавно-кріпосницького ладу. Реалізувати останній елемент цієї тріади, «народність», Уваров пропонував найпростішим способом — русифікацією, що за відсутності сформованої російської національної науки і культури, з допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян, прискорило виокремлення української культурної ідентичності із загальноруського потоку. Уособленням цього процесу стала нова генерація українських діячів, яка виступила на суспільну арену на межі 1830-40-х років, коли в Києві запрацював університет св. Володимира, покликаний стати новим центром світської освіти Правобережжя і цитаделлю «обрусения края» під керівництвом призначеного прямим розпорядженням Уварова 30-літнього Михайла Максимовича.
Ознакою активізації національного життя став таємний гурток «Київська молóда», який 1843 року виник у Київському університеті. Його члени вбачали своє завдання в ліквідації кріпацтва «згори», піднесенні культурно-освітнього рівня селянства. Невдовзі гурток саморозпустився, а вже в кінці 1845 року — на початку 1846-го навколо його членів та молодих людей, які відвідували в університеті лекції професора російської історії Миколи Костомарова, виникла таємна політична організація Слов'янське товариство.
Окрім Костомарова, її організаторами також були чиновник канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора Микола Гулак, викладач Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський, письменник Пантелеймон Куліш та тоді ще студент Опанас Маркович. Членами товариства невдовзі стали студенти університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб, викладач Полтавського кадетського корпусу Дмитро Пильчиков, полтавський поміщик, випускник Харківського університету Микола Савич, й після особистого знайомства з Костомаровим — вже відомий на той час поет Тарас Шевченко.
Як знак приналежності до товариства, його члени мали золоті персні з написом на їх внутрішній стороні: «Св. Кирило і Мефодій. Січень 1846 р.», завдяки чому за ним закріпилась назва Кирило-Мефодіївське. У нього була також печатка з євангельським виразом: «И уразумите истину, и истина освободит вас».
Поява братства була одним з проявів піднесення національного руху в усіх українських землях (у ці ж роки в Східній Галичині почала діяти «Руська трійця») та активізації загальнослов'янського руху (його основних національних течій — чеської і, особливо, польської демократичної) під впливом визвольних ідей Заходу періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів», а також декабристського руху в Україні.
Вивчення народної творчості українців та слов'янських народів привело Миколу Костомарова до висновку, що між ними є чимало спільного. «Українська пісня й неписана словесність народу українського натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою — видвигнути свою націю із темряви», — писав пізніше Пантелеймон Куліш, а в своїй автобіографії додавав: «Християнство та історія слов'ян були їм потрібні для великого сподвижництва». Релігійний чинник, загалом, був вагомим у діяльності товариства. Це відобразилося у виборі його патронами св. Кирила і св. Мефодія, які навернули слов'ян у християнство, формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному маніфесті кирило-мефодіївців — «Книзі буття українського народу» («Закону Божого»), автором якого вважається Микола Костомаров. У цьому творі широко представлено палітру української минувшини, проаналізовано тенденції розвитку України, її народу та державності на підвалинах етнонаціональної самобутності, але не винятковості, що свідчить про загальнолюдське розуміння історичного процесу, шанобливе ставлення до досвіду інших культур і народів.
У «Книзі буття...» розвивалася ідея українського месіанства: найбільш пригноблений і зневажений народ, а заодно — і найбільш вільнолюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму. Саме національний месіанізм мав стати рушійною силою національної ідеї і в інтерпретації Костомарова він базувався на християнських засадах та уявленнях про справедливість, свободу і рівність, на відміну, приміром, від польського месіанізму, зорієнтованого на аристократично-шляхетське відтворення Речі Посполитої. Братчики на чолі з Костомаровим виступали за створення на добровільних і рівноправних засадах панслов'янського союзу на зразок давньогрецьких полісів або Сполучених Штатів Америки, який мав спиратися переважно на культурну, расову та релігійну спільність слов'ян і водночас на демократичні, правові принципи міждержавної організації, які передбачали б рівність усіх суб'єктів об'єднання.
Микола Костомаров за участі Василя Білозерського та Миколи Гулака підготував також «Статут Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». У ньому наголошувалося на цілковитій самостійності кожного слов'янського «племені» в умовах існування загального Слов'янського собору майбутньої співдружності. Ці принципові положення засвідчили докорінну відмінність програми кирило-мефодіївців від позиції офіційних кіл імперської Росії, що претендувала на роль покровительки слов'ян. Центром майбутньої слов'янської федерації («наріжним каменем») мала стати Україна. Кожна держава як член федерації становила б окремий штат; Київ став би столицею федерації, в якій раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор, або сейм. В цій демократичній слов'янській федерації кожний народ мав би широкі й рівні права, а в усіх її частинах мали б існувати однакові основні закони й права, бути знищені кріпацтво й рабство у будь-якому вигляді, встановлена єдина центральна влада, що відала б міжнародними справами, військом і флотом, ліквідовувалися митниці, запроваджувалася свобода торгівлі за цілковитої автономії кожної частини щодо внутрішніх установ та управління, судочинства й народної освіти.
