У 1439 році, занепокоєний османською загрозою, король Угорщини, Хорватії і Богемії Альбрехт II Габсбург відправився на південь своїх володінь, де несподвано захворів й 27 жовтня помер, не залишивши спадкоємця. У пошуку монарха, здатного захистити країну, більша частина угорського дворянства схилилась до запрошення на престол 16-літнього польського короля Владислава III з династії Ягеллонів, який мав би одружитись із вдовою попереднього короля Угорщини. Намірів своїх вони не змінили навіть після народження Єлизаветою, вагітною на час смерті чоловіка, 22 лютого 1440 року сина Владислава, відомого як Постум (Посмертний), і рішенням сейму у Буді 8 березня до Кракова була відправлена делегація.
Однак Єлизавета одружуватись із удвічі молодшим за себе польським королем категорично відмовилась. Її нечисленні пронімецькі прихильники викрали у Вишеграді корону святого Іштвана, і 15 травня Денес Сечі, архієпископ Естергомський, у Секешфехерварі коронував на престол Владислава Постума. Сейм оголосив його коронацію недійсною, і після прибуття Владислава III архієпископ Естергомський був примушений 17 липня коронувати і його (як Уласло I).
Тим часом ще з травня османські війська тримали в облозі прикордонну фортецю Нандорфехервар (Белград) на Дунаї. Так і не зумівши за п'ять місяців її підкорити, султана Мурад II був змушений повернутись до Анатолії, де його зять (чоловік сестри) Ібрагімбей II, правитель бейліка Караманідів, розграбував Анкару.
Наступного року санджакбей Смедереве вже зважився перейшти Дунай і рушив у Трансильванію, але був розбитий воєводою Яношем Гуньяді. 22 березня 1442 року під Германштадтом (нині Сібіу, Румунія) Гуньяді винищив військо санджакбея Відіна, а у вересні біля Залізних Воріт на Дунаї (поблизу румунського міста Оршова) — армію, за деякими свідченнями, у кількадесят тисяч чоловік під командою бейлербея Румелії Шехабеддіна-паші.
Успіх дворічної кампанії Гуньяді спонукав папу Євгенія IV 1 січня 1443 року закликати європейських монархів до хрестового походу проти османів. На папську буллу відгукнувся лише Владислав III, і у Вербну неділю сейм у Буді погодив рішення спорядити на війну за святу справу 35-тисячну армію з числа угорської і польської кавалерії, до якої приєдналось зо 10 тисяч німецьких і богемських добровольців. Очолена Яношем Гуньяді і вигнаним османами зі своїх володінь сербським деспотом Георгієм (Джураджем) Бранковичем, 2 листопада вона розбила військо румельського берлейбея і взяла Ніш (нині Сербія). Але 12 грудня, вже коли до армії приєднався Владислав III, не змогла здолати військо під командою Мурада II, яке зустріло хрестоносців на перевалі Златіца поблизу Сердіки (нині Софія). Змушені відступити, хрестоносці двічі, 24 грудня і 2 січня 1444 року, відбивались від переслідувачів й на перевалі Куновиця взяли у полон Махмуд-бея, зятя османського султана.
Незважаючи на загальну невдачу походу, який мав за мету захопити османську столицю Адріанаполь (нині Едірне, Туреччина), після повернення Владислава III у Буді його вітали як переможця.
Клопочучись долею свого полоненого родича і розоренням Анатолії, яке вчергове вчинив його караманідський зять, Мурад II закликав угорського короля до переговорів. За їх результатами 12 червня в Адріанаполі у присутності повноважного угорського посла було укладене 10-літнє перемир'я, скріплене султанською клятвою на Корані. За ним обидві сторони зобов'язувались не переходити Дунай, а Мурад II повертав своєму тестю і васалу деспоту Бранковичу 24 сербських міста, включаючи і його колишню столицю Смедереве, виплачував щедру компенсацію і звільняв з полону двох його синів та валаського воєводу Влада II Дракулу.
