Початком Реконкісти, відвоювання піренейськими християнами зайнятих мусульманами територій, вважається заснування в середині VIII століття королівства Астурія, яке стало наступником знищеного в ході арабської експансії в Європу Вестготського королівства. Протягом наступних трьох віків боротьба між Кордовським еміратом, і католицькими державами на півночі і на північному сході Піренейського півострова протікала зі змінним успіхом, допоки у першій половина XI століття на той час уже халіфат на піку своєї могутності не розпався на майже тридцять дрібних тайфів (еміратів).
В цей час у Севільї, завойованій арабами ще в 712 році, влада перейшла до каді Абу аль-Касім Мухаммаду ібн Ісмаїлу ібн Аббадо, який приєднав до своєї держави спочатку дрібні тайфи на південному заході півострова, а згодом і Кордову, скориставшись її протистоянням з Толедо. У ході свого подальшого посилення у 1078 році Севілья захопила Мурсію, розширивши межі держави до східного узбережжя Іберійського півострова. Період її процвітання був затьмарений падінням у 1085 році Толедо, яке стало столицею Кастилії. Чималу роль в цьому зіграв союз еміра Севільї з кастильським королем Альфонсо VI, оскільки саме севільська армія завадила еміру Бадахоса аль-Мутаваккіля Умару ібн аль-Афтасу прийти на допомогу обложеним толедцям.
Перетворення соборної мечеті Толедо на церкву стали ударом і приниженням для еміра Севільї аль-Мутаміда, і після того, як його католицький союзник зажадав кілька прикордонних фортець й виплатити данини золотом, він оголосив Кастилії війну. Руйнівний похід Альфонсо VI змусив аль-Мутаміда закликати на допомогу північно-африканських Альморавідів, які розбили війська християн при Заллаці в 1086 році і, бачачи слабкість мусульманських держав Піренейського півострова, в 1090 році почали захоплення Андалузії.
У 1091 році Севілья впала і аль-Мутаміда було вислано в Африку.
У 1118 році король Арагона і Наварри Альфонсо I відбив у Альморавідів Сарагосу, куди переніс столицю своєї держави, у 1147 році, коли на зміну поваленим у Марокко Альморавідам прийшли Альмохади, король Леона і Кастилії Альфонсо VII за сприяння могутнього каталонського графа Рамона Беренгера IV і генуезького флоту — порт Альмерію на південно-східному узбережжі Піренейського півострова, а король Португалії Альфонсо I, підтриманий північним європейським флотом, що брав участь у Другому хрестовому поході, — Лісабон в гирлі річки Тагус. У наступні два роки Рамон Беренгер IV захопив Тортосу та Леріду і завершив завоювання долини річки Ебро.
Альфонсо VII помер в 1157 році після невдалої спроби запобігти захопленню Альмохадам Альмерії. Проте їх влада також виявилась хиткою і була повалена в результаті заколоту в Мурсії. Оголосивши 4 серпня 1228 року себе еміром, колишній альмохадський командир Мухаммад ібн Юсуф ібн Худ визнав над собою верховну владу Аббасидського халіфа в Багдаді і за короткий період поширив свій контроль на Кордову і Севілью. Через нестабільність у Північній Африці велика частина війська Альмохадів на той час вже залишила Піренейський півострів, й місцевим мусульманам довелося самостійно протистояти християнам. Не домігшись у боротьбі з ними вагомих успіхів, ібн Худ втратив підтримку своїх соратників і не зміг втримати Кордову і Севілью, які в 1234 році захопив емір Архони Мухаммад ібн Наср.
У пошуках союзників правитель Мурсії звернувся по допомогу до кастильського короля Фернандо III, який через два роки зайняв Кордову і всупереч очікуванням ібн Худа підпорядкував її собі. Це змусило колишніх мусульман-суперників перед лицем християнської загрози уклали перемир'я: Ібн Худ визнав Мухаммада ібн Насра правителем південних областей Піренейського півострова, а той — себе васалом Ібн Худа.
