Через кілька тижнів після гетьманського перевороту поміркованою частиною українського політикуму, що виступала проти радикальних соціалістичних перетворень Української Центральної Ради, було створено Український Національно-державний Союз (УНДС) під головуванням Андрія Ніковського з Української партії соціалістів-федералістів, який, визнаючи нову владу, ставив за мету перетворення держави на демократичну республіку. 24 травня 1918 року делегація союзу вручила Павлу Скоропадському меморандум з критичним аналізом складу його уряду і впроваджуваної ним політики, що означалась як реакційна, антидемократична і антиукраїнська: Раді міністрів Федора Лизогуба УНДС оголошував недовіру і пропонував створити «національно-демократичний кабінет» за участю своїх представників.
Звернення УНДС гетьман залишив без відповіді, апеляція до німецького командування теж результатів не дала. Так і ненабувши авторитету ні у владних структурах, ні серед широкого загалу, наприкінці липня УНДС був реорганізований в Український національний союз (УНС) під головуванням того ж Ніковського, до якого увійшли Українські соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), партія соціалістів-революціонерів (УПСР, центральна фракція), партія соціалістів-федералістів, партія соціалістів самостійників і трудова партія. Згодом до УНС приєднались Селянська спілка, Центральний кооперативний комітет, Всеукраїнська учительська спілка, «Просвіта», правниче товариство, профспілки залізничників і поштово-телеграфних службовців.
У серпні—вересні з'явились філії УНС в усіх губернських та деяких повітових містах, до союзу приєднались українські громадсько-політичні організації широкого спектру — від лівих до поміркованих, від пролетарських до конфесійних. Утім, поза ним залишилися впливові політичні сили: на лівому фланзі — Українська партія соціалістів-революціонерів (ліва), на правому — Українська демократично-хліборобська партія.
Керівництво УНС здійснювала президія, до якої входили по два представники від політичних сил та по одному — від громадських організацій. Вона утворила комісії внутрішніх справ, військову, земельну, закордонну, церковну, які працювали над розробкою нового законодавства. У результаті співпраці з гетьманом і Радою міністрів 24 жовтня постав новий кабінет під голововування того ж таки Лизогуба, в якому п'ять міністерських посад (юстиції, віровизнань, праці, освіти і земельних справ) зайняли представники УНС від Української партії соціалістів-федералістів. Це дало змогу зменшити вплив кадетів, встановивши хистку рівновагу між поборниками самостійності України і проросійсько налаштованими урядовцями.
Тогочасний голова УНС Володимир Винниченко, від цих призначень відмежувався. Разом з колегою по президії союзу головою Всеукраїнської лісової спілки Микитою Шаповалом, у минулому — членом Української Центральної Ради, він ще з середини вересня вів таємну підготовку до збройного повалення Української Держави, ініційованого лівими есерами та Селянською спілкою і без вагань підтриманого залізничниками та соціалістами-самостійниками. Проти повстання була поміркована частина УНС — головним чином соціалісти-федералісти Сергія Єфремова, й колеги Винниченка по УСДРП, які з огляду на «розвиток нечуваного большевизму» застерігали проти збройного виступу, який зруйнує «ще слабкі форми нашої державності».
До змови залучили військовиків.
У ніч проти 30 жовтня у помешканні сільськогосподарського кооперативу «Централ», що по вулиці Прорізній, 19, відбулася таємна нарада, в якій, крім Винниченка і Шаповала, взяли участь голова Спілки залізничників Андрій Макаренко, командир гетьманського Корпусу залізничної охорони генерал Олександр Осецький з його підлеглими командирами Лівобережної та Правобережної залог, старшина Генерального штабу полковник Василь Тютюнник і представники Окремого загону Січових стрільців – полковник Євген Коновалець та сотник Андрій Мельник, які дали остаточну згоду на участь у повстанні. На зустрічі було створено Оперативний штаб повстання на чолі з Осецьким і схвалено намір розпочати переговори з Окремим Чорноморським кошем Василя Пелещука та Запорізькою дивізією Петра Болбочана.
Події прискорила звістка про падіння монархії у Німеччині.
Цього ж дня, 9 листопада, УНС постановив провести через тиждень, 17 листопада, Національний конгрес, на якому планувалось розглянути питання легітимності влади Скоропадського.
Тим часом чутки про підготовку заколоту ширились Києвом, і Винниченкові довелось спростовувати їх як перед президією керованого ним союзу, так і перед власним ЦК партії й представникам німецького командування, яке його викликало 12 листопада, щоб попередити про неприпустимість виступів проти гетьмана.
Зважаючи на обставини і ознайомившись з отриманими від Оберкомандо матеріалами запланованого УНС конгресу, уже зранку 13 листопада уряд його проведення заборонив. Розуміючи, що після такого рішення «українські ліві партії негайно вдадуться до агресивних заходів», Скоропадський створив «більш рішучіший кабінет» на чолі з кадетом Сергієм Гербелем, місця в якому представникам українських партій не знайшлось. Головні зусилля нового уряду, зразу означеного як тимчасовий, мали бути спрямовані на встановлення контактів із країнами Антанти та порозуміння з російськими політичними і військовими колами, щоб напрацювати спільну антибільшовицьку військову стратегію.
