Французька колонізація Південно-Східної Азії почалась у перші десятиліття XVII століття з появи в регіоні перших місіонерів-єзуїтів. Діючи під егідою «Паризького товариства закордонних місій», їх осередки з часом стали достатньо впливовими, щоб втручатись у місцеві міжусобиці й до початку XIX століття надійно утвердитись на півдні В'єтнаму. Спроба династії Нгуєнів обмежити діяльність католицької церкви в 1858 році стала приводом до французької інтервенції, в ході якої було завойоване місто Сайгон (нині — Хошимін), що став центром французької колонії Кохініна.
За кілька десятиліть французи поширили свій вплив на сусідні Камбоджу, Аннам (Центральний В'єтнам) і Тонкін (Північний В'єтнам), які законом від 17 жовтня 1887 року разом з Кохініною були об'єднані в Індокитайський Союз. Через шість років до нього увійшов і сусідній Лаос. Майже всі ці території у статусі протекторатів зберегли власні адміністративні системи, уряди і правителів (в Аннамі і Тонкіні владу уособлювали імператори, в Камбоджі і Лаосі — королі), окрім Кохініни, де було введено пряме правління на чолі з губернатором, а її представник отримав місце в палаті депутатів Франції.
За роки французького правління в Індокитаї вдалось досягти значного економічного прогресу: були зведені міста у європейському розумінні слова, пов'язані між собою автомобільними і залізничними шляхами, засновані університети, великі сільсько-господарські і промислові підприємства, що експортували свою продукцію через мережу сучасних портів. Оберненою стороною стрімкого економічного зростання регіону стала втрата місцевим населенням контролю за більшістю аспектів суспільного життя, що у багатьох індокитайців, особливо з числа військових і тих, хто отримав хорошу освіту (в тому числі і у Франції), викликало невдоволення. Найбільше воно проявлялось у В'єтнамі, де в кінці 1920-х років з'явились перші політичні партії, що виступали за незалежність і встановлення республіканського демократичного устрою.
Після капітуляції Франції у червні 1940 року Індокитай опинився під управлінням пронімецького уряду Віші, змушеного на вимогу Японії приєднатись до блокади Китаю, а у вересні укласти з нею договір на розміщення японських військ в Тонкіні. Коли під ударами антигітлерівської коаліції режим Віші фактично припинив своє існування, Японія 9 березня 1945 року ліквідувала французьку колоніальну адміністрацію Індокитаю і санкціонувала проголошення на його території маріонеткових держав — В'єтнамської імперії, Королівства Кампучія і Королівства Лаос.
Користуючись слабкістю Японії, яка поступово втрачала домінуючу позицію на тихоокеанському узбережжі, у червні 1945 року В'єтнамська визвольна армія, бойове крило створеного за ініціативи Компартії Індокитаю політичного об'єднання В'єтмінь, взяла під контроль шість провінцій у Тонкіні. До середини серпня під її владою опинилась столиця регіону Ханой, де 2 вересня, через декілька годин після капітуляції Японії, комуністом Хо Ши Міном була проголошена Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ). Її територія згідно з рішеннями Потсдамської конференції була зайнята на півночі гоміньданівським Китаєм і на півдні Великобританією, які до весни наступного року передали владу французькій адміністрації.
Незважаючи на те, що ні Китай, ні Великобританія, ні США ідею відновлення Індокитайського Союзу не підтримували, Франція 7 січня 1946 року з Камбоджею, 6 березня з В'єтнамом, 27 вересня з Лаосом уклала угоди про визнання їх автономій у складі оновленої Індокитайської федерації. Доля Кохініни (Південного В'єтнаму), яку Ханой бачив у складі єдиного В'єтнаму, в той час як Париж — окремим автономним суб'єктом, мала стати предметом подальших франко-в'єтнамських перемовин, перший раунд яких закінчився безрезультатно. Не чекаючи їх продовження, 23 вересня французи усунули від влади в Сайгоні представників ДРВ і відновили своє пряме правління. Це привело до збройної конфронтації не лише в Кохініні, де активізувались партизанські загони В'єтміню, а й на всій території В'єтнаму. Досить швидко придушивши комуністичне підпілля на півдні, 21 листопада французи зажадали від В'єтміню звільнити від своєї присутності північне місто Хайфон, в порту якого напередодні був обстріляний французький військовий корабель. Їх вимога була проігнорована і через два дні місто було піддане інтенсивному артобстрілу з моря, що привело до загибелі (за різними оцінками) від 500 до 6 тисяч чоловік.
