Незалежність Перу була проголошена 28 липня 1821 року аргентинським генералом Хосе Сан-Мартіном, який з військом увійшов у полишену іспанцями Ліму. На той час від них була звільнена лише прибережна смуга колишнього віце-королівства і його північна частина, а решта регіону перебувала під контролем роялістів, які за столицю обрали місто Куско. Політична доля Перу вирішувалась у Гуаякілі (сучасний Евадор), де Сан-Мартін зустрівся із Сімоном Боліваром, на той час президентом (Великої) Колумбії, яка об'єднувала звільнені від іспанців території віце-королівства Нова Гранада, капітанії Венесуела і аудієнсії Кіто. Порозумітись не вдалось, і 22 вересня 1822 року Сан-Мартін, прихильник конституційної монархії, повернувся до Ла-Плати.
У жовтні-грудні війська віце-короля Хосе де ла Серни завдали республіканцям кількох поразок, однак для наступу на Ліму їм забракло сил.
Тим часом у столиці Перу точилась боротьба за владу. 27 лютого 1823 року президента Верховної урядової хунти Хосе де ла Мара на два дні змінив Хосе Бернардо де Тальє, якого було повалено після заколоту префекта Ліми генерала Хосе де ла Ріва Агуеро. Його правління було теж коротким — в Перу морем прибули іспанські війська і президент з урядом були змушені залишити Ліму. За спробу примиритись із віце-королем Ріва Агуеро заарештували, і 23 червня президентом став маршал Антоніо Хосе Сукре, який через три тижні поступився постом Тальє, а сам очолив Визвольну армію.
8 серпня республіканці втратили Ла-Пас у Верхньому Перу (нині Болівія), 23 серпня зазнали великих втрат у битві біля міста Зепіта, що на березі озера Тітікака. 10 жовтня вони були розбиті під Оруро (нині Болівія), й маршал Сукре з рештками війська був змушений перебратись до Колумбії.
Надії на власні сили у республіканців не залишилось, перуанський Конгрес втратив єдність. На заклик хунти по допомогу до Перу прибув Сімон Болівар на чолі 8-тисячного війська і вже 10 грудня 1823 року повернув контроль над Лімою. Обраний 17 лютого 1824 року президентом Перу, Болівар звільнив місто Трухільо на півночі, куди 8 березня переніс столицю країни. У червні він повів армію на південь й 6 серпня на плато Хунін, що між містами Ла-Ороя та Серро-де-Паско, розбив військо фельдмаршала Хосе де Кантерака, більша частина якого після поразки перейшла на бік республіканців.
Повернувшись до Ліми, щоб дочекатись нового поповнення з Колумбії, 10 жовтня Болівар доручив Сукре переслідувати іспанців, які долиною ріки Апурімак відступали далі на південь. Наздогнати їх вдалось 9 грудня 1824 року поблизу міста Аякучо в Андах, куди на підмогу Кантераку з Куско прибуло військо на чолі з де ла Серною і підготувалось до генерального бою.
З обох боків було десь по 9 тисяч чоловік з невеликою перевагою у роялістів. Гориста місцевість завадила іспанцям реалізувати намічений план — артилерія виявилась не ефективною й після їх невдалої атаки лівим флангом республіканці перейшли у контрнаступ. Намагаючись вирівняти положення, у бій вступила іспанська кіннота, яка ще не встигла вишикуватись у бойовий порядок на невеликій рівнині. Бій по всьому фронту перетворився на локальні сутички, роялісти були розсіяні, втратили взаємозв'язок між з'єднаннями. Реорганізувати військо де ла Серні не вдалось — вже десь за годину він отримав поранення і з великою групою офіцерів був узятий в полон. Бій тримав лише правий фланг Кастернака, який зрештою був змушений відступити в гори.
Битва роялістами була програна. Великі втрати змусили фельдмаршала Хосе де Кантерака підписати капітуляцію, погодившись припинити військові дії у Нижньому Перу і відвести рештки армії у форт Короля Філіппа в порту Кальяо.
Слідуючи наказу Болівара, 25 лютого 1825 року армія Сукре рушила у Верхнє Перу, де сили роялістів на чолі з генералом Педро Оланьєта протримались до початку квітня, коли були розбиті під містечком Тумусала, що біля міста Пілосі.
Скликана 9 липня у Чукісаці асамблея представників п'яти провінцій Верхнього Перу відхилила пропозиції приєднатись до Нижнього Перу зі столицею в Лімі і до Сполучених провінцій Ріо-де-ла-Плата (Аргентини) зі столицею в Буенос-Айресі й 6 серпня проголосила створення незалежної республіки. Її назвали на честь свого визволителя Болівією, а самого Сімона Болівара 12 серпня асамблея обрала її пожиттєвим президентом.
Незважаючи на те, що Болівар очолював три країни і користувався безумовною репутацією визволителя від Іспанії, викладена ним на конгресі представників південно-американських країн у Панамі ідея створити Південні Сполучені Штати, куди крім Колумбії, мали увійти також Перу, Болівія і Чилі, підтримки не знайшла. Намір створити централізовану державу з пожиттєвим президентом дав привід звинуватити Болівара у бонапартизмі, і вже 29 грудня 1825 року він був усунутий від влади в Болівії, де на посту президента його замінив Сукре. 4 вересня 1826 року Болівар був змушений залишити Перу, де формально залишався президентом до 28 січня 1827 року, коли йому на зміну прийшов маршал Андрес де Санта Крус.
У 1828 році Болівар заявив претензії на північноперуанські регіони Хаєн і Майнас. Конфлікт призвів до війни, яка загострила внутрішні протиріччя Колумбії і наступного року від неї відокремилась спочатку Венесуела, а через рік — департамент Кіто і провінції Гуаякіль та Куенка, що проголосили створення нової держави під назвою Еквадор.
За кілька років військова загроза Перу з'явилась з боку Чилі та Аргентини. Щоб протистояти їм, 28 жовтня 1836 року Перу і Болівія об'єднались в єдину державу зі столицею у місті Такна на чолі з маршалом Санта Крусом, який прийняв титул Верховного захисника. Проте Перу-болівійська конфедерація виявилась недовговічною і після поразки у війні з Чилі вона 25 серпня 1839 року була розпущена.
Коментарі
Дивіться також
• Незалежність Аргентини, 1816
• Сімон Болівар — президент Колумбії, 1819
• Незалежність Еквадору, 1822