У 591 році завершилась чергова Ірано-візантійська війна, яка на останньому етапі у Персії переросла в громадянську. Шахіншах Хосров II Парвіз, що здолав узурпатора Бахрама Чубіна за підтримки імператора Маврикія, був змушений повернути Константинополю всі захоплені раніше персами землі у Межиріччі та Заквказзі. Проте мир виявився нетривалим. 27 листопада 602 року Маврикій разом із синами був убитий прихильниками фракійського центуріона Фоки, проти якого виступив військовий магістр і візантійський намісник Месопотамії Нарсес і звернувся за підтримкою до персів.
У 606 році військо Хосрова II Парвіза, що взявся помститись за віроломну смерть свого «друга і батька» Маврикія, захопило стратегічно важливу фортецю Дара у Верхній Месопотамії, після чого рушило вглиб візантійської території і після дворічної облоги зайняло фортецю Хесна де Кефа (нині — місто Хасанкейф, Туреччина). Невдачі у війні і непопулярність Фоки, що жорстокими розправами налаштував проти себе знать, привели до заколоту проти нього, і 5 жовтня 610 року він був убитий, коли армія екзарха Африки Іраклія-старшого захопила столицю імперії.
Тим часом перси зайняли ряд міст у Вірменії та верхньому Межиріччі і підкорили Каппадокію з її центром у Кейсарії. Пропозицію нового візантійського імператора Іраклія-молодшого укласти перемир'я Хосров II відкинув, спустошив Сирію й у 613 році захопив її столицю місто Антіохія, звідки рушив у Кілікію і зайняв Тарс. Цього ж року персам підкорились Дамаск, Апамея і Емеса, наступного — Єрусалим. У 616 році вони зайняли Єгипет, ще через рік — Халкедон, який від Константинополя відділяла лише Босфорська протока, в 622 (чи 623) році — острів Родос, що створило небезпеку нападу на столицю Візантії з моря.
Ромейська імперія, що втратила більшість провінцій, опинилась на межі загибелі: балканські володіння спустошували авари і слов'яни, іспанські — вестготи, італійські — лангобради. Через втрату провінцій казна зменшилась настільки, що довелось чеканити нові й дешевші срібні та мідні монети. Воєнно-економічну катастрофу поглибила чума, що з 619 року ширилась країною й багатьма була сприйнята як кара Божа. Ситуація видавалась настільки безнадійною, що Іраклій подумував про перенесення столиці держави в Карфаген. Від вітілення цього наміру його відмовив патріарх Сергій, який попри тривалий конфлікт з імператором активно виступив за збір коштів на потреби армії. На його заклик для навчання і спорядження тисяч добровольців, мобілізованих в Анатолії, було передано майже всі дорогоцінні речі Софійського собору, величезна кількість срібного та золотого начиння інших храмів, зібрано чималі пожертвування від приватних осіб, що дозволило доукомплектувати і озброїти армію.
Вже згодом, з часів Високого Середньовіччя, остання Ірано-візантійська війна деякими істориками стала розглядатись як предтеча майбутніх хрестових походів: Іраклій оголосив її священною, смерть в ній — мученицькою, що відкриває дорогу в рай, і всупереч візантійський традиції особисто очолив військо, з яким рушив з Константинополя 5 квітня 622 року, на наступний день після Великодня. Морем він дістався Кілікії, де висадився біля міста Ісс, і в середині осені, подолавши Каппадокію пішки, досяг долини Євфрату. Однак загроза з боку аварів і слов'ян, які спустошивши Фракію, підступили до Константинополя, завадила продовжити кампанію у Межиріччі, куди Іраклій повернувся лише у березні 624 року, на цей раз суходолом через Анатолію, на чолі ще більшої армії, чисельністю до 40 тисяч чоловік.
Візантійці захопили і зруйнували столицю Перської Вірменії місто Двін, фортеці Нахічевань та Урмію, перезимували в Кавказькій Албанії й наступного року розбили персів під Тигранакертом, в околицях озера Ван та на березі ріки Сар біля міста Адан (нині — Адана, Туреччина).
