У результаті Квітневої революції в Афганістані від влади було усунуто першого президента країни Мухаммеда Дауда. Проголошена демократичною, республіка під проводом Народно-демократичної партії (НДПА) взяла курс на побудову соціалізму, маючи намір спертись на підтримку СРСР, з яким 7 грудня 1978 року уклала «Договір про дружбу, добросусідство та спіробіництво» тривалістю 20 років.
Здійснювані під керівництвом голови Революційної ради і генсека НДПА Нур Мухаммеда Таракі і його заступників Хафізулли Аміна та Бабрака Кармаля соціально-економічні реформи, зокрема земельна, і революційна ревізія ісламу підтримки у населення не знайшли. Натомість стали з'являтись численні військові формування, які з весни 1979 року вдались до збройного опору владі у її намірах форсованими темпами реалізувати намічені заходи, і до літа взяли під контроль значну частину сільських регіонів, де проживала більшість населення країни. До пакистанського покордоння потягнулись потоки біженців.
На фоні невдач у проведенні реформ у НДПА почали все гостріше проявлятись розбіжності у тактиці їх проведення, які поглибили давні суперечності між двома кланово-національними фракціями — здебільшого пуштунською «Хальк» («Народ») Аміна і протаджицькою «Парчам» («Знамено») Кармаля. Боротьба за лідерство, яка дала змогу Аміну стати спочатку прем'єр-міністром, а згодом і поєднати цей пост з керівництвом міністерством оборони, досить швидко переросла у каральні заходи проти внутрішньої опозиції. Політичні вбивства та збройні зіткнення політичних суперників на вулицях столиці стали буденним явищем. Загрозливих масштабів набуло дезертирство серед військовослужбовців нижчого рангу, які в умовах економічного спаду і безвладдя у покордонні переходили до лав антиурядових загонів.
Країна опинилась на межі хаосу.
СРСР неодноразово відхиляв прохання Таракі про введення в Афганістан регулярних військ для боротьби із збройною опозицією. Лише влітку 1979 року, коли ситуація стала критичною, під посилену охорону радянськими підрозділами було взято стратегічно важливий аеродром у Баграмі, що за 40 км на північ від Кабула, через який надходила радянська військова техніка для потреб афганської армії.
Нездатний опанувати ситуацію Таракі став втрачати підтримку свого найближчого оточення, всередині якого визрів план його усунення від влади. Звинувачений у намірі «організувати терористичну змову проти товариша Хафізулли Аміна», 16 вересня 1979 року він був виключений з НДПА, заарештований і 9 жовтня помер «у результаті серйозного захворювання», як означила офіційна афганська преса вбивсто Таракі за наказом його колишнього соратника і заступника.
Сам же «товариш X. Амін», який «проявив принциповість, розвінчуючи культ особи Таракі», ставши на чолі Революційної ради і генеральним секретарем ЦК НДПА, розпочав нову хвилю репресій проти духовенства та прихильників колишнього режиму, що лише поглибило розкол в партії і активізувало збройну опозицію. Його кількаразові офіційні звернення до керівництва СРСР з проханням надіслати війська відхилялись, доки в кінці листопада комісія політбюро ЦК КПРС по Афганістану, отримаши свідчення про позасудову страту за два місяці близько шести сотень політичних опонентів, остаточно не схилилась до думки про невідвортність заміни Аміна більш поміркованим і прогнозованим лідером. За рекомендацією голови КДБ Юрія Андропова ставка була зроблена на колишнього керівника фракції «Парчам» Бабрака Кармаля, який ще за правління Таракі був усунутий з усіх державних постів за підозрою в антиурядовій змові і вже рік жив у Чехословаччині на правах політемігранта.
Скориставшись черговим, вже сьомим з кінця вересня, проханням Аміна про допомогу, 7 грудня до Баграма було направлено т. зв. Мусульманський батальйон чисельністю 532 чоловік, відібраних ГРУ СРСР з числа узбеків, таджиків і туркменів, щоб вони більше скидались на тубільне населення. Через три дні за наказом міністра оборони Дмитра Устинова почалось розгортання підрозділів Туркестанського і Середньоазіатського воєнного округів, по тривозі до Ташкента було перекинуто Вітебську повітряно-десантну дивізію.
