У день підписання Комп'єнського перемир'я імператор Карл I Габсбург видав маніфест, яким визнав право австрійського народу визначити форму державного устрою, звільнив державних службовців від присяги йому на вірність і «відмовився від участі в управлінні». Через два дні він відмовився «від участі у веденні державних справ» Угорщини, де правив як король під іменем Кароль IV. Обидва документи були лаконічні і ретельно вивірені — жоден не містив слів «зречення» чи «престол», але в обох частинах колишньої Австро-Угорської імперії парламенти воліли сприймати заяви Карла саме як абдикацію, і 12 листопада 1918 року у Відні й 16 листопада в Будапешті були проголошені суверенні демократичні республіки.
Свої претензії на обидві корони Карл не полишив навіть коли в Угорщині до влади прийшли комуністи, і він, остерігаючись несприятливого розвитку подій й у сусідній Австрії, виїхав з родиною до Швейцарії: коли 24 березня 1919 року імператорський поїзд залишав батьківщину, видав чергову прокламацію, в якій назвав юридично нікчемним рішення Національної асамблеї Німецької Австрії щодо проголошення республіки.
Відень відповів 3 квітня «Законом про вигнання і поглинання активів дому Габсбургів-Лотаринзьких», яким колишньому імператору заборонили повертатись до Австрії за будь-яких умов і конфіскували його майно.
У комуністичній Угорщині заяву Карла проігнорували. Коли ж радянська республіка впала і хвиля «білого терору» розгромила прихильників «лівих» ідей, коаліція правих політичних сил, що отримала більшість в Національних зборах, 29 лютого 1920 року відновила конституційну монархію. Єдності поки не було лише щодо кола претендентів на угорський престол, і наступного дня регентом «королівства без короля» був призначений «адмірал без флотоу» Міклош Хорті, якого наділили украй широкими повноваженнями — правом призначати та звільняти прем’єр-міністрів, скликати та розпускати парламент і командувати збройними силами.
Карл Габсбург розцінив це як шанс повернутись до влади. Заручившись підтримкою монархічних кіл Європи і, як він стверджував, колишнього прем'єр-міністра Франції Арістіда Бріана, з яким провів таємні переговори, уже 26 березня Карл за підробним іспанським паспортом прибув до Угорщини і наступного дня з'явився у королівському палаці в Будапешті, де Хорті з родиною саме сидів за великоднім столом.
Подякувавши адміралу за відновлення монархії, Карл заявив, що «час передати владу», нагадавши про його присягу перед престолом. Хорті опирався, скептично відізвався про підтримку Бріана, аргументував несвоєчасність приїзду короля небезпекою чергової інтервенції, позицією Антанти, гарячкував і зопалу запропонував почати реставрацію влади з Австрії.
У двогодинній емоційній розмові, яку регент згодом назвав «найскладнішим часом у моєму житті», порозумітись не вийшло. Кожен залишився при своїй позиції, і Карл, давши Хорті «п'ять днів на роздуми», повернувся у прикордонний Сомбатгей, де став очікувати подальшого розвитку подій. А події склались для нього несприятливо. 28 березня чехословацькі і югославські посланці попередили Хорті, що відновлення колишнього короля при владі їх уряди вважатимуть приводом до війни. Через три дні проти негайної реставрації Карла висловився угорський парламент, 3 квітня існування будь-яких з ним домовленостей заперечив Бріан. Все голосніше зазвучали заклики арештувати колишнього короля. Усупереч очікуванням Карла, на його підтримку у Будапешті не відбулось жодної демонстрації. Вірною Хорті залишилась і армія, й 5 квітня Карл повернувся до Швейцарії з глибокою переконанністю, що лише особисті амбіції регента завадили йому посісти престол.
Прогабсбурзькі позиції в Угорщині посилились лише коли країни-переможці поставили її перед принизливими умовами Тріанонського договору, що підвів підсумки Першої світової війни: втрата 72% території, 64% населення (в тому числі 3 мільйонів етнічних угорців), виходу до моря, понад 80% природних ресурсів була сприйнята як національне приниження. У середині жовтня набула розголосу позиція прем'єр-міністра графа Іштвана Бетлена, який на приватній зустрічі з однією з промонархічних фракцій парламенту у місті Печ заявив, що відмова Карла від участі у веденні державних справ була зроблена у листопаді 1918 року «під примусом й тому недійсна», і він планує у «сприятливий час» розпочати переговори з Великими державами, щоб переконати їх прийняти реставрацію.
Зроблена напередодні плебісциту щодо можливості приєднання до Австрії здебільше німецькомовного угорського Бургенланду, заява прем'єра підняла монархічні кола Західної Угорщини. Втрачати нагоду Карл не став. Написавши 21 жовтня заповіт, наступного дня він разом зі своєю вагітною дружиною літаком вилетів зі швейцарського Дюбендорфа і приземлився в обійсті графа Йозефа Циракі в селі Денесфа. Не гаючи часу він дістався сусіднього Шопрона (Оденбурга), де на вірність «королю Угорщини і Богемії» присягнула місцева жандармерія, зо 4 тисячі добровольців на чолі з генерал-майором Юліусом фон Остенбургом-Моравеком і місцеві регулярні війська під командою генерал-лейтената Пала Хегеда.