Весною 626 року над Константинополем знову нависла загроза: аварів на цей раз діяли вже захоочені персами і в союзі з ними. Іраклію, що зимував у Трапезунді, довелось третину армії надіслати на захист столиці, яка з 29 червня перебувала в облозі. До початку серпня константинопольцям під проводом патріарха Сергія вдалось відбити кілька атак і потопити персів, що з Халкедону намагались через Босфор переправитись на підмогу аваро-слов'янським військам. Тим часом брат Іраклія Феодор завдав поразки персам під командою полководця Шахіна Вахманзадегана, а Іраклій уклав союз з каганом тюрків (чи хозар), разом з яким діяв на Закавказзі.
Візантійсько-тюркська облога Тифліса затягнулась довше очікуваного, виглядала малоперспективною, і восени Іраклій швидким маршем рушив на південь, щоб за підтримки своїх нових союзників атакувати перську столицю Ктесифон. Перехоплений на початку грудня біля руїн колишньої ассирійської столиці Ніневії, Іраклій з огляду на дворазову (чи й триразову) чисельну перевагу, вирішив дати бій, щоб запобігти підходу основного війська персів. Зімітувавши відступ, візантійці виманили їх на рівнину, де у густому тумані, що 12 грудня 627 року оповив узбережжя ріки Великий Заб, несподівано для супротивника вишикувались у бойовий порядок, і у восьмигодинній битві розбили його на голову. Як свідчать тогочасні хроністи, на полі бою під Ніневією полягло 6 тисяч персів, включаюич і їх командира Рахзавада.
Загибель двох перських армій (третя, очолювана Фарруханом Шахрваразом, була далеко на Заході) відкрила Іраклію шлях углиб Держави Сасанідів. Розоривши царське місто Дастагірд, де були захоплені великі скарби шахіншаха, а також «триста римських знамен, взятих у різні часи», Іраклій після невдалих спроб переправитись через Тигр, відмовився від наступу на добре укріплений Ктесифон і рушив до Константинополя, в який тріумфально вступив у травні 628 року. У цей час його супротивник, Хосров II Парвіз, з котрим він воював 18 років, уже був мертвий: ще 25 лютого «Великий мисливець, лев Сходу, від одного рику якого здригалися далекі народи, а ближні танули, наче віск» був задушений за наказом свого старшого сина Кавада (за деякими свідченнями — внука імператора Маврикія), що очолив змову невдоволеної поразками і репресіями військової та цивільної перської знаті.
За умовами мирного договору Персія погодилась на відновлення довоєнного кордону, виплату контрибуції і повернення всіх християнських реліквій (включно з Животворним хрестом, встановленим у вересні 629 року в соборі Святої Софії), захоплених свого часу Хосровом II в Єрусалимі. Це стало вершиною успіху імператора Іраклія, якого сучасники називали «новим Сципіоном». Він пережив і Кавада II, що за кілька місяців помер від малярії, і його численних наступників, які мало не щороку мінялись на перському престолі. Проте ослаблена тривалими війнами Візантія так і не змогла відновити свою могутність, щоб протистояти новій загрозі, арабській експансії з Аравії: Іраклій зазнав катастрофічної поразки у битві на ріці Ярмук, де загинула половина його армії, і до своєї смерті 11 лютого 641 року втратив Сирію, Палестину, Месопотамію та Єгипет.
Доля Держави Сасанідів виявилась ще драматичнішою. Досягнувши своєї найбільшої територіальної експансії при Хосрові II, вже за два десятиліття по його смерті під натиском арабів перси втратили контроль над власною державою. Шахіншах Єздигерд III був змушений рятуватись втечею у Середню Азію, де у 651 (чи 652-у) році був убитий, ставши 44-м і останнім правителем імперії, що проіснувала більше чотирьох століть.
НАЙГІРШИЙ РІК В ІСТОРІЇ?
Коментарі
Дивіться також
• Падіння Держави Селевкідів, 63 до н. е.
• Битва біля ріки Ярмук, 636
• Єздигерд III — останній шах держави Сасанідів, 632