Андрій Дмитрович Сахаров народився 21 травня 1921 року в Москва в сім'ї педагогів. Після закінчення фізичного факультету Московського університету у 1942 році працював на оборонному заводі в Ульяновську, де зробив низку винаходів. Сфера його інтересів торкалася зброї масового знищення, зокрема, ядерної, актуальної для Радянського Союзу в умовах «холодної війни», тож наукова кар'єра Сахарова розвивалася досить стрімко: у 1947 році Сахаров захистив кандидатську, а 1953-у — докторську дисертацію. Того ж, 1953 року, він був обраний дійсним членом АН СРСР, ставши наймолодшим академіком в історії Академії. Державні нагороди та відзнаки принесли Сахарову науковий авторитет та членство у закордонних академіях наук.
Глибоке дослідження зброї масового знищення підштовхнуло Сахарова до розуміння її потенційної небезпеки для людства. Вже у 1963 році він був одним з ініціаторів Договору про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космосі та океані. Розмірковуючи над актуальними глобальними викликами Сахаров дійшов висновку про необхідність тіснішого співробітництва людства задля збереження цивілізації, якій, на його думку, загрожували термоядерна війна, катастрофічний голод більшості людей, одурманення «масовою культурою» та маніпуляцією бюрократів. Вважаючи, що інтелектуальна свобода — свобода поширення інформації, свобода слова та відсутність тиску «авторитетів» — стане запобіжником встановлення диктатури, з середини 1960-х років Сахаров долучився до правозахисного руху, виступаючи за лібералізацію тоталітарного режиму в СРСР та «розрядку» в міжнародних відносинах. Він захищав кримських татар, а 4 листопада 1970 року став одним із засновників правозахисного Комітету прав людини, предтечі гельсінських груп захисту прав людини.
9 листопада 1975 року Андрій Сахаров отримав Нобелівську премію миру, що свідчило про його популярність за кордоном. Голова КДБ Юрій Андропов, оцінюючи резонанс від діяльності Сахарова, назвав його «внутрішнім ворогом номер один». Після введення радянських військ до Афганістану у кінці 1979 року, засудженого ученим, 3 січня 1980 року Політбюро ЦК КПРС підтримало пропозиції КДБ СРСР про припинення «ворожої діяльності» Сахарова, що полягала у «державній зраді» й «антирадянській пропаганді та агітації».
Потенційний негативний політичний резонанс від розправи над Сахаровим змусив владу вдатися до позасудового покарання та виселити його з Москви в адміністративному порядку рішенням парламенту. 8 січня 1980 року указом Президії Верховної ради СРСР разом з дружиною Оленою Боннер він був висланий до м. Горький (нині — Нижній Новгород, РФ). Невдовзі Сахарова позбавили усіх нагород і премій. Перебуваючи під домашнім арештом він продовжував наукову і громадську правозахисну роботу.
На хвилі перебудовної гласності 19 лютого і 23 жовтня 1986 року Сахаров написав два листи Генеральному секретарю ЦК КПРС Михайлу Горбачову з доказами переслідувань у СРСР за переконання, зокрема, навів список в'язнів сумління серед яких був український дисидент Анатолій Марченко. Водночас Сахаров пом'якшував свою позицію, обіцяючи припинити відкриті публічні виступи за винятком найрезонансніших.
Рішення про звільнення Сахарова обговорювалося 1 грудня 1986 на засіданні Політбюро ЦК КПРС. Присутні підтримали пропозицію Михайла Горбачова дозволити ученому повернутися до Москви за умови забуття ним «старого», «включення в нормальне життя» і творчої патріотичної роботи.
Увечері 15 грудня 1986 року на горьковській квартирі Андрія Сахарова несподівано відновили роботу телефону, а наступного дня йому зателефонував Горбачов, який пообіцяв звільнення. Згадавши про смерть Анатолія Марченка 8 грудня, Сахаров заявив: «Я благаю вас ще раз повернутися до розгляду питання про звільнення людей, засуджених за переконання. Це — здійснення справедливості. Це — надзвичайно важливо для всієї нашої країни, для міжнародної довіри до неї, для миру, для вас, для успіху всіх ваших починань».
19 грудня 1986 року відбулася зустріч Сахарова з президентом АН СРСР Гурієм Марчуком, який повідомив про відміну указу президії Верховної Ради СРСР від 8 січня 1980 року. Обговорюючи повернення Сахарова до наукової роботи Марчук просив ученого-дисидента припинити «антигромадську діяльність», проте Сахаров заперечив йому, назвавши цю вимогу посяганням на свободу переконань.
23 грудня Андрій Сахаров з дружиною повернувся у Москву й активно включився в наукову та громадсько-політичну діяльність. Через два роки він став першим головою громадського правозахисного комітету «Меморіал», наступного — був обраний депутатом Верховної ради СРСР. Його повернення у Москву фактично започаткувало масове звільнення політв'язнів у Радянському Союзі.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН