Для Лондона смог — явище звичне ще з Середніх віків, коли дим і кіптява від печей з випалювання вапна, змішані з туманом, викликали нарікання і численні скарги містян. Так, у 1257 році королева Елеонора Прованська, дружина Генріха III, навіть захворіла через надто забруднене повітря і була змушена залишити місто. Поява у середині XVI століття вугілля в якості альтернативи дровам для опалення осель і на виробництвах ще більше погіршила екологічну ситуацію, яка стала особливо загрозливою з початком Промислової революції: в грудні 1813 року мільйонне місто на кілька днів укрив настільки густий смог, що люди не могли бачити один одного з протилежних сторін вулиць.
Надзвичайно густий туман з високим вмістом чадного газу, сажі й діоксиду сірки, який призвів до численних смертей людей і тварин через ускладнення дихання, став звичним явищем у Вікторіанську епоху: на 40% проти норми зросла смертність у Лондоні у грудні 1873 року. Схожою ситуація була також у січні 1880, лютому 1882, грудні 1891 та грудні 1892 років. Справжня трагедія трапилась через півстоліття, у листопаді 1948 року, коли від «горохового супу», як саркастично називали лондонський смог за його жовтувато-зелений колір, зумовлений великим вмістом у ньому сірки, померло до восьми сотень людей. Найбільш постраждалим районом, як правило, ставав низинний Іст-Енд, щільніше, ніж деінде, забудований житлом і фабриками.
Лондон початку 1950-х років — один з найбільших мегаполісів світу з населенням близько 8,6 млн чоловік. Щойно закінчилась перервана війною заміна трамваїв на тролейбуси і, переважно, дизельні автобуси, наростили потужності п'ять великих вугільних електростанцій на Темзі (крім трьох десятків менших), більшість з яких не мали обладнання для очищення димових газів.
Осінь 1952 року видалась незвично холодною і сніжною, що змусило містян спалювати вугіля більше звичайного. Якісного антрациту бракувало — йшов на експорт, бо країна все ще жила в режимі суворої повоєнної економії, і підприємства та приватні споживачі використовували низькосортний лігніт. Це зумовило високу концентрацію продуктів сгорання у холодному й вологому повітрі, яке у ніч проти 5 грудня «притис» зверху теплий антициклон.
Місто на площі у десятки квадратних кілометрів оповив туман, висотою до двох сотень метрів, у який з численних димарів Лондона щодня викидалось до 1000 тон частинок диму, 140 тон соляної кислоти, 14 тон сполук фтору та 370 тон діоксиду сірки, який трансформувавсялись у сотні тон сірчаної кислоти.
За практично повної відсутності вітру, майже стовісоткової вологості і близької до нуля темератури до 7 грудня смог став настільки густим, що практично не було видно сонячного світла. Лампи розжарювання вуличних ліхтарів не допомагали: видимість упала до кількох метрів, через що довелось обмежити, а після ряду великих аварій — і геть заборонити рух транспорту, включно з громадським (окрім метрополітену). Припинила роботу навіть швидка допомога, машини якої просто фізично не могли дістатись місця виклику: люди скаржились на розлади дихання, анемію, блювоту і втрату свідомості. Респіратори ситуацію не рятували.
З 6 по 8 грудня був зафіксований сплеск смертей уві сні і масова загибель домашніх тварин. Точна статистика відсутня, але порівняння зі смертністю за аналогічний період попереднього року дало змогу оцінити кількість жертв вбивчого смогу до 9 грудня, коли вітри розігнали туман, у щонайменше 4 тисячі чоловік, в основному дітей та літніх людей. Ще близько 25 тисяч людей звернулось по медичну допомогу і зо 8 тисяч померло до кінця року, у переважній більшості через спричинену інфекціями дихальних шляхів гіпоксію і гострий гнійний бронхіт.
Трагічні події грудня 1952 року змусили британський уряд прийняти жорсткіші норми щодо забруднення навколишнього середовища («Закон Лондона» у 1954 році, «Про чисте повітря» у 1956-у), направлені на обмеження споживання деяких видів палива в побуті та промисловості. Що, однак, не вберегло близько восьми сотень лондонців під час вбивчого смогу в грудні 1962 року.
НАЙГІРШИЙ РІК В ІСТОРІЇ?