По смерті 1 грудня 1135 року Генріха Боклерка, представника другого покоління (а фактично — третього монарха) Нормандської династії на престолі Англії, свої претензії на корону заявив його племінник Стефан, граф Блуа, який з дитинства виховувався при дворі дядька. Одружений на Матильді, графині Булоні, яка володіла землями в Кенті, Стефан був одним з найбагатших землевласників Англії і достатньо впливовим, щоб кинути виклик законній спадкоємиці Генріха Боклерка його дочці Матильді, вдові імператора Священної Римської імперії Генріха V.
Попри те, що ще у 1127 році Генріх Боклерк домігся виголошення англійськими і нормандськими баронами клятви вірності імператриці Матильді, по смерті короля частина знаті відмовилась підтримати його доньку. Причиною цього було, зокрема те, що того ж 1127 року другим шлюбом вона одружилась із Жоффруа V Плантагенетом, графом Анжу і Мена, чий рід протягом століття був супротивником нормандських герцогів у Франції. Натомість англійські і нормандські вельможі підтримали двоюрідного брата Матильди Стефана Блуаського, який відразу по смерті дядька прибув до Англії і 22 грудня 1135 року був коронований на престол за активного сприяння свого рідного брата Генріха Блуаського, що займав кафедру єпископа Вінчестерського і мав великий вплив в англійській церкві.
Протистояння між двоюрідним братом і сестрою стало початком громадянської війни, відомої в англійській історіографії як «Анархія». Ускладнена агресією Шотландії, вона тривала близько двох десятиліть зі змінним успіхом: в 1141 році Матильда була проголошена королевою, Стефан — ув'язнений, але через півроку зміг поновитись на престолі.
У 1148 році Матильда виїхала до Нормандії, яка на той час остаточно перейшла під владу її чоловіка Жоффруа Анжуйського, а війну за англійський престол очолив їх 15-річний син Генріх на прізвисько Короткий Плащ. Втім, дві його військові кампанії завершились безрезультатно і в січні 1150 року він був змушений повернутись у Францію, де жеврів конфлікт з королем Людовиком VII за регіони Вексен і Жизор. Зазнавши невдачі і в цьому протистоянні, Генріх все надолужив у 1152 році: завдяки шлюбу з Елеонорою, герцогинею Аквітанії, він став фактичним правителем величезної території на південному заході Франції, у кілька разів більшої за домен французького короля.
У 1153 році Генріх поновив війну за англійську корону й досить швидко взяв під контроль центральну Англію, звідки переможним маршем рушив на північ й зайняв Ворік, Лестер, Дербі і Бедфорд. Не маючи безумовної підтримки баронів і духовенства, яка вважала його узурпатором престолу, Стефан Блуаський не наважився дати Генріху генеральний бій, що спричинило конфлікт короля із сином-спадкоємцем Евстахієм (Есташем). Його несподівана смерть 17 серпня психологічно надламала Стефана і в листопаді він уклав з Генріхом т. зв. Воллінгфордську угоду, урочисто виголошену 25 грудня у Вестмінстерському абатстві в Лондоні за присутності 16 єпископів і скріплену «святим поцілунком», за якою зберігав англійську корону до своєї смерті, визнаючи Генріха своїм спадкоємцем. За Генріхом також підтверджувалось володіння Нормандією, англійські барони мали скласти омаж і присягу як Стефану, так і Генріху, котрі виступили гарантами збереження за ними їхніх земель і титулів, отриманих за роки громадянської війни. Окремі гарантії було надано синові Стефана Блуаського 16-річному Вільгельму, недоторканість володінь якого в Англії і Франції мав забезпечити Генріх.
Стефан Блуаський помер 25 жовтня 1154 року в Дуврі від дизентерії. Не гаючи часу в Лондон прибув 21-річний Генріх Короткий Плащ і 8 грудня прийняв присягу вірності місцевої знаті. 19 грудня у Вестмінстері він разом зі своєю дружиною Елеонорою Аквітанською коронувався на престол як Генріх II, ставши першим монархом Англії з династії Плантагенетів.
Король Англії, граф Анжу і Мена та герцог Турені і Нормандії, співправитель герцогства Аквітанія, яким володіла його на 11 років старша дружина, Генріх Плантагенет став засновником т. зв. Анжуйської імперії, що охоплювала більшу половину королівства Франція, Англію та частину Вельса, а до його смерті у 1189 році поширила свій вплив на Ірландію, Бретань, Гасконь, Пуату, Сентонж, Ла Марш, Перигор, Лімузен, Нант та Керсі.
Три сина Генріха II і Елеонори Аквітанської також були королями Англії. Найвідоміший з них — Річард I, який разом з матір'ю підняв заколот проти батька і прославився не стільки як монарх, скільки як учасник Третього хрестового походу, подвиги якого зробили його однією з найвидатніших постатей в середньовічній історії та літературі і яким він завдячує своїм прізвиськом Левове Серце.
Хоча герцогства та графства у континентальній Європі були васально підпорядковані королям Франції, контролювались та керувались вони королями Англії і ця суперечність стала одною з причин низки подальших конфліктів. У 1204 році, за правління Джона Безземельного, більша частина континентальних володінь Плантагенетів була втрачена у війні з французьким королем Філіпом II Августом, а у 1337 році англо-французьке протистояння переросло у Столітню війну, розпочату Едвардом III Плантагенетом, що по материнській лінії доводився онуком французькому королю Філіпу IV Красивому з династії Капетингів.
Останнім представником роду Плантагенетів на престолі Англії став внук Едварда III Річард II, деспотичне правління якого завершилось в розпал Столітньої війни заколотом його дядька Генріха Болінгброка, котрий у 1399 році за підтримки родовитих дворян захопив владу, ставши першим Ланкастером на престолі Англії.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Річард Плантагенет — король Англії, 1189
• Сходження на престол Джона Безземельного, 1199
• Зречення Річарда ІІ Плантагенета, 1399