Тим часом на сході Піренейського півострова Хайме I Арагонський у 1229 році завоював острів Мальорку, а до 1238 року — Валенсію, посунувши кордон королівства далеко на південь. На заході Санчо II і його наступник Афонсу III захопили фортецю Алемтехо, область на південь від Лісабону і річки Тагус, а також Альгарве, найпівденнішу область Португалії, яка досягла меж, близьких до сучасних.
Зрадивши ібн Худа, у 1236 році Мухаммад ібн Наср захопив Гранаду, а після загибелі свого колишнього сюзерена у січні 1238 року — Альмерію та Малагу, що стали частиною заснованого ним Гранадського емірату, останньої мусульманської держави на Піренеях. Щоб протистояти їм, Севілья, слідом за Сеутою, Таріфою і Хересом, відмовилась від підпорядкування марокканським Альмохадам, визнавши зверхність Туніського (Іфрікійського) халіфату.
Тривале перемир'я з Кастилією було порушене в березні 1246 року, коли командир місцевого гарнізону Аксад (чи Аксатаф) вбив лояльного до християн каді і проголосив себе правителем Севільї. У відповідь король Фернандо III, який на той час уже приєднав до своїх володінь Мурсію, Архону і Хаєну, у серпні 1247 року за підтримки армії короля Арагону Хайме I, та флоту, посиленого кораблями басків та галісійців, розпочав похід на Севілью. До складу об'єднаних військ увійшло і п'ятсот вершників з мусульманської Гранади, яка була змушена підтримати свого сюзерена.
Обнесена потужною семикілометровою стіною з 66 вежами Севілья була досить швидко блокована з півночі і сходу, а після перемоги флоту під командуванням Рамона Боніфаса над мусульманами в гирлі Гвадалквівіра, — і збоку ріки. 24 серпня був зруйнований акведук, яким місто постачалось питною водою. Єдиним джерелом продовольства і військового підкріплення залишилося передмістя Альярафе і замок Тріана, сполучені з Севільєю 149-метровим понтонним мостом через Гвадалквівір зі зв'язаних між собою ланцюгами човнів. В середині березня 1248 року під стіни Севільї прибули нові кастильські загони на чолі з сином короля Альфонсо (майбутнім Альфонсо X Мудрим), які стиснули кільце облоги ще щільніше. Однак повністю позбавити місто постачання не вдалось через безрезультатність багатомісячної облоги замку Тріана силами трьохсот лицарів ордену Сантьяго.
3 травня за наказом адмірала Боніфаса два найпотужніші кораблі кастильської ескадри зі зміцненими дошками і залізом носами, використовуючи ранковий приплив та попутний вітер, на повному ходу протаранили і зруйнували міст через Гвадалквівір. Севілья була приречена. Протримавшись ще півроку, після тривалих переговорів (Фернандо III відмовився від викупу, володіння частиною міста, його розділення на мусульманську й християнську частини) вона капітулювала, і 22 листопада 1248 року прапор Кастилії було піднято на вежі Алькасар. Остаточно місто впало наступного дня, коли мусульмани здали укріплене передмістя і замок Тріана.
Мусульманам дали тритижневий термін, щоб розпродати майно і безпечно залишити Севілью, чим сповна скористалася місцева єврейська громада: 22 грудня вона з сувоями Тори зустріла короля Кастилії, що урочисто в'їхав у Севілью, і вручила йому срібний ключ від міста, прикрашений написом на івриті. Тріумфуючий монарх подарував юдеям право вільно сповідувати їх релігію, а також багато будинків, оливкові гаї і виноградники, що раніше належали мусульманам, розташовані як в Севільї, так і в її околицях. Більше того, три мечеті, що знаходилися в єврейському кварталі міста, були перероблені в синагоги.
Севілья стала однією зі столиць Кастилії й улюбленим містом Фернандо III, де за його ініціативою була закладена верф і розпочато будівництво королівської флотилії. Тут він і помер 30 травня 1252 року й через два дні був похований у колишній Великій мечеті, переробленій на кафедральний собор святої Марії, де його могилу прикрашають надписи чотирма мовами — арабською, івритом, латиною і кастильською.
Коментарі
Дивіться також
• Початок Реконкісти, 721
• Королівство Португалія, 1139
• Падіння Гранади, 1492