Увечері, по восьмій, відбулося засідання, самовільно скликане Винниченком і Шаповалом від імені президії УНС. Найбезпечнішим місцем для його проведення виявився будинок Міністерства шляхів, де працювали Макаренко і прихильний до змовників О.Стокоз, чиновник для особливих доручень при міністрі Борисі Бутенку, який допрацьовував свій останній день на посаді.
Зібралось чоловік 15, як їх згодом означали, «гурток українських діячів».
Головував Винниченко.
З огляду на прийняте цього ж дня Великою солдатською радою німецьких військ рішення про невтручання у внутрішньоукраїнські справи, у короткому вступному слові він закликав негайно «узятись за зброю». Можливість мирного перебрання влади навіть не розглядалась, натомість негайно перейшли до формування керівного органу повстання, Директорії з п'ятьох осіб, до якої обрали Володимира Винниченка (голова) і Симона Петлюру (заочно) від УСДРП, Федора Швеця від УПСР та Селянської спілки, Андрія Макаренка від Спілки залізничників і Опанаса Андрієвського від партії соціалістів-самостійників.
Жодних протоколів збори не вели, документів не ухвалювали, плану дій не напрацювали, як і юридично-правового статусу самої Директорії ні на час повстання, ні після взяття влади. Було вирішено якнайшвидше виїхати до місця дислокації січовиків у Білій Церкві, де з 12 листопада вже перебував Петлюра, призначений зборами Головним отаманом Українських республіканських військ.
Винниченко затримався у Києві, «для складення й випуску відозви від імені Директорії», яку почали друкувати наступного дня.
Тим часом власну відозву писав і Скоропадський. Розуміючи невідворотність збройного протистояння, він «вирішив спертися» на «більш підходящі для цього військові сили» — вірну йому Сердюцьку дивізію і «російський офіцерський склад», якого на його думку лише у Києві було зо 15 тисяч. «Стати горою ... за гетьманську Україну» офіцерство мало «заради Росії», з якою Скоропадський «мав негайно оголосити федерацію». У цьому він вбачав шанс порозумітись з Доном, Добровольчою армією і, головне, Антантою, яка «категорично не бажає мати справу з українським урядом, доки він стоїть на позиції "самостійності"».
Однак, оголошена 14 листопада «Грамота до всіх українських громадян і козаків», що задекларувала новий зовнішньо-політичний курс, який, за словами гетьмана, «поділяють усі спільники Росії – держави Згоди», розчарувала навіть пихильні до нього консервативні кола. «Уся преса, звичайно, не кажучи про українську, прийняла це рішення холодно» — визнавав згодом Скоропадський. Мобілізувати проросійські сили у повінй мірі теж не вдалось — вони «ніякої України зовсім не визнавали».
Надвечір звістка, що «гетьман проголосив маніфест, яким піддає Україну Москві» дійшла Білої Церкви. Півтори тисячі січовики спробували виступити на Фастів, але були зупинені частинами Київського корпусного командира.
15 листопада на стінах київських будинків з'явилась відозва Директорії, яка від імені Українського національного союзу закликала до повстання проти «насильника і узурпатора народної влади», «генерала російської служби», панування котрого штовхає «Україну до єдиної неділимої Росії». Майже одночасно за підписом Симона Петлюри і начальника його штабу генерала Олександра Осецького зв'явилась відозва-універсал, що оголосила Скоропадського «поза законом за державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки».
На антигетьманську маніфестацію вийшли студенти Київського університету, до якої під червоними прапорами приєдналися робітники. В центрі міста їх зустріли новостворені офіцерські дружини, що відкрили вогонь на ураження: 8 чоловік було вбито й 12 поранено.
Тим часом заколотники оперативно мобілізували і озброїли 30 тисяч селян, роззброїли у Білій Церкві сотню Державної варти і кавалерійський полк, й 16 листопада рушили на Фастів, де без бою здались підрозділи Державної Варти та загін сердюків. Їм на підтримку з Бердичева потягом прибула оперативна частина та гарматна батарея Окремого Чорноморського коша. Через два дні під Мотовилівкою війська Директорії дали бій дружині генерал-майора Олександра Святополка-Мирського, сформованої з числа офіцерів колишньої російської армії, студентської та гімназійної молоді, і 1-у Сердюцькому полку з кінною сотнею та панцерним потягом.
Сердюки почали масово переходити на бік повсталих, а розбиті гетьманці відступили на Васильків.
Цього ж дня про перехід на бік Директорії заявив командир 2-го (Подільського) корпусу генерал Петро Єрошевич, на Чернігівщині — місцеве козацтво і 1-ша Стрілецько-козацька (Сіра) дивізія, яка оперативно зайняла Конотопський, Кролевецький, Сосницький повіти, а також міста Ніжин, Бахмач, Глухів та Шостку. У Харкові владу захопив 2-й Запорізький полк Болбочана й згодом рушив на Полтаву, взяту під контроль 29 листопада.