Карл сформував тичасовий уряд на чолі з недавно усунутим від керівництва Національною асамблеєю Іштваном Раковським і ближче до вечора у супроводі великого почту рушив до Будапешта. Йшли непоспішаючи, по селах і містечках королівську пару вшановували посполиті, держслужбовці і місцеві гарнізони урочисто присягали на вірність. 80-кілометровий шлях до міста Дьйор зайняв десять годин.
Вранці 23 жовтня на терміново скликаному засіданні уряду Хорті заявив про готовність вдатись до рішучих дій, щоб «врятувати Угорщину, яка опинилась на межі знищення». Однак певності в армії не було — жоден військовий підрозділ на шляху Карла не проявив до нього нелояльності. Коли Хорті саме виголошував свою заяву, на вірність колишньому королю присягав гарнізон міста Комаром. Вищі офіцери один за одним відмовлялись очолити оборону Будапешта, посилаючись на ненадійність місцевих військ, з дванадцяти регіональних підрозділів прибути до столиці дали згоду лише два, без жодних попередніх умов захищати її зголосився лише погано озброєний загін з півтисячі добровольців, здебільшого студентів.
Коли армія роялістів підійшла до приміської залізничної станції Келенфельд, що за 30 кілометрів від Будапешта, британський посланець Томас Холер телеграфував до Лондона, що «все втрачено», передбачаючи в'їзд Карла до столиці того ж дня.
Однак Карл не поспішав. Бажаючи уникнути кровопролиття, він відправив генерал-лейтената Пала Хегеда у Будапешт з наміром переконати уряд і регента скласти зброю.
Переконати не вдалось, й доки проходили зістрічі Хегеда з Хорті і Бетленом, біля станції Будайорш, що в передмісті столиці, відбулись перші боєзіткнення. Підрозділи Остенбурга-Моравека відбили атаку, але, не знаючи, що їм протистоїть лише загін з 80 студентів-добровольців, розвивати успіх не стали, а зайняли оборону в очікуванні подальших наказів короля.
Карл же у цей час, упевнений у своїй неодмінній перемозі, був присутній на месі в містечку Бікске. Жодних наказів він так і не віддав, чекаючи звістки про капітуляцію урядових військ. Це стало його фатальною помилкою — вранці наступного дня Хорті прибув до Будайорша з кількатисячним підкріпленням і у короткому бою здобув пермогу. Загибель 19 роялістів і поранення зо шести десятків похитнули єдність прогабсбурзького офіцерства, яке у своїй більшості вважало, що їх марш на Будапешт під прапорами короля — церемоніальний, а не бойовий похід. Ще недавно лояльні Карлу підрозділи почали переходити на бік Хорті.
Нової громадянської війни не хотів ніхто, у тому числі й Карл, який о 8-й ранку 24 жовтня наказав своїм прихильникам скласти зброю. Його заарештували і разом з дружиною помістили в монастирі бенедиктинського абатства в місті Тихань. Попри фіаско, він і на цей раз відмовився зректись престолу. У відповідь 29 жовтня міністр закордонних справ Чехословаччини Едвард Бенеш висунув ультиматум із погрозою вторгнення. Чехословаччину підтримала Югославія, яка стягнула війська до угорського кордону.
Опинившись у безвиході, прем'єр Бетлен заявив, що «Угорщина повністю віддається в руки великих держав, буде виконувати усі їх рішення» і уряд негайно візьметься за підготовку законодавства, яке позбавить Габсбургів прав на угорський престол. Зусиллями Антанти вдалось запобігти чехословацько-югославській інтервенції, і 1 листопада, через кілька годин після того, як британський канонерський човен «Glowworm» відплив Дунаєм з міста Байя з королівською парою на борту, у парламент надійшов проект скасування «Прагматичної санкції» 1713 року імператора Карла VI. Прийнятий 6 листопада 1921 року закон, вчертверте в історії позбавив Австрійський дім прав на престол Угорщини. При цьому давню форму правління «нація залишила без змін», але відклала обрання монарха «до більш слушного часу».
Щоб запобігти третій спробі реставрації, Рада союзних держав постановила перевезти Карла Габсбурга на португальський острів Мадейра в Атлантиці, куди він з дружиною прибув 19 листопада 1921 року. У березні Карл захворів на бронхіт, який переріс у пневмонію, і 1 квітня 1922 року помер у присутності дружини, вагітної їх восьмою дитиною, та дев'ятилітнього колишнього кронпринца Отто, залишаючись у свідомості майже до останніх хвилин. Йому йшов 35-й рік.
Останнього імператора Австрії, короля Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини, Володомирії, Іллірії та Єрусалиму поховали там же на Мадейрі, в каплиці церкви Богоматері селища Монте, серце — в абатстві Мурі в кантоні Ааргау поблизу швейцарського Базеля. Його дружина Зіта Бурбон-Пармська носила траур протягом шістдесяти семи років свого вдівства й померла 14 березня 1989 року.
У січні 2008 року останки Карла І перенесли до віденської Капуцинеркірхе й поховали у Імператорському склепі поряд з іншими Габсбургами.
Коментарі
Дивіться також
• Династія Габсбургів, 1273
• Проголошення Австро-Угорської імперії, 1867
• Розпад Австро-Угорської імперії, 1918
• Революція айстр, 1918
• Угорська Радянська Республіка, 1919
• Тріанонський договір, 1920