Після початку Російської революції у 1917 році РСДРП(б) була єдиною загальноросійською партією, що взяла на озброєння гасло про «право націй на самовизначення», яке тлумачилося як право на відокремлення. Після Жовтневого перевороту одним із перших рішень нової влади була ухвалена 15 листопада 1917 року «Декларація прав народів Росії», у якій було заявлено, що діяльність Раднаркому (уряду) буде базуватися на визнанні «права народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення незалежної держави». Це допомогло більшовикам утриматися при владі, однак реалізовувати це положення на практиці вони наміру не мали, розпочавши війну проти новоутворених державних утворень і, насамперед, України.
Щоб така війна не виглядала як нехтування національними правами українців, більшовики розпочали її під прапором підконтрольної собі України: у грудні 1917 — на початку 1918 року це була радянська УНР, а з початку 1919-го — УСРР. Ще у березні 1918 року радянська УНР проголосила свою незалежність і після відновлення радянської України наприкінці листопада вона і надалі позиціонувалася як незалежна держава. Однак ні у 1918, ні у 1919 роках Кремль так і не видав жодного державного акту з визнання такої незалежності, тоді як стосовно інших радянських республік (Естонія, Латвія, Литва, Білорусь) такі рішення були проголошені наприкінці 1918 — на початку 1919 року.
1 червня 1919 року Всеросійський ЦВК ухвалив декларацію «Про об'єднання Радянських Республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби із світовим імперіалізмом». Втім, до реального об'єднання тоді справа тоді справа не дійшла, хоча з листопада після відповідних слів Володимира Леніна, спочатку більшовицькі керманичі, а згодом й історики почали твердити про так званий «військово-політичний союз» як реальний договір. Така вигадка була потрібною для обґрунтування запланованого позбавлення УСРР наявної раніше автономії в ухваленні військово-економічних рішень, що і сталося у січні 1920 року після захоплення України Червоною Армією. В першій половині 1920 року УСРР стала по суті складовою частиною РСФРР. Однак діяльність УНР під керівництвом Петлюри, зокрема, укладення союзу з Польщею, та негаразди в економіці змусили Кремль відмовитися від остаточного злиття УСРР, яка під час війни з Польщею вимушено постала як формально незалежна республіка.
Щоб укласти мир з Польщею та якось виправити економічну ситуацію у Кремлі вирішили визнати незалежність України та надати їй деякі повноваженні в економічному управлінні, на чому, зокрема, наполягав Лев Троцький. Після розгляду відповідного питання на пленумі ЦК РКП(б), що відбувся 7-9 грудня 1920 року, було вирішено «доручити комісії із т.т. Чичеріна, Каменєва, Раковського розробити і внести в ЦК проект постанови про врегулювання міжнародних і правових відносин між РСФРР і УСРР. Скликання комісії доручити т. Раковському»
Українська сторона поставилася до підготовки договору з усією можливою серйозністю. Приміром, завдяки наполяганню української сторони до наявного в проекті положення про те, що «об'єднані Народні Комісаріати обох Республік входять до складу Ради Народних Комісарів Російської Соціалістичної Федеративної Республіки і мають в Раді Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської республіки своїх уповноважених» в кінцевому варіанті Договору було додано вкрай важливе для УСРР «яких затверджує і контролює український ЦВК і з'їзд Рад»
24 грудня розроблений комісією з участю Раковського проект Договору було розглянуто на пленумі ЦК РКП(б) і з його назви було вилучено слово «федеративний». Договір було укладено 28 грудня 1920 року після узгодження в основних наркоматах РСФРР. З російського боку його підписав Г. Чичерін як нарком закордонних справ та В. Ленін як голова РНК, з українського — Х. Раковський, який об'єднував у своїй особі обидві ті ж посади в уряді УСРР. Наступного дня цей Договір було ратифіковано Всеросійським з'їздом рад, який саме завершував свою роботу у Москві. З українського боку ратифікація відбулася у березні 1921 року на V-му Всеукраїнському з'їзді рад.
У преамбулі Договору наголошувалося на взаємному визнанні незалежності і суверенності обох договірних сторін, а в пункті другому йшлося про те, що «з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов'язань відносно кого б то не було» і, відповідно, й до Росії. Згідно пункту ІІІ цього договору з метою кращого функціонування союзу двох незалежних держав об'єднаними оголошувалися такі комісаріати: «1) Військових і Морських Справ. 2) Вища Рада Народного Господарства, 3) Зовнішньої Торгівлі, 4) Фінансів, 5) Праці, 6) Шляхів, 7) Пошт і Телеграфу». Реально повноваження української сторони у сфері діяльності названих наркоматів відчутно збільшувалися, бо при РНК УСРР створювалася посада Уповноваженого кожного з них і колегія, через яких і провадилася діяльність в Україні, тоді як раніше ці сфери керувалися напряму з Москви.
Укладення Договору між РСФРР та УСРР усталили форму «договірної федерації» з іншими республіками колишньої Російської імперії, які Кремлю вдалося утримати своїм контролем. Подібні угоди були укладені з Азербайджаном (навіть раніше ніж з Україною), Білорусією, Вірменією, Грузією. У липні 1923 року усі названі незалежні радянські республіки на формально рівноправних засадах об'єдналися в СРСР.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Україна — республіка рад, 1917
• Незалежність радянської УНР, 1918
• Тимчасовий робітниче-селянський уряд України, 1918
• Захоплення Харкова більшовиками, 1919
• Варшавський договір, 1920
• Падіння Української Народної Республіки, 1920
• Ризький польсько-радянський договір, 1921
• Створення СРСР, 1923
• Відставка Християна Раковського, 1923
• Розмежування українсько-російського кордону, 1925