З османськими послами договір був надісланий в Сегед, де його 15 серпня на Євангелії поклявся виконувати Владислав III. За іншою версією, підначуваний кардиналом Джуліано Чезаріні, завдяки посердництва якого він зійшов на престол, король ще 4 серпня дав паському послу обіцянку «відмовитись від будь-яких договорів, теперішніх чи майбутніх, які він склав або повинен був укласти з султаном», і Сегедський договір у Вараді (нині Орадя, Румунія) скріпив присягою Янош Гуньяді, уповноважений діяти від свого імені, від імені Георгія Бранковича і «від імені самого короля та всього народу Угорщини».
До середини вересня всі зобов'язання по Сегедському договору з османського боку були виконані. Мурад II втихомирив Карамідський бейлік, вчергове пробачивши Ібрагіма II, і, стомлений тривалими війнами, передав справи своєму 12-літньому синові Мехмеду II, а сам відправився доживати свої останні роки у Манісу на егейському узбережжі Анатолії.
Тим часом, натхненний успіхом, Владислав III зібрав армію, — десь зо 15 тисяч дворян з Польщі, Угорщини і Богемії під командою Яноша Гуньяді, до якої приєднались тевтонські і папські лицарі, найманці з Боснії, Галичини, Литви і Хорватії, з якою 20 вересня 1444 року вийшов із Сегеда.
В районі Оршова хрестоносці переправились через Дунай, де до них приєднався невеликий загін Фружина, сина останнього болгарського (великотирновського) царя Івана Шишмана, і, рушили вздовж ріки на Схід, оминувшии добре укріплений Нікопол, біля якого 10 жовтня до них приєдналось зо 5-7 тисяч валаських кавалеристів на чолі з сином валаського воєводи Мірчею. Взяти Велике Тирново з маршу їм також не вдалось, й маючи гіркий досвід поразки в горах, було вирішено через перевал Шипка не йти, а рухатись до Варни, щоб обійти Балканські гори вздовж моря. На цьому шляху хрестоносцям здались перші фортеці — Шумен і Провадія.
Тим часом звістка про похід хрестоносців дійшла османської столиці. Мехмед II закликав батька очолити військо, але той залишити Манісу відмовився. Легенда стверджує, що лише гнівний лист — «Якщо ви султан, приходьте і керуйте своїми арміями. Якщо я султан, то цим наказую вам прийти і повести мої армії», змусив Мурада II зібрати військо і вже 15 жовтня прибути до Адріанаполя, переправившись генуезькими кораблями через Босфор і Дарданели, попри намагання венеційського і папського флоту заблокувати протоки.
Віддавши розпорядження по укріпленню столиці, в кінці жовтня Мурад II на чолі 60-тисячної армії (з них 15 тисяч яничар і сипахів) рушив у бік Несебра й далі на північ вздовж узбережжя Чорного моря, доки надвечір 9 листопада не перехопив Владислава III біля Варни, до якої той підійшов того ж дня зранку. Для хрестоносців, які опинились затиснутими на болотистій місцині між морем, Варненським озером і крутим лісистим схилом, це виявилось повною несподіванкою. На терміново скликаній військовій раді Чезаріні запропонував слати гінців із закликом про допомогу і будувати вагенбург, під захистом якого дочекатись прибуття флоту. Однак проти оборонної тактики категорично заперечив Гуньяді: «Втекти неможливо, здатися неможливо. Давайте мужньо битись на славу нашої зброї».
Вранці 10 листопада 1444 року Гуньяді, якому Владислав III доручив вести бій, трикілометровою дугою між озером і схилом розгорнув військо, розбите на 12 бандерій. Дві стало по центру з королівським стягом і папським прапором, і по п'ять розмістилось на флангах: зліва, біля озера, — середня кіннота трансильванців Міхая Сіладьї, зятя Гуньяді, справа, на схилах пагорба, — валахи, боснійці, венеційці на чолі зі своїми командирами, і важка кавалерія з числа папських і тевтонських лицарів під командою Чезаріні. Позаду, ближче до моря, в резерві і для охорони королівського табору, прикритого вагенбургом, залишився резерв з числа особистої охорони короля.