Реалізація вимог скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу була передумовою для досягнення більш широких політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і лібералізму — особистої свободи людей, незалежної від їх соціального статусу. Це були ідеї, за які українська нація, як твердили братчики, боролася ось уже кілька століть. Головна перешкода на шляху України до свободи й незалежності вбачалася автором «Книги буття…» в соціальному розшаруванні українців, знищенні козацтва — оплоту її вільнолюбства й сили, здатної самовіддано відстоювати свободу. Перспективи дальшого розвитку України розглядалися невіддільно від розширення взаємин трьох слов'янських країн — України, Росії та Польщі.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року і наприкінці березня — на початку квітня 1847 року було розгромлене за доносом студента Олексія Петрова. Жандармам вдалося виявити 12 членів законспірованої організації — представників різних станів, що свідчило про демократичний склад учасників братства. За свідченням самих братчиків, з ними мали зв'язки (переписувалися, зустрічалися, спільно працювали) близько сотні осіб — професори і викладачі навчальних закладів, художники, артисти, урядовці, видавці, студенти, поміщики, офіцери та інші.
Спочатку у слідства склалося враження, що заходи цієї організації не становили серйозної політичної загрози. Шеф жандармів Олексій Орлов у листі до Миколи I навіть писав, що «общество было не более как ученый бред трех молодых людей». Однак його підлеглі досить швидко з'ясували, що головна небезпека в діяльності товариства полягала в перетворенні слов'янофільства, котре ні в кого особливої тривоги не викликало, в українофільство, в якому, пам'ятаючи Листопадове повстання 1830 року, побачили ймовірного союзника поляків. У зв'язку з цим було вирішено публічно братчикам українофільства у провину не ставити, оголосивши, що їх провідною ідеєю було прагнення до об'єднання слов'ян задля творення панслов'янської імперії зі столицею у Петербурзі. У доповідній записці ІІІ відділення про завершення слідства зазначалося, що корисніше буде не подавати малоросіянам виду, що уряд має причини сумніватися в тому, «чи не посіяні між ними шкідливі ідеї, і вжити заходів стосовно них, абсолютно протилежних тим, які застосовувалися у Царстві Польському».
Більшість з арештованих отримали порівняно м'які покарання, відповідно до їхнього молодого віку і «дитячості їхніх задумів» — короткі терміни ув'язнення з подальшим засланням у великоросійські губернії без права повернення в Україну. Миколу Костомарова і Миколу Гулака було засуджено відповідно на один і три роки ув'язнення, крім того їм та Пантелеймону Кулішу було заборонено займатися літературною діяльністю. Найсуворіше був покараний Тарас Шевченко, творчість якого, як стверджував Михайло Драгоманов, виражала «гарячі думи київсько-українського гуртка», однак не за злочини, що були пов'язані безпосередньо з діяльністю братства. Миколу I обурило те, що в окремих шевченкових віршах містилися образливі натяки не стільки на його особу, як на його дружину. Тому після завершення слідства поета було відправлено рядовим до Оренбурзького окремого корпусу під найсуворіший нагляд із забороною, за особистим розпорядженням імператора, писати і малювати.
В ході слідства жандарми застосовували витончені методи психологічної обробки до Георгія Андрузького, Василя Білозерського й, особливо, Миколи Костомарова, домагаючись зміни ними своїх попередніх свідчень щодо характеру і цілей кирило-мефодіївців. Зберігалася в таємниці первинна назва, яку політична поліція дала заведеній на братчиків слідчій справі «Об Украино-Славянском обществе». Щоб приховати суть ідеології й мету діяльності товариства, ІІІ відділ почав подавати його як «Кирило-Мефодіївське», тобто під назвою, яку використовував Микола Костомаров для того, «щоб перед кожним урядом покришка була». Київський навчальний округ був безпосередньо підпорядкований місцевому генерал-губернаторові. Царській адміністрації на місцях була дана вказівка звертати увагу на всіх, хто займається українською історією та літературою, припиняти «в цій галузі наук всяке зловживання, але найбільш непомітним та обережним чином, без явних переслідувань і, наскільки можливо, не дратуючи уродженців Малоросії».
З офіційною позицією російського самодержавства солідаризувалися й провідні російські інтелектуали, які не мали найменшого сумніву щодо «російськості» українських земель. У таких умовах спроба Кирило-Мефодіївського братства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Покарання найбільш активних братчиків стало як би пересторогою для всіх, хто насмілився б піти далі їхнім шляхом. Однак «мислі кирило-мефодіївських братчиків зоставили глибокий слід, вони жили далі й будили політичну і соціальну українську мисль… Від Кирило-Мефодіївського братства веде свою історію весь новий український політичний рух», — підсумовував через півстоліття Михайло Грушевський.
НАЙГІРШИЙ РІК В ІСТОРІЇ?
Коментарі
Дивіться також
• Листопадове повстання у Варшаві, 1830
• Київський університет, 1834
• Червневе повстання у Парижі, 1848
• Скасування кріпацтва в Росії, 1861
• Помер Тарас Шевченко, 1861
• Помер Микола Костомаров, 1885
• Створення Української Центральної Ради, 1917