Після зайняття Хайфону французькі сухопутні війська, чисельністю близько 15 тисяч чоловік, перетнули 17-у паралель, що умовно ділила В'єтнам на південну та північну частини, і рушили в напрямку Ханоя, який захищало біля 2,5 тисяч бійців В'єтміня. 18 грудня його керівництво отримало ультиматум протягом двох діб роззброїтись і залишити місто. Надвечір 19 грудня 1946 року командувач військ В'єтміня генерал Во Нгуєн Зіап надіслав у підрозділи шифрограму, якою на 20-у годину вечора призначив початок збройного виступу проти французів по всій країні. Сигналом до нього став потужний вибух о 20-03 на електростанції Ханоя. У темряві знеструмленого міста почалось зведення барикад, формування загонів самооборони та підрозділів камікадзе, готових з саморобними бомбами в руках зустріти французькі танки. По радіо до співвітчизників звернувся президент і прем'єр-міністр Демократичної республіки В'єтнам Хо Ши Мін: «Той, хто має гвинтівку, нехай бере гвинтівку, хто має меч, — нехай бере меч... Нехай кожен підніметься на війну проти колоніалізму».
Незважаючи на успіх перших днів штурму Ханоя, коли французам вдалось зайняти його стратегічно важливі об'єкти і пробитись до урядового кварталу, втримати місто не вдалось, і воно впало лише 17 лютого 1947 року. Невдовзі В'єтмінь втратив імперську столицю Хюе і до кінця березня під французьким контролем опинилась вся північ країни за виключенням невеликого регіону біля китайського кордону, де точилась запекла партизанська війна. Звернення Хо Ши Міна по допомогу до США залишились без відповіді, проте з перемогою в Китаї комуністів, В'єтмінь став отримувати інтенсивну допомогу від КНР та СРСР, які у січні 1950 року нарешті визнали ДРВ. Дещо пізніше того ж року США та Великобританія визнали незалежність Держави В'єтнам на чолі з колишнім імператором Бао Даєм, створеної французами 2 липня 1949 року в Сайгоні як альтернатива ДРВ на міжнародній арені.
За підтримки КНР і СРСР армія В'єтміню отримала сучасне озброєння і досить швидко зросла до 200 тисяч бійців. Ще близько 250 тисяч чоловік діяло у складі партизанських підрозділів по всій території В'єтнаму. Щоб протидіяти їм, Франції довелось залучати до війни в Індокитаї свої африканські підрозділи, найманців та Іноземний легіон, а також погодитись на створення підпорядкованої Сайгону в'єтнамської армії. Попри це та інтенсивну допомогу Франції з боку США, до 1954 року під владою комуністів опинилась половина В'єтнаму, і Париж, для якого перспективи успішного завершення війни виглядали сумнівно, зрештою погодився розпочати з ДРВ мирні переговори. Вони пройшли у Женеві і завершились підписанням 21 липня 1954 року угоди про тимчасовий поділ В'єтнаму на дві частини по 17-й паралелі, демілітаризацію і нейтралітет Лаосу та Камбоджи і проведення в обох частинах В'єтнаму в липні 1956 року вільних виборів з метою визначення майбутнього політичного режиму і возз'єднання країни.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Женевська конференція по В'єтнаму, 1954
• В'єтнамська війна, 1964
• Війна між Китаєм та В'єтнамом, 1979