За ніч османи десь за 4 км від супротивника вирили окопи, огороджені двома рядами частоколу, за яким стали яничари. Попереду їх сімома рядами прикривала важка кавалерія: справа — анатолійські сипахи, зліва — румельські, за якими стали акинжи, легка піхота. Позаду на узвишші розмістився обоз і султанський шатер, біля якого було віткнуто спис з нанизаним на нього Сегедським договором, віроломно порушеним угорським королем. За давньою османською практикою, за останніми рядами піхоти поставили кількасот верблюдів з шовком і золотом, щоб грабежем відволікти супротивника, на випадок, якщо він прорветься у тил.
Бій розпочався атакою османської кінноти з лівого флангу, яка вдарила ближче до центру. Хрестоносцям вдалось відбитись, але під час другої її хвилі з-за спини важкої румельської кавалерії у бій пішли легкі акинжи, які почали зліва обходити правий фланг супротивника, намагаючись прорватись йому в тил. Щоб уникнути оточення, хрестоносці почали відступати ближче до центру, спочатку організовано, але зрештою більша частина з них кинулась у втечу і потонула при переході через ріку Девня та в навколишніх болотах. Там же загинув і кардинал Чезаріні.
У цей час лівий фланг хрестосців натиску теж не витримав. Йому на допомогу кинувся Гуньяді з двома загонами кавалерії, й зміг обрушити османів і примусити їх до безладного відступу. Перекинувши частину сил з лівого флангу на правий, хрестоносцям вдалось вирівняти бій, а згодом і потіснити османів справа. Легка валаська кіннота через центр прорвалась аж підступів до султанського табору, де заходилась грабувати спеціально залишений для таких випадків османський караван.
Хрестоносці були близькі до перемоги.
Коли Мурад II вийшов з шатра, щоб під охороною сипахів залишити поле бою, до нього кинувся Владислав з п'ятьма сотнями польських важких лицарів-кавалеристів, вклинившись в османську оборону.
У цей час яничари, що з окопів перебрались на узвишшя ближче до лінії зіткнення, градом стріл засипали хрестоносців, чим остаточно порушили їх стрій. Під ударом справа анатолійських сипахів, які після відступу перебудувались і вже у сутінках повернулись на свій фланг, бій перетворився на криваву баню, з якої Гуньяді зумів вирватись лише з невеликими рештками війська.
Ні 19-літній Владислав, ні його загін, що опинився в оточенні, не вцілів. Ніхто не бачив як він загинув, не було знайдено ні його тіла, ні королівських обладунків.
Що було потім
На батьківщині у Польщі, де Владислав не був жодного разу після воцаріння в Угорщині, його повернення, вірячи у дивовижний порятунок, чекали до 1447 року, коли на престол нарешті зійшов молодший брат Владислава III, прозваного за цю битву Варненчик, Казимир IV Ягеллончик.
В Угорщині трон залишався вакантним два роки, доки у боротьбі за регентство при 4-літньому Владиславі Посмертному перемогу над пронімецькою партією не здобув Янош Гуньяді. Не полишаючи надій на реванш, восени 1448 року він знову перейшов Дунай з наміром з'єднатись із князем Скадебергом, що підняв антиосманське повстання в Албанії. Сербський деспот Георгій Бранкович не підтримав його і цього разу, й 19 жовтня у битві на Косовому полі Гуньяді був знову вщент розбитий Мурадом II, але втретє зумів урятуватись з поля бою.
Дві поспіль поразки поклали край спробам християн відвоювати Балкани і багато в чому зумовили падіння Константинополя, взятого через п'ять років сином Мурада II 21-річним Мехмедом II. Ще через шість років йому підкорилась Сербія.
Коментарі
Дивіться також
• Битва під Нікополем, 1396
• Падіння Візантійської імперії, 1453
• Османське завоювання Белграда, 1521
• Османське завоювання Сербії, 1459