На бік повстанців перейшли Лубенський та Радомишльський полки.
Крізь оголений північно-західний кордон «в підтримку робітників та селян, які повстали проти гетьмана», з-під Курська пішла в наступ створена російськими більшовиками революційна військова група, що мала намір встановити в Харкові владу створено кількома днями раніше Тимчасового робітниче-селянського уряду України.
На Єлісаветградщині владу почав перебирати отаман Нечипір Григор'єв, на Київщині в районі Трипілля–Обухова розгорнув дії отаман Зелений (Данило Терпило), на Катеринославщині — Нестор Махно і Андрій Гуленко, на Волині — Володимир Оскілко.
Тим часом 1 грудня на залізничній станції «Фастів» Директорія і делегація Державного секретаріату ЗУНР підписали договір про майбутне об'єднання двох історичних частин України в єдину соборну держави.
10 грудня сірожупанці без особливого спротиву взяли Чернігів, війська Директорії без бою увійшли в Катеринослав, звідки напередодні 8-й корпус генерал-хорунжого Гната Васильченка рушив на з'єднання з Кримсько-Азовською Добровольчою армією генерал-лейтенанта Олександра Боровського, загони Григор'єва зайняли Одесу, яку не взялись боронити ні експедиційні сили Франції, що дислокувались у порту, ні 3-й Херсонський корпус під командою донедавна вірного Гетьманату генерального значкового Олександра Березовського. Утім, не маючи настанов Директорії як діяти далі, Григор'єв згодом був змушений відступити і Одесу зайняли «білі», які за сприяння Антанти відтіснили повстанські війська на лінію Тирасполь–Бірзула–Вознесенськ–Миколаїв–Херсон.
Сподіваннями на допомогу Антанти жив і Скоропадський, під владою якого залишився лише Київ, оточений 50-тисячною Республіканською армією. Їм на перешкоді були німецькі війська, з якими Директорії вдалось порозумітись 12 грудня у Козятині: в обмін на надання 10 потягів на добу для безперешкодного повернення на батьківщину, Оберкомандо погодилось більше не стояти на заваді взяттю української столиці.
Надвечір 13 грудня чотири дивізії Осадного корпусу Січових стрільців під командою Коновальця загальною кількістю до 20 тисяч чоловік зайняли позиції на підступах до Києва. Оголошена Скоропадським мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 35 років провалилась — гетьманці мали лише 2,3 тисячі багнетів, 83 шаблі, 109 кулеметів, 43 гармати.
У ніч проти 14 грудня 1918 року у Києві розпочалося повстання. Бойові загони різного політичного спрямування обеззброїли гетьманців на Печерську, захопили Куренівку, Шулявку, Лук'янівку та район залізничного вокзалу. До ранку, коли на всьому фронті під Києвом залунала артилерійська канонада, було взято Генеральний Штаб та Військове міністерство на вулиці Банковій. Республіканські війська повели наступ по трьох напрямках — на Пущу-Водицю, Жуляни та з боку Дарниці.
Біля полудня бої вже тривали в межах міста. На Куренівці було захоплено батарею Сердюцького полку, який перейшов на бік заколотників й відкрив кулеметний і гарматний вогонь по тилах гетьманців у напрямі Пущі-Водиці.
До 15-ї години дня практично весь Київ був опанований Республіканськими військами.
Зрозумівши, що «настав кінець і нашими військами Київ не міг бути утриманий», у другій половині дня Павло Скоропадський власноруч підписаним актом зрікся влади. Отримавши про це звістку, кабінет міністрів Сергія Гербеля постановив скласти з себе повноваження і передати владу Директорії, головнокамандувач гетьманських військ Олександр Долгоруков віддав наказ захисникам столиці припинити опір і розійтись по домівках.
Українська Держава припинила своє існування.
Надвечір Скоропадський і Долгоруков німецьким ешелоном виїхали з Києва. Гербеля, який відмовився залишати місто, разом з кількома іншими міністрами заарештували і помістили до Лук'янівської в'язниці.
У ніч проти 15 грудня владу в Києві перебрав Революційний комітет на чолі з директором департаменту загальних справ Міністерства віросповідань Української Держави соціал-демократом Володимиром Чехівським, який одночасно очолив і спеціально створену Раду комісарів, яка мала взяти під контроль діяльність державного апарату.
19 грудня 1918 року Директорія разом з Головним штабом Українських республіканських військ урочисто в'їхала до Києва. Через п'ять днів нею на об'єднаному засіданні міністерств, керуючих міністерствами та комісарів міністерств було ухвалено Декларацію про відновлення Української Народної Республіки і сформовано коаліційний уряд — Раду Народних Міністрів.
Коментарі
Дивіться також
• Українська Держава Павла Скоропадського, 1918
• Декларація Директорії Української Народної Республіки, 1918
• Падіння Директорії УНР, 1920
• Помер Павло Скоропадський, 1945