12-м грудня датується затверджене на таємній нараді вузького кола членів політбюро ЦК КПРС під головуванням генерального секретаря Леоніда Брежнєва рішення про інтевенцію в Афганістан: «Схвалити міркування і заходи, викладені тт. Андроповим, Устиновим і Громико». Через делікатність ситуації протокол, який вів секретар ЦК КПРС Костянтин Черненко від руки, офіційно не документувався.
В рамках розробленого радянськими силовиками плану, але з дозволу охорони Аміна, 20 грудня одягнуті у форму урядових афганських військ бійці Мусульманського батальйону і 9-ї параштуно-десантної роти були передислоковані з Баграма до столиці для начебто підсилення зовнішнього периметру охорони президенського палацу «Тадж-бек». Основа задача по його штурму була покладена на дві групи спецназу «Грім» і «Зеніт», загальною чисельністю 54 чоловіка, які ще з листопада базувались на території радянського посольства в Кабулі.
24 грудня Брежнєв, Андропов, Устинов і Громико остаточно затвердили рішення про окупацію Афганістану і за два дні до Баграма повітрям було доправлено «обмежений контингент радянських військ» чисельністю 50 тисяч чоловік, основу якого склала спеціально створена для інтервенції 40-а армія під командуванням генерал-лейтенанта Юрія Тухарінова.
Близько 8-ї вечора 27 грудня 1979 року у результаті проведеної десь 40-хвилинної спецоперації президентський палац було взято штурмом, під час якого Хафізулла Амін був убитий. До ранку наступного дня, коли про його начебто страту за рішенням революційного суду по місцевому радіо заздалегідь записаним зверненням повідмомив Бабрак Кармаль, всі військові афганські частини і ключові державні об'єкти у столиці були блоковані радянськими десантниками. Близько полудня Кармаль, що у ніч проти 28 грудня прибув до Кабула з Ташкента в обозі радянських військ, у черговому зверненні до народу проголосив початок «другого етапу революції».
1 січня 1980 року Леонід Брєжнєв привітав Бабрака Кармаля з обранням на всі три вищі в Афганістані посади — прем'єр-міністра, голови Революційної ради та генерального секретаря ЦК НДПА.
«Миттєвого успіху», як планував міністр оборони СРСР Дмитро Устинов, досягнути не вдалось. Всупереч очікуванням радянського керівництва Кармаль почав з переслідування своїх політичних опонентів, а його запізнілі спроби розширити базу підтримки правлячої партії амністією і залученням до Революційної ради представників станів, які попередній режим вважав класовими ворогами, виявились безрезультатними. Вже до кінця першого року інтервенції, яка СРСР обійшлась американським економічним ембарго, відмовою США від ратифікації Договору про скорочення стратегічних озброєнь, бойкотом Олімпійських ігор у Москві і міжнародним осудом у тому числі і з боку ряду соціалістичних країн, стало очевидно, що взяття радянськими військами під контроль афганського кордону з Іраном і Пакистаном недостатньо: проти маріонеткового режиму Кармаля розгорнулась справжня війна моджахедів — «борців за віру», — активно підтриманих США, Пакистаном, Китаєм і арабськими монархіями Перської затоки.
Що було потім
З приходом до влади Михайла Горбачова відбувся перегляд радянської політики щодо Афганістану. У 1987 році Бабрака Кармаля змінив більш поміркований Мохаммад Наджибула, який став ініціатором курсу на національне примирення. За прийнятою того ж року конституцією Афганістану правляча партія відмовилась від монополії на владу і побудови соціалізму, іслам був проголошений державною релігією. Однак успіху це не принесло — коаліційного уряду створити не вдалось, й фінансовий тягар Афганської війни та пошуки компромісу із США змусили радянське керівництво у лютому 1989 року припинити окупацію Афганістану, яка тривала 3340 днів і забрала життя 14 453 громадян СРСР, щонайменше 57 тисяч моджахедів і півмільйона цивільних мешканців Афганістану.
Через півроку після розпаду СРСР, втративши зовнішню підтримку, уряд Демократичної республіки Афганістан був повалений моджахедами.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Бойкот Московської олімпіади, 1980
• Закінчення радянської інтервенції в Афганістан, 1989
• Операція «Відплата», 2001