Закінчення Першої світової війни та подальші революційні потрясіння в Європі не могли не вплинути на ситуацію в Україні. Поразка країн Четверного союзу значно послабила гетьманський режим, що спирався на німецьку та австро-угорську військову присутність. Шукаючи допомоги у держав Антанти, яка підтримувала антибільшовицькі сили, але хотіла бачити Росію єдиною державою, гетьман Павло Скоропадський у виданій 14 листопада 1918 року «Грамоті до всіх українських громадян і козаків» декларував новий зовнішньо-політичний курс Української Держави. Висловлена ідея про майбутнє входження України до складу єдиної федеративної Росії обурила національно-патріотичні сили, що того ж дня підняли антигетьманське повстання під гаслами відновлення Української Народної Республіки.
Центральним керівним органом повстання стала Директорія. На напівтаємному засіданні Українського Національного Союзу — координаційного центру антигетьманських партій, створеного у серпні 1918 року, до складу Директорії були обрані Володимир Винниченко, Симон Петлюра та Андрій Макаренко від Української соціал-демократичної робітничої партії, Федір Швець від Української партії соціалістів-революціонерів і Панас Андрієвський від Української партії соціалістів-самостійників.
Вже 15 листопада 1918 року Директорія виступила з Відозвою про початок повстання, де фактично оголосила себе вищим державним органом. Згодом крім військових заходів Директорією були зроблені кроки у справі будівництва нових державних структур та адміністративно-управлінського апарату.
Директорія здійснювала в основному політичне керівництво. Натомість створена також на початку повстання Рада завідувачів державними справами від імені Директорії вирішувала конкретні проблеми цивільного життя.
Поширення повстання по всій Україні та вступ військ Директорії до Києва 14 грудня 1918 року змусили гетьмана зректися влади, а Раду міністрів Української Держави — скласти повноваження. 19 грудня Директорія Української Народної Республіки разом з Головним штабом Армії УНР урочисто в'їхала до Києва.
Після зречення гетьманського уряду владу в Києві перебрав в свої руки Революційний комітет. Для контролю над діяльністю державного апарату того ж дня була створена спеціальна Рада комісарів. На чолі і Революційного комітету, і Ради комісарів став соціал-демократ Володимир Чехівський.
Рада комісарів проіснувала до 24 грудня. Вона змогла швидко взяти під свій контроль технічний апарат міністерств і забезпечити роботу уряду на найголовніших ділянках, утримавши управління країною у перехідний період. Проте її діяльність була ситуативною, без чіткої політичної стратегії.
24 грудня на об'єднаному засіданні Директорії, міністерств, керуючих міністерствами та комісарів міністерств було ухвалено Декларацію та сформовано коаліційний уряд — Раду Народних Міністрів, який очолив Володимир Чехівський.
Через два дні, 26 грудня 1918 року, Декларація Директорії Української Народної Республіки була оприлюднена у київській пресі. За кілька днів її передрукували по всій Україні.
У Декларації офіційно та пишномовно оголошувалось про ліквідацію гетьманського режиму та відміну всіх його законів та постанов, відновлення Української Народної Республіки, повернення земельного та робітничого законодавства Української Центральної Ради.
Верховною владою в Україні мав стати Конгрес трудового народу, що отримував «всі верховні права і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки». Директорія визнавалась тимчасовим верховним органом революційного часу, який, отримавши владу від народу, мав передати її народу в особі Трудового конгресу.
У соціальній сфері за основу брався метод класового поділу суспільства: влада в Україні могла належати лише класам працюючим — робітництву, селянству та трудовій інтелігенції.
Стратегічною метою зовнішньої політики проголошувався цілковитий нейтралітет та мирне співіснування з народами всіх держав.
За час урядування Володимира Чехівського було проголошено Акт злуки УНР і Західно-Української народної республіки, схвалено закони про державну мову, про автокефалію Української православної церкви і земельний закон. Але успішний наступ Червоної армії та прагнення частини керівництва УНР домогтись підтримки країн Антанти для захисту країни вже у лютому 1919 року привели до відставки Виниченка і Чехівського, на зміну яким на чолі Директорії став Симон Петлюра, а уряд очолив позапартійний Сергій Остапенко.
Що було потім
Поступово втрачаючи задекларований колективний характер влади, 15 листопада 1919 року, коли більша територія України була захоплена більшовиками, Директорія фактично розпалась — керівництво справами республіки перейшло до її голови та головного отамана Симона Петлюри, якому попри підтримку Польщі не вдалось врятувати УНР від поразки у війні з більшовиками і у листопаді 1920 року вона припинила своє існування як держава на території України.
У 1924 році Симон Петлюра з Варшави перебрався у Париж, де через два роки був убитий вихідцем з України на знак помсти за єврейські погроми, які чинили війська УНР.
Після падіння Директорії Володимир Чехівський залишився в Україні і був серед будівничих Української автокефальної церкви. 29 липня 1929 року його заарештували у справі «Спілки визволення України», засудили до десятирічного ув'язнення і 3 листопада 1937 року розстріляли у Сандармосі.
Після своєї відставки Володимир Винниченко виїхав за кордон, де оголосив про свій перехід на комуністичні позиції. Він намагався налагодивши контакти з більшовицьким урядом України, але порозумітись не вийшло. Решту життя він провів у еміграції і в 1951 році помер у своєму маєтку поблизу Канн, де останні десятиліття займався живописом і літературною творчістю.
Коментарі
Дивіться також
• Падіння Центральної Ради, 1918
• Зречення Гетьмана Скоропадського, 1918
• Другий уряд Директорії УНР, 1919
• Падіння Директорії УНР, 1920