По смерті у лютому 1685 року короля Карла II Стюарта на трон Англії, Шотландії і Ірландії вступив його молодший брат Яків II. Влітку він придушив повстання свого племінника (позашлюбного сина Карла II) герцога Монмутського, запеклого опонента католицизму, і його союзника у Шотландії Арчибальда Кемпбела, 9-ого графа Аргайла, що дало привід жорстоко розправитись з кількома сотнями протестантів по всій країні. Яків II вітав скасування Людовиком XIV Нантського едикту, що позбавляло протестантів Франції релігійних, майнових і громадянських прав, й сам за прикладом французького короля розпочав формування абсолютної влади.
Не знайшовши підтримки своїм радикальним намірам, вже у листопаді Яків II розпуспустив парламент, який, зазнавши невдачі у створенні власної «королівської партії», більше не скликав. 12 лютого 1687 року в Шоландії і 4 квітня того ж року в Англії він видав «Декларацію про релігійну терпимість», якою анулював кримінальне переслідування релігійних меншин. Хоча декларація стосувалась і т. зв. дисидентів, протестантів, що відокремились від материнських церков, політика «релігійної терпимості» протестантською більшістю була сприйнята як спроба розширення впливу католиків. Не менше обурення викликала створена без згоди парламенту постійна, добре озброєна армія, набрана, в основному, з ірландських католиків. За два роки її чисельність зросла до 34 тисяч й, дислокована у Ханслоу, недалеко від Лондона, вона розглядалась як загроза нелояльній королю столиці. У поєднанні із запровадженням принципу підкорення виключно «суверенній владі монарха, вищій і абсолютній», масове звільнення незгідних з королівською політикою суддів та службовців і управління без скликання парламенту були розцінені англійською знаттю як зазіхання на їх основоположні громадянські права, гарантовані «Великою хартією вольностей».
У квітні 1688 року Яків II видав «Декларацію про віротерпимість», якою фактично скасував «Акт про присягу», що відкрило католикам доступ до вищих державних посад. Подану в знак протесту петицію сімох англіканських єпископів на чолі з Вільямом Санкрофтом, архієпископом Кентерберійським, король сприйняв як заколот, підписанти були заарештовані за звинуваченям у «крамольному наклепі» на верховну владу, кримінальному на той час злочині. Суд їх виправдав, однак невдоволення прокатолицькою політикою короля назрівало дедалі більше.
Деякий час опоненти Якова II сподівалися на смерть вже немолодого короля, після чого трон зайняла б його дочка-протестантка Марія, одружена з правителем Нідерландів Вільгельмом III Оранським. Ці надії підживлювались хворобливим і депресивним станом королеви Марії Моденської, яка вже кілька років не могла прийти до тями після смерті малолітніх дітей. Її стан був настільки важкий, що вже почалось дипломатичне листування з пошуку кандидатури нової королеви, але несподівано для всіх у червні 1688 року у 55-річного Якова II народився син Джеймс Френсіс Едвард. Поява спадкоємця престолу, що загрожувало воцарінням в Англії католицької династії, стала поштовхом до перевороту: 10 липня група з семи дворян — Чарльз Талбот, граф Шрусбері, Вільям Кавендіш, граф Девоншира, Томас Осборн, граф Денбі, віконт Річард Ламлі, єпископ Лондона Генрі Комптон, сер Едвард Рассел і сер Генрі Сідней — написала лист Вільгельму Оранському, закликаючи його з військом прибути в Англію, де його підтримають «дев'ятнадцять з двадцяти дворян,.. незадоволених нинішнім урядом».
Вільгельм III, стурбований зближенням католицької Франції та Англії, а також зусиллями Якова II в розбудові англійського флоту, негайно через дипломатів і таємних агентів, відправлених до Англії, розпочав пропагандистську кампанію: у численних брошурах Вільгельм Оранський поставав як справжній Стюарт, але без таких пороків, як католицизм, абсолютизм і розпуста. На позику єврейського банкіра Франсиско Суассо і папи Інокентія XI, заклятого ворога Людовика XIV, у Німеччині було найнято майже 14-тисячне військо, щоб змінити у прикордонних фортецях голландське, котре перейшло під команду прусського генерала Фрідріха фон Шомберга, збудовано 21 військовий корабель і переозброєно флот загальною чисельністю 9 тисяч чоловік.
