Вперше у світовій практиці суд за військові злочини відбувся після Першої Світової війни у Лейпцигу в травні-липні 1921 року, однак він виявився малоефективним і не дозволив виконати свою основну задачу — притягнути до відовідальності колишнього кайзера Другого рейху Вільгельма Гогенцоллерна. Тим не менш, у 1940 році за ініціативою Польщі вона разом з Великобританією і Францією заявила про намір покарати «німецький уряд ... за злочини, які не можуть залишатися безкарними».
Більш різка заява про відповідальність «головних злочинців, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем і які будуть покарані спільним рішенням урядів союзників» була зроблена 1 листопада 1943 року в «Декларації про німецькі звірства в окупованій Європі», прийнятій на Московській конференції міністрів закордонних справ Великобританії, СРСР та США, на якій також було прийнято секретний протокол, котрим, зокрема, визнавалась безумовна вина німецької сторони та відкидалась необхідність виходити з принципу презумпціїї невинуватості, а завдання майбутнього суду над військовими злочинцями полягало в конкретизації та кваліфікації ступеню провини конкретних обвинувачених.
Ці питання обговорювалась на Тегеранській конференції 1943 року, на якій Йосиф Сталін висловився за страту 50-100 тисяч німецьких офіцерів, проти чого виступили Франклін Рузвельт і Вінстон Черчілль, на Кримській конференції трьох держав-переможниць у Другій світовій війні в березні 1945 року. Правова основа майбутнього судового процесу була вироблена на Лондонській конференції представників чотирьох держав-переможниць, за підсумками якої 8 серпня 1945 року було підписано угоду між урядами СРСР, США, Великобританії та Франції про судове переслідування та покарання головних військових злочинців європейських країн осі і було засновано Міжнародний військовий трибунал, наділений повноваженнями судити і карати осіб, які вчинили або підготували злочини проти миру, військові злочини і злочини проти людяності, і прийнято його статут.
Крім того, на конференції в Лондоні радянська делегація оголосила список з дев'яти пунктів, котрі вона вважала неприпустимим для обговорення майбутнім трибуналом, до якого, зокрема, увійшли секретний протокол до Радянсько-німецького договору про ненапад, дії Червоної Армії під час окупації Польщі в 1939-41 роках, питання, що стосувались ведення війни в Західній Білорусі та Західній Україні в кінці війни і використання примусової праці німецького населення, вивезеного до СРСР в 1944-45 роках з окупованих ним країн Східної Європи. В якості місця майбутнього суду розглядались Люксембург, Лейпціг та Берлін, але вибір був зроблений на користь Нюрнберга, як місця народження нацистської партії і наявністю в ньому достатньо великого вцілілого приміщення суду та в'язниці при ньому.
Всього було проведено 403 судових слухання, допитано 116 свідків і розглянуто більше 5 тисяч документальних доказів, які дали підстави 1 жовтня 1946 року винести вироки двадцяти двом головним нацистським військовим злочинцям (ще до початку процесу один покінчив життя самогубством, а другий був визнаний невиліковно хворим, у зв'язку з чим його справу було призупинено, а потім припинено зі смертю підсудного) — троє було виправдано (і ще один посмертно), дванадцятеро засуджено до страти (один заочно), троє — до довічного і четверо — до тривалих термінів ув'язнення.
Коментарі
Дивіться також
• Капітуляція Німеччини у Реймсі, 1945
• Капітуляція Німеччини в Берліні, 1945
• Вирок Нюрнберзького трибуналу, 1946
• Міжнародний трибунал для Далекого Сходу, 1948