Після підписання 17 листопада 1919 року сепаратного договору та перехід Української Галицької армії на бік білих, українські збройні сили фактично припинили вести війну самостійно. Лінія українсько-білогвардійського фронту невпинно зміщувалася приблизно від лінії Брацлав-Ямпіль у західному напрямку до Нової Ушиці-Дунаївців. Згодом українська армія та уряд переїхали в район Старокостянтинова та Любара.
Становище Директорії Української Народної Республіки було складним: затиснута затиснута між ворожими Червоною армією з півночі, білою армією — зі сходу, нейтральною Румунією — з півдня та нейтрально-ворожою Польщею — із заходу, Дієва армія УНР відчувала гострий дефіцит зброї, набоїв, амуніції, медикаментів, а її боєздатність послаблювалась епідемією тифу.
3 грудня 1919 року уряд УНР випустив відозву до населення, в якій, змальовуючи складну обстановку, запевнив у продовженні боротьби за визволення та заявив, що "тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність". Того ж дня на урядовій нараді було вирішено продовжувати боротьбу у партизанській формі. 5 грудня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, його заступником — отаман Юрій Тютюнник, а Головний отаман Симон Петлюра виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.
6 грудня 1919 року на нараді командного складу армії та уряду в Новій Чорторії було вирішено розпочати рейд у тилу ворога. Усі боєздатні частини були зведені у чотири групи: Запорозька група на чолі з Омеляновичем-Павленком, Київська — Юрієм Тютюнником, Волинська — генерал-хорунжим Олександром Загродським, Третя стрілецька дивізія зі Спільною юнацькою школою — полковником Валентином Трутенком. Група Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця не бачила доцільності в продовженні партизанської боротьби і саморозпустилася.
З майже 10 тисяч учасників Зимового походу більшість складали обоз та хворі на тиф, тоді як боєздатних налічувалось близько двох тисяч осіб при 12 гарматах. Армія ставила за мету знищення живої сили ворога та руйнацію його комунікацій, налагодження взаємодії та координації дій з повстанськими загонами, проведення агітаційно-пропагандистської роботи серед місцевого населення та підтримку його морального духу. Розрахунки на успіх боротьби ґрунтувалися на потенційній прихильності Антанти та розкладу Добровольчої армії, яка поступово втрачала базу підтримки.
Перші дні Дієва армія УНР пересувалася територією дислокації корпусів УГА, союзних білогвардійцям, які займали нейтральну позицію. Прорив у тил власне Добровольчої армії відбувся 12 грудня у результаті форсування залізничної станції Голендри між Вінницею і Козятином, що охоронялася бронепотягами білогвардійців, а з початку лютого 1920 року рейд відбувався вже по тилах Червоної армії.
Упродовж 6 місяців українські бійці пройшли 2500 км, завдаючи ворогу значних втрат. 6 травня 1920 року у районі Ямполя відбулося з'єднання загонів рейду з армією УНР, що разом з польською армією наступала на Київ. Попри марність очікувань на покращення міжнародної кон'юнктури на користь України та прихильності Антанти, рейд дозволив зберегти кістяк української армії, засвідчив високий бойовий дух і жертовність бійців, що сприяло поширенню селянських повстань у центральній Україні.
ВІД ПЕРШИХ ГРОМАД ДО ПЕРШОЇ ІМПЕРІЇ
Коментарі
Дивіться також
• Кримський похід Петра Болбочана, 1918
• Директорія Української Народної Республіки, 1918
• Друга російсько-українська війна, 1919
• Звільнення Києва українськими військами, 1919
• Перегонівський прорив Нестора Махна, 1919
• Сепаратний договір між УГА і армією Денікіна, 1919
• «Трикутник смерті» УНР, 1919
• Підпорядкування УГА Червоній армії, 1920
• Початок Другого зимового походу, 1921
• Падіння УНР, 1920