Після поразки від сельджуків у битві при Манцикерті в серпні 1071 року Візантійську імперію охопила громадянська війна, яка тривала десятиліття до утвердження на престолі Олексія Комніна. За цей час було втрачено Вірменію, Грузію та більшу частину Анатолії з імперськими містами Нікомедія та Нікея. Близько десятиліття знадобилось Олексію Комніну, щоб відстояти візантійські володіння в Італії та на Балканах і мати змогу підготуватись до війни на Сході, сприятливий момент для якої виник коли зі смертю в 1092 році султана Малік-шаха Імперія сельджуків втратила єдність, розпавшись на кілька ворогуючих держав.
Комнін відправив своїх посланців до Італії і його заклик про захист від мусульманської загрози був прихильно сприйнятий папою Урбаном II та учасниками надзвичайно велелюдного церковного собору, що у перший тиждень березня 1095 року відбувся у П'яченці. Імовірно маючи серед інших мотивів й намір подолати Велику схизму між Римом і Константинополем, папа розіслав листи європейським правителям (збереглось чотири таких листа — у Фламандію, Флоренцію, Каталонію та Тоскану), в яких пообіцяв «відпущення всіх гріхів» тим, хто візьме участь у звільненні «церкви Божої на Сході».
Улітку Урбан II здійснив поїздку Францією, активно проповідуючи ідею походу на Схід, щоб «мати змогу помолитись біля стін Святого міста Христового», яка після зустрічі з єпископом Ле-Пюї (нині — місто Ле-Пюї-ан-Веле у Франції) Адемаром Монтейльським та графом Тулузи Раймундом IV Сен-Жильським, трансформувався у намір звільнити Єрусалим, який «вони [турки] захопили ... і продали разом з церквами у мерзенне рабство».
Священній війні проти невірних папа присвятив і свій палкий виступ на церковному соборі в Клермоні у вівторок 27 листопада 1095 року, який завершив словами: «Всім, що йдуть туди, в разі їх смерті буде відпущення гріхів. Нехай ті люди, що звикли воювати проти своїх одновірців-християн, виступлять в бій проти невірних і здобудуть достатньо трофеїв. Земля та тече молоком і медом. Так нехай воїном стане той, хто раніше був грабіжником, бився проти братів і одноплемінників. Хто жив тут у прикрій бідності, там стане багатим».
Слова папи, якщо вірити Роберту Реймському, автору «Єрусалимської історії» 1100 року, присутні клірики і миряни (переважно французькі) зустріли вигуком «Цього хоче Бог!», що згодом став бойовим девізом учасників Першого хрестового походу.
Не меншим за папу натхненником Першого хрестового походу став священник з Ам'єну Петро Пустельник. Невтомними проповідями у Франції, Фландрії, Лотарингії і Північній Німеччині він зібрав 40-тисячне ополчення, переважно з числа селян, включаючи жінок та дітей, жебраків, волоцюг і бідних лицарів, яке 20 квітня 1096 року рушило з Кельну в похід на Єрусалим. Практично беззбройне, піше, без достатніх запасів продовольства, воно розбоєм здобувало собі провіант, влаштовувало жорстокі погроми, під страхом смерті навертаючи євреїв до християнства. Грабунки продовжились і в Угорщині, Сербії та Мезії, де воїни Христові розорювали і палили міста, допоки під Нішем місцевий візантійський гарнізон не дав їм бій, знищивши до 10 тисяч народних хрестоносців.
12 липня вціліле воїнство Петра Пустельника дісталось Сердики (нині — Софія, Болгарія), звідки під візантійським військовим супроводом 1 серпня прибуло в Константинополь.
Усупереч застереженням Олексія Комніна частина хрестоносців наполягла на негайному продовженні походу, переправилась через Босфор і вже 6 серпня отаборилась під стінами Нікеї, столиці Конійського султанату, грабуючи околиці. Досить швидко було захоплено розташоване поруч місто Ксеригордон, проте втримати його не вдалось, і 29 вересня шеститисячний селянський загін на чолі з двома сотнями німецьких лицарів був знищений практично повністю. Пустивши чутку, що Нікея капітулювала, сельджуки виманили з Константинополя ще 20 тисяч хрестоносців, які потрапили у засідку і 21 жовтня були винищені до одного.