Така масштабна підготовка до війни не лишилась поза увагою ні Англії, ні Франції. 9 вересня Вільгельм Оранський і Генеральні штати (парламент Нідерландів) отримали листи від французького короля, якими він застеріг від агресії проти Англії і радив не втручатись у напружені франко-німецькі справи. Щоб продемонструвати серйозність своїх попереджень, 22 вересня за наказом Людовика XIV було заарештовано всі нідерландські кораблі, загалом десь біля сотні, що стояли у французьких портах. Зі свого боку Яків II уже вкотре запевнив Генеральні штати про відсутність будь-якого таємного англо-французького альянсу й агресивних намірів щодо Нідерландів.
Однак дії англійського і французького королів мали зворотній ефект: 26 вересня за інтервенцію в Англію на таємній нараді висловилась міська рада Амстердама, а 28 вересня, на наступний день після того, як французькі війська перейшли Рейн, розпочавши війну зі Священною Римською імперією за Пфальцське курфюрство, — парламент Голландії, найбільшої нідерландської провінції. Це прискорило підготовку до «упереджувальної війни», яка «змусить англійського короля налагодити хороші і корисні відносини»: Вільгельм Оранський публічно запевняв, що «не має наміру усувати короля [Якова II] з трону і ставати господарем Англії». По завершенні усіх приготувань, 8 жовтня Генеральні штати відкрито оголосили війну Англії, й через два дні Вільгельм Оранський виступив з т. зв. Гаазькою декларацією, у якій запевнив, що його єдина мета захистити протестантську релігію, відновити роботу вільного парламенту, очистити від католиків суди і перевірити законність дій Якова II, якого іменував не королем, а принцем Вельським.
Несприятлива погода затримала початок військової кампанії і лише 29 жовтня 1688 року 40-тисячне військо Вільгельма Оранського на 463 кораблях відпливло з Геллевутсльойса під загальною командою свого часу розжалуваного королем Яковом контр-адмірала Артура Герберта, який кілька місяців перед тим, переодягнувшись простим матросом, доправив до Гааги «Лист семи». Несподіваний шторм змусив Вільгельма повернутись з півдороги і нова спроба перетнути Ла-Манш була здійснена лише 11 листопада.
Яків II, ще з серпня знаючи про заплановану інтервенцію, належним чином підготуватись до відбиття агресії не встиг, таємно сподіваючись, що Нідерланди почнуть війну з нападу на Францію. Наявних у нього близько тридцяти кораблів виявилось очевидно недостатньо, щоб стримати армаду Вільгельма Оранського, який на галіоті «Бріль» під гаслом «За свободу і про[тестантську] релігію» безперешкодно перетнув Ла-Манш і 15 листопада 1688 року висадився на англійський берег біля містечка Торбей у Девонширі. Така віддаленість від Лондона була невипадковою. Вільгельм сподівався на обіцяну його прибічниками підтримку, проте навіть після взяття без бою Ексетера і Плімута ніде, окрім Йоркшира, лояльність йому виказана не була — більшість регіонів пасивно чекала на результат його протистояння з Яковом II, якого також демонстративно не підтримувала.
Остерігаючись можливих внутрішніх ускладнень і заворушень, Яків II відмовився від допомоги французьких експедиційних підрозділів і 19 листопада прибув до Солсбері, де зібралось 19-тисячне військо. Проте на вірність офіцерства надії було мало — вже наступного дня, після звістки про першу сутичку між англо-голандськими розвідувальними підрозділами під Вінкантоном у графстві Сомерсет, багато з командирів дезертирувало. 24 листопада проти Якова II відкрито виступив його близький соратник генерал Джон Черчілль, граф Марльборо, ще через два дні — молодша дочка Анна. Це паралізувало волю Якова, який відмовився від подальшої боротьби і, побоюючись, що подальший опір лише погіршить його майбутню долю, 8 грудня наказав розпустити армію. У ніч проти 10 грудня він викинув у Темзу Велику печатку, без якої не можна було ні скликати парламент, ні затвердити хоча б якийсь державний документ, і спробував з дружиною втекти до Франції, але 11 грудня був затриманий рибалками на острові Шеппі в Кенті.
