5 березня 1953 року, коли паралізованого Йосифа Сталіна від смерті відділяли лише кілька годин і про його стан було відомо тільки вузькому колу осіб, на спільному засіданні пленуму ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і призидії Верховної Ради СРСР троє з п'яти його найближчих соратників отримали підвищення — друга людина в країні Георгій Маленков став головою уряду, секретар Московського обласного і міського комітетів КПРС Микита Хрущов як секретар ЦК КПРС був призначений керувати усією партійною роботою в СРСР, а Лаврентій Берія, залишаючись першим заступником глави уряду, очолив Міністерство внутрішніх справ, до якого цього дня приєднали Міністерство державної безпеки.
Через три тижні по смерті Сталіна за ініціативою Берії був виданий указ про амністію більше мільйона засуджених, а в травні були закриті справи проти більше 400 тисяч підозрюваних. Амбіційний Берія, який крім суто відомчих реформ став виступати з радикальними пропозиціями загальнодержавного та міжнародного значення, як-то створення національних воєнних частин в республіках СРСР, припинення партійного керівництва господарською діяльністю і практики призначення росіян на керівні посади в національних окраїнах, ліквідації Німецької Демократичної республіки, став небезпечним для Маленкова і Хрущова конкурентом у боротьбі за владу в країні.
Спочатку Берія, який спирався на перевірені десятком років спецслужбістські кадри, розглядав малоініціативного Маленкова, котрий першим виступив з гаслом «припинити політику культу особи і перейти до колективного керівництва країною», як союзника для обмеження впливу Хрущова в компартійних структурах. У травні Маленков навіть провів через уряд постанову, яка вдвоє зменшувала зарплати вищого партійного керівництва і ліквідовувала неофіційні доплати. Проте, коли Хрущов заручився підтримкою більшості членів ЦК і високопоставлених військових, Маленков погодився скликати на 26 червня нараду уряду нібито для обговорення справи колишнього міністра держбезпеки Семена Ігнатьєва, на якій Берія був заарештований групою генералів на чолі з заступником міністра оборони Георгієм Жуковим та командувачем Московським військовим округом Кирилом Москаленком. Того ж дня він був позбавлений усіх звань і нагород й пізно ввечері вивезений у бункер штабу протиповітряної оборони Московського військового округу, де й утримували до кінця слідства.
Лаврентій Берія був звинувачений у шпигунстві «на користь міжнародного імперіалізму», спробі дезорганізувати оборону Кавказу в роки Німецько-радянської війни, зловживанні посадою міністра МВС з метою захоплення влади, фальсифікації тисяч кримінальних справ, незаконних репресіях і моральному занепаді, за що його виключили з КПРС й позбавили звання депутата. Згодом були заарештовані його заступники Богдан Кобулов і Сергій Гоглідзе, міністри внутрішніх справ України Павло Мешик і Грузії Володимир Деканозов, міністр держконтролю Всеволод Меркулов і начальник слідчої частини МВС Лев Влодзімірський, котрі 23 грудня 1953 року постали перед Воєнною колегією Верховного суду СРСР під головуванням маршала Івана Конєва, були засуджені до смертної кари і страчені.
Берія, який визнав себе винним за більшістю звинувачень, був розстріляний першим — того ж дня о 19-50 в бункері штабу протиповітряної оборони Московського воєнного округу пострілом в чоло з трофейного «парабеллума» за власною ініціативою вирок виконав генерал-полковник Павло Батицький. При цьому були присутні генеральний прокурор СРСР Роман Руденко і командуючий Московським воєнним округом генерал армії Кирило Москаленко. Тіло Берії було спалене в крематорії і рештки поховані на Донському кладовищі у Москві, хоча жодних офіційних документів ні про кремацію, ні про поховання не збереглось, як і ордеру на арешт і протоколів допитів.
Упродовж наступних кількох років були заарештовані, засуджені до розстрілу і тривалих термінів ув'язнення понад 200 державних і партійних високопосадовців у Грузії, Азербайджані та Україні з числа справжніх і вигаданих соратників Лаврентія Берії. Незабаром сторінки з портретом Берії належало видалити з друкованих видань, а прізвище одного з партійних і державних діячів СРСР сталінської доби завдяки пропаганді стало асоціюватися з інтригами та корисливістю, масовими репресіями, свавіллям і беззаконням в діяльності органів внутрішніх справ.
Через два роки після знищення Берії Микита Хрущов, що з вересня 1953 року обіймав посаду першого секретаря ЦК КПРС, усунув і свого другого конкурента, Маленкова, пониженого з глави Ради міністрів СРСР до заступника. У 1957-у той разом із В'ячеславом Молотовим, Лазарем Кагановичем і ще чотирма давніми соратниками зі сталінських часів здійснив невдалу спробу позбавити Хрущова влади, за що був виключений з КПРС і призначений директором електростанції в Сибіру.
Коментарі
Дивіться також
• Початок «Великого терору», 1937
• Арешт генерала Власова, 1945
• Смерть Сталіна, 1953
• Арешт Лаврентія Берії, 1953
• Беріївська амністія, 1953
• Виступ Хрущова на XX з'їзді КПРС, 1956
• Антипартійна змова проти Хрущова, 1958
• «Черевик Хрущова», 1960
• Правила життя Микити Хрущова