Вцілі рештки, не більше тисячі, народного ополчення разом з Петром Пустельником дочекались підходу основного війська хрестоносців, десь до 35 тисяч, яке остаточно зібралось у столиці Візантії аж у квітні 1097 року. Лицарство з усієї Європи, порядка 4 тисяч, очолювали граф Раймунд Тулузький, папський легат Адемар Монтейльський, князь Боемунд Тарентський, лотаринзький граф Готфрід Бульонський з братами, Роберт Фландрський, Роберт Нормандський (старший син Вільгельма Завойовника і брат короля Англії Вільгельма Рудого), граф Стефан Блуаський (батько майбутнього короля Англії, свого повного тезки) і Гуго Вермандуа (син Анни Ярославни і молодший брат відлученого від церкви Клермонським собором короля Франції Філіпа I).
Разом з двотисячним візантійським загоном, але без загального командування, у травні хрестоносці переправились через Босфор. 19 червня після понад місячної облоги вони здобули Нікею, 1 липня завдали нищівну поразку військам сельджуків під Дорілеєм (нині — Ескішехір, Туреччина), що відкрило їм шлях углиб Малої Азії. У міру віддалення від Константинополя обіцяна Олексієм Комніном допомога слабшала, що поглиблювало недовіру між ситуативними союзниками в умовах виснажливого переходу випаленим сонцем Анатолійським плато.
15 серпня 1097 року хрестоносці дійшли до Іконії (нині — Конья), звідки рушили далі на південь. Біля т. зв. Кілікійської Воріт, одному з небагатьох проходів через гори Тавра, румський султан Килич-Арслан зробив останню, і невдалу, спробу зупинити хрестоносців. Перемога при Гераклеї і взяття міста Тарс розсварила Балдуїна Бульонського і Боемунда Тарентського, кожен з яких прагнув за будь-яку ціну здобути власний феод. Їх протистояння переросло у бойову сутичку, після якої Балдуїн з братами залишив військо хрестоносців, що прямувало на південь, й на прочатку 1098 року захопив багате вірменське місто Едеса на правобережжі Єфрату, що стала центром Едеського графства, першої держави хрестоносців на Близькому Сході.
3 червня капітулювала Антіохія. Її восьмимісячна облога далась хрестоносцям дорогою ціною і, ледь не поставивши під загрозу весь результат походу, привела до розбрату між лідерами походу та остаточного розриву з візантійським імператором Олексієм Комніном, який у скрутну хвилину зрадив і не надав допомогу.
Усупереч клятві священну війну відмовився продовжувати і Боемунд Тарентський, за згодою інших лідерів 18 листопада проголошений правителем Антіохії, що стала центром однойменного князівства.
Хрестовий похід очолили Готфрід Бульонський, Раймунд IV Тулузький, Роберт II Фландрський і Роберт III Куртгез.
Попри епідемію тифу, що забрала життя кількох тисяч хрестоносців (серед них і їх духовного лідера єпископа Адемара Монтейльского), 15 липня 1099 року вони штурмом взяли Єрусалим, де вчинили жорстоку розправу над юдеями та мусульманами, вирізавши майже 40 тисяч чоловік, і розграбувало місто. Через тиждень Готфрід Бульонський прийняв титул «Захисника Гробу Господнього» і був проголошений правителем новоствореного Єрусалимського королівства, влада якого згодом поширилась практично на всю Палестину.
Четвертою державою хрестоносців на Близькому Сході стало графство Тріполі, засноване в 1105 році Раймундом IV Тулузьким.
Успіхами Першого хрестового походу скористалась і Візантія, яка повернула контроль над Західною Анатолією, узбережжям Егейського та Середземного морів, містами Сарди, Ефес та Філадельфія, островами Родос та Хіос, і Кілікійське (вірменське) князівство зі столицею в місті Дразарк, яке мало не вчетверо збільшило свою територію, потіснивши сельджуків.
Однак закріпитись надовго на Близькому Сході християнам не вдалося: вже у 1146 році було втрачено Едесу, що стало приводом до Другого хрестового походу, у 1197 році — Єрусалим, на відвоювання якого було споряджено Третій хрестовий похід. Падіння Акри, взятої мамелюками в 1291 році, стало причиною швидкої капітуляції решти кількох твердинь хрестоносців на Сході, остання з яких впала в 1303 році.
Коментарі
Дивіться також
• Олексій Комнін — імператор Візантії, 1081
• Взяття Єрусалиму, 1099
• Єрусалимське королівство, 1099
• Хрестовий похід проти слов'ян, 1147
• Другий хрестовий похід, 1147
• Третій хрестовий похід, 1187
• Альбігойський хрестовий похід, 1203