Від свого заснування у 1794 році Одеса розвивалась як багатонаціональне місто, в якому євреї становили значну частину населення: вже через два роки вони складали майже 10% населення міста (246 осіб на 2349 містян), а за переписом 1897 року — більше 34% (138,9 тисяч євреїв із 403,8 тисяч одеситів). Чисельність єврейського населення міста постійно зростала за рахунок приїжджих, насамперед з Південної та Правобережної України і Бессарабії. Серед євреїв були успішні підприємці та промисловці, відомі письменники та артисти. Однак на початку ХХ століття, коли Одеса вже стала портом міжнародного значення й центром експорту збіжжя з Російської імперії, більше 42% її містян-євреїв жили у злиднях.
Саме в Одесі у 1821 році відбувся перший у Російській імперії єврейський погром. Як і під час наступного 1859 року його вчинили місцеві та приїжджі греки, що конкурували з євреями-торговцями. Погром 1871 року також почали представники грецької громади, але на цей раз до насильства приєдналися представники й інших християнських народів. Одеський погром 15-18 травня (3-5 травня за ст. ст.) 1881 року був частиною хвилі насилля, яка охопила українські та згодом польські губернії Російської імперії після вбивства революціонерами імператора Олександра ІІ 13 березня (1 березня за ст. стилем) 1881 року: перший погром стався на Великдень 27-28 квітня (15-16 квітня за ст. стилем) в Єлисаветграді (сучасному Кропивницькому), звідки насилля з боку «експлуатованих» євреями християн, як пояснювала його причини влада, перекинулось на навколишні губернії і у грудні досягло Варшави. Погроми тривали і в 1882 році, підживлені чутками, що вони негласно санкціоновані владою через причетність євреїв до убивства царя.
В одеських погромах народилася єврейська самооборона. У 1871 році група міщан на чолі зі студентами намагалася протидіяти насиллю, проте, невдало. Через десятиліття студенти сформували вже досить великі загони самооборони з представників різних професій, яким удалося зупинити погромників у низці центральних кварталів. Після масштабного Кишинівського погрому в квітні 1903 року одеські євреї знову вдались до організації загонів самооборони й одним з її провідників став публіцист і політик-сіоніст Володимир (Велв-Зєев) Жаботинський. Окремі від сіоністів загони самооборони створювались навіть євреями-соціалістами з Бунду, які до кишинівських подій вважали погроми проявом революційної активності трудящих мас.
Одеський погром у революційному 1905 році, як і попередній, не був поодинокою подією, а складником «жовтневої хвилі» погромів, яка майже одночасно прокотилася західними і південними губерніями після виходу 30 (17) жовтня імператорського маніфесту про «дарування» Миколою ІІ громадських прав і свобод своїм підданим. В Одесі центром революційної активності став Новоросійський університет (нині — Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), а головними рушіями революційних маніфестацій — його студенти. Перші сутички між маніфестантами, які спорудили барикади, та військами відбулися ще 29 (16) жовтня. Наступного дня місто патрулювали війська і на вулицях панувало затишшя, аж доки ввечері не стало відомо про вихід «Маніфесту 17 жовтня».
Наступного дня, 31 (18) жовтня, Одесою під червоними прапорами знову рушили демонстранти, здебільшого євреї з числа прихильників лівих партій, які святкували отримання свобод. Поліцейські-городові полишили свої місця чергування, їх місце заступила студентська міліція, що діяла разом із єврейською самообороною. Ввечері на вулиці Головковській маніфестанти зіткнулися з групою робітників, які не тільки відмовилися приєднатися до них, а й погнали їх до вулиці Прохорівської, де сталися перші сутички, які переросли у напади на євреїв. Запобігти масовому насильству вдалось силами військових.
1 листопада (19 жовтня за ст. ст.) сформувалася «патріотична» хода під державними прапорами, портретами Миколи ІІ та іконами, яка рушила на богослужіння до Свято-Преображенського кафедрального собору. Після літургії біля Соборної площі сталися сутички між прибічниками різних поглядів, які переросли у напади учасників «патріотичної» маніфестації на будинки та магазини, що належали євреям. За кілька годин погром охопив усе місто і тривав наступні два дні за повної бездіяльності влади: поліцейські в кращому випадку нічого не робили, а подекуди самі вчиняли насилля, ба навіть очолювали громил. Війська залишились осторонь подій.
Лише 3 листопада (21 жовтня) командуючий Одеськовим військовим округом генерал від кавалерії Олександр Каульбарс зробив офіційне оголошення про застосування жорстких заходів проти усіх учасників безладів, в тому числі і самооборони, і руйнацію тих будинків, з яких нею велась стрільба. Того ж дня градоначальник Одеси Дмитро Нейдгардт скликав нараду поліційних приставів, на якій заявив: «Будемо називати речі їх справжніми іменами. Треба визнати, що всі ми в душі співчуваємо цьому погрому. Але ми не повинні переносити злобу, яку ми, можливо, маємо проти євреїв, у нашу службову діяльність. На нас покладений обов'язок за присягою підтримувати порядок і захищати від погромів та убивств. Утім, до мене доходять відомості, що чини поліції не тільки не застосовують заходів до припинення погромів і насильств, а й самі, перевдягаючись, беруть у них участь».
Після збільшення жалування городовим наступного дня вони повернулися на вулиці Одеси, де силами військ і поліції погром досить швидко був зупинений.
Точне число жертв Одеського погрому встановлено не було. За даними поліції за п'ять днів було вбито більше 500 осіб, з яких понад 400 були євреями (в тому числі біля 50 членів самооборони), до лікарень поступило більше 600 поранених, з яких майже дві третини складали євреї. Крім того, до кінця жовтня (за ст. ст.) більше 200 осіб загинуло під час погромів у приміських селах. За даними міської влади в Одесі було розграбовано більше 1 600 приміщень (будинків, квартир, магазинів), які належали євреям.
Звинувачений у бездіяльності і неприйнятті заходів по припиненню погрому з посади був звільнений одеський градоначальник Нейдгардт, проте за підсумками сенаторської ревізії — зрештою виправданий і в 1907 році продовжив кар'єру в Санкт-Петербурзі, став сенатором й незадовго до Лютневої революції був призначений до Державної ради Російської імперії. За участь в погромі рішенням ревізії під суд було віддано 41-го поліцейського, в тому числі багатьох офіцерів.
Після 1905 року історія Одеси не знає погромів й навіть у роки революційного хаосу 1919-20 років удалося уникнути насильства проти євреїв. Однак трагічні події часів Першої російської революції, які до 1907 року відбулись не лише у містечках смуги осілості, а також, крім Одеси, у таких великих містах, як Ростов та Київ, стали причиною другої хвилі масової єврейської еміграції з Російської імперії, і від погромів 1881 року до Першої світової війни її залишило майже два мільйони євреїв, близько 80% з яких оселились у США.
Коментарі
Дивіться також
• Київський погром, 1905
• Справа Бейліса, 1913
• Білогвардійський погром у Києві, 1919