В березні 1919 року колишній журналіст, шкільний учитель і соціаліст за переконаннями 36-літній Беніто Муссоліні створив партію "Італійський союз боротьби", яка поставила задачу відродження італійської нації. Через два роки вона була реформована під гаслами консерватизму та націоналізму у Національну фашистську партію, яка на виборах цього ж року отримала 38 депутатських місць.
У 1922 році Муссоліні, спираючись на підтримку сквадристів («чорносоречичників»), членів воєнізованих груп Національної фашистської партії, організував масові мітинги на півночі Італії, які подекуди переростали в захоплення влади в ряді міст і в жовтні розпочав т. зв «Марш на Рим», коли кілька десятків тисяч озброєних фашистів наблизились до столиці і змусили короля Віктора-Еммануїла призначити Муссоліні прем'єр-міністром.
30 жовтня 1922 року Муссоліні сформував новий уряд Італії, зайнявши в ньому також пости міністра внутрішніх і міністра закордонних справ. В певні періоди Муссоліні очолював до семи міністерств одночасно, продовжуючи керувати партією і партійною міліцією, яка придушувала будь-який спротив режиму. Отримання настільки широких повноважень і зміна виборчого законодавства дозволила фашистам на виборах 1924 року здобути дві третини місць в парламенті.
31 жовтня 1926 року був прийнятий закон, який дав право уряду приймати закони без затвердження їх парламентом, завдяки чому 24 грудня 1926 року за ініціативою міністра юстиції Альфредо Рокко офіційна назва посади Муссоліні була змінена з "глави ради міністрів" на "главу уряду", що позбавляло його підзвітності парламенту і він міг бути позбавлений влади лише особистим рішенням короля. Того ж дня були прийняті закони, що відмінили виборність керівників місцевих органів влади, на зміну яким прийшли призначені урядом подести і консули.
У 1928 році в Італії були заборонені всі партії, крім фашистської, профспілки перетворені на державну корпоративну систему, закриті опозиційні газети, відмінені парламентські вибори, а депутатів стали затверджувати на плебісциті списком, запропонованим Великою фашистською радою, яка отримала статус державного органу, очолювалась Мусоліні і складалась із призначених ним осіб.
На виборах 1929 року (на яких жінки вперше отримали право голосу) фашистська партія отримала 98% підтримки, що дало можливість Беніто Муссоліні провести ряд важливих реформ, завдяки яким за кілька років було практично подолано безробіття, десятки тисяч найбідніших селян Півдня Італії отримали землю на осушених болотистих територіях, було збудовано 5 тисяч нових фермерських господарств і 5 нових міст, вчетверо зросла кількість лікарень і поліклінік, було взято під контроль три чверті приватних фірм, корпорацій і банків.
Успіхи Італії в соціальній політиці зробили Муссоліні авторитетним діячем європейського масштабу і дозволили проводити активну зовнішню політику. У 1929 році його зусиллями було вирішено півстолітній конфлікт з «полоненими папами» і створено нову державу Ватикан, в 1930-х здійснено переворот в Албанії, ліквідовано автономію Лівії і завойовано Ефіопію, перемогу над якою Муссоліні назвав відродженням Римської імперії.
Коментарі
Дивіться також
• Марш на Рим, 1922
• Латеранські угоди, 1929
• Адольф Гітлер — канцлер Німеччини, 1933
• Друга італо-абіссінська війна, 1935
• Карл Юнг «Діагностуючи диктаторів»
• Перемога франкістів в Іспанії, 1939
• Вінстон Черчілль — прем'єр-міністр Великобританії, 1940
• Операція «Дуб», 1943
• Страта Беніто Муссоліні, 1945