Того ж дня 27 кліриків і дворян утворили Тимчасовий уряд, який закликав Якова повернутись у столицю і порозумітись зі своїм зятем, який 17 грудня з військом вступив у Лондон, де був радо зустрітий містянами. Проте наміру вести переговори з англійським королем нідерландський штатгальтер не мав і спроб зустрітися з ним віч-на-віч уникав. Щоб не бути звинуваченим у порушенні своєї обіцянки не усувати Якова II з престолу, він дав наказ не затримувати англійського короля при спробі знову залишити межі Англії. Розуміючи безвихідь ситуації і пам'ятаючи долю свого діда, що склав голову на ешафоті, 18 грудня Яків II знову залишив Лондон, дістався Рочестера, звідки через п'ять днів з дружиною і сином відправився до Франції.
28 грудня Тимчасовий уряд оголосив про скликання на 22 січня 1689 року парламенту, який через відсутність короля було названо конвенцією (чи конвентом) парламентарів. Єдності щодо майбутнього держави не було: віги, що мали більшість у нижній палаті пропонували оголосити королем Вільгельма Оранського, торі виступали за проголошення королевою лише його дружини Марії, помірковані парламентарі — за проголошення монархами їх обох. Вільгельм у приватних розмовах з лідерами партій і фракцій давав зрозуміти, що на роль консорта не погодиться і з військом повернеться на батьківщину, залишивши Англію під загрозою повернення Якова II на штиках французької армії. Компроміс був знайдений 29 січня: палата громад висловилась за те, щоб вважати втечу Якова II «самоусуненням від влади» і перед тим як хтось займе «вакантний трон» слід означити «старовинні права і свободи» нації, які має захищати новий монарх, щоб убезпечитись від його сваволі «на майбутнє».
13 лютого 1689 року секретар Палати лордів зачитав «Декларацію про права», після чого голова конвенту Джордж Севіль, 1-й маркіз Галіфакс, офіційно запросив Вільгельма III Оранського і його дружину Марію прийняти трон Англії. «Ми приймаємо те, що ви нам запропонували» — відповів Вільгельм Оранський, після чого разом з дружиною з урочистою процесією прослідував до палацу Вайтхол, де гартер Ордену підв'язки Томас Джордж проголосив їх королем і королевою Англії, Франції та Ірландії. Церемонія завершилась проповіддю єпископа Лондона Генрі Комптона. Він же 11 квітня у Вестмінстерському абатстві коронував Вільгельма Оранського і його дружину Марію, оскільки архієпископ Кентерберійський Вільям Санкрофт відмовився визнати усунення від влади Якова II законним. Цього ж дня про позбавлення Якова II престолу заявила конвенція шотландських парламентарів і запросила англійського короля і його дружину очолити країну.
11 травня 1689 року Вільгельм Оранський як Вільям II і Марія Стюарт як Марія II зійшли на престол Шотландії.
Опинившись у Франції, Яків II претензії на престол не полишив. Спираючись на підтримку Франції і лорда Ірландії Річарда Талбота, 1-го графа Тірконнелла, якому вдалось взяти під контроль практично весь острів (за виключенням міста Лондондеррі), 12 березня 1689 року він прибув в Ірландію з двотисячним загоном і був радо прийнятий у Дубліні. Через три місяці проти нього виступила англо-голландсько-німецька армія, підсилена французькими гугенотами, під особистою командою короля Вільяма III. На 300 кораблях вона висадилась біля Белфаста й 11 липня у битві на ріці Бойн, графство Міт, завдала ніщівної поразки якобітам. «Війна двох королів» завершилась через два дні вступом Вільяма III у Дублін, який Яків II здав без бою, і попри наявність достатніх сил для опору у жовтні знову перебрався до Франції, де й провів решту життя.
26 грудня 1689 року очолена Вільгельмом Оранським «Славна революція» завершилась затвердженням парламентом «Акту, що декларує права і свободи підданого і встановлює спадкування Корони», дотримуватись якого король пообіцяв ще у лютому, більш відомого як «Білль про права», одного з перших у світі законів, що захищав особисті права громадянина.
Коментарі
Дивіться також
• Початок Англійської революції, 1642
• Нідерландська революція, 1648
• Англійська республіка, 1649
• Реставрація англійської монархії, 1660
• Вільгельм III Оранський — король Англії, 1689
• Вікторіанська епоха, 1837