Протистояння між Українською Центральною Радою (УЦР) та Київською радою робітничих депутатів, де переважали більшовики, розпочалося одразу після Жовтневого перевороту у Петрограді. Доки в Києві залишалися впливовими прихильники Тимчасового уряду, конфлікт між ними не набував гострих форм: спільний ворог об'єднував. Протистояння посилилося після проголошення ІІІ Універсалу, у якому йшлося про створення Української Народної Республіки у межах дев'яти заселених переважно українцями губерній, а ленінський Раднарком не визнавався центральним урядом Росії: «Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна».
Більшовики тим часом взяли курс на Всеукраїнський з'їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів, про намір скликати який ними вперше було оголошено 16 листопада. 30 листопада вони заручилися підтримкою радянської Росії, нарком у справах національностей якої Йосиф Сталін вбачав у такому з'їзді шанс взяти Україну під контроль.
Представники УЦР потреби у скликанні з'їзду не бачили, оскільки, як зауважив секретар праці у Генеральному секретаріаті Микола Порш у розмові зі Сталіним, «Центральна рада по своєму складу се є власне рада робітничих, селянських і солдатських депутатів, вибраних на з'їздах селян, робітників і солдатів». До того ж незабаром мали відбутися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які і мали вирішити питання про владу.
Однак місцеві більшовики на ці аргументи вже не зважали. 7 грудня 1917 року обласний виконком Рад Південно-західного краю сам прийняв рішення скликати 16 грудня у Києві Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Реально свою роботу він розпочав лише ввечері 17 грудня.
Діячі Центральної Ради врахували досвід Петрограду, де меншовики та есери намагалися завадити проведенню з'їзду, і вчинили інакше: скориставшись відсутністю визначених норм представництва, українські есери через підконтрольний їм Центральний комітет Селянської спілки скликали на з'їзд прихильних до УЦР селянських делегатів, кількість яких у рази перевищувала пробільшовицьких (понад 2 тисячі проти півтори сотні).
Побачивши, що вони складають меншість та визнавши недоліки у скликанні з'їзду і за собою, більшовики запропонували вважати зібрання не з'їздом, а нарадою. Питання було передано на розгляд партійних фракцій з'їзду і наступного дня більшість із них відхилила пропозицію більшовиків і постановили вважати зібрання з'їздом.
Останні шанси більшовиків бути хоча б почутими були унеможливлені оприлюдненням на з'їзді складеного у Петрограді 16 грудня 1917 року «Маніфесту до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», у випадку невиконання якого Раднарком оголошував себе у стані війни з Україною. Зачитаний зранку 18 грудня, він активізував антибільшовицькі настрої серед делегатів та визначив подальший перебіг подій.
Невдовзі після обговорення ультиматуму більшовики залишили з'їзд, делегати якого майже одноголосно засудили ультиматум Раднаркому та вирішили «висловити цілковите довір'я Центральній Українській раді та Генеральному секретаріатові». Щодо основного завдання, заради якого скликався з'їзд, тобто переобрання складу Української Центральної Ради, то в ухваленій 19 грудня резолюції було зазначено, що УЦР «уявляє з себе тимчасовий правомочний законодавчий орган революційної демократії України і … з'їзд рад селянських, робітницьких та вояцьких депутатів України вважає переобрання Центральної ради невчасним і непотрібним».
Рішення з'їзду про ультиматум по суті повторювало і схвалювало «відповідь на декларацію «Совета народных комиссаров» Великоросії», яку Генеральний секретаріат надіслав до Петрограду 18 грудня. На неї миттєво зреагували у Петрограді — того ж дня ще до ухвалення відповідної резолюції Всеукраїнським з'їздом рад Раднарком ухвалив рішення «Визнавши відповідь Ради незадовільною, вважати Раду у стані війни з нами» і відправити Володимира Антонова-Овсієнка до Ставки верховного головнокомандуючого Росії в Першій світовій війн, яку на той час вже очолював більшовик Микола Криленко, з метою «чіткого з'ясування організації і складу бойового центру, діючого проти контрреволюції». У цьому рішенні зазначалося і про те, куди спрямовувати першочергові зусилля того центру: «… Прямим же завданням тов. Антонова має бути організація боротьби та бойових дій з Радою».
Однак на реальні військові дії проти УНР ленінський Раднарком наважився не одразу, розуміючи, що результат може бути протилежним очікуваному з огляду і на те, що в самому Петрограді перебувало чимало українців, які виступили проти такого конфлікту. Більшовики пішли іншим шляхом: пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з'їзду рад переїхали до Харкова, де, об'єднавшись з делегатами обласного з'їзду рад Донбасу і Криворіжжя, оголосили себе першим Всеукраїнським з'їздом рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, який проголосив створення Української Народної Республіки Рад як автономної частини Російської Радянської Республіки. Саме з-за спини радянської УНР збройні загони радянської Росії у січні 1918 року почали військові дії проти Центральної Ради, які Раднаркомом подавалися як війна всередині України.
Коментарі
Дивіться також
• Всеукраїнський національний конгрес, 1917
• Жовтнева революція, 1917
• Українська Народна Республіка, 1917
• Перша російсько-українська війна, 1917
• Україна — республіка рад, 1917
• Незалежність радянської УНР, 1918