Після капітуляції Османської імперії, в листопаді 1918 року почалася широкомасштабна інтервенція в Туреччину країн Антанти, Греції та новоствореної Демократичної республіки Вірменія — французькі, британські та італійські війська зайняли Константинополь, грецькі — окупували Смірну (нині — Ізмір), а вірмени — території в районі озера Ван.
Після захоплення 4 грудня Єревану більшовицькими військами Вірменія вийшла з війни, втративши всю окуповану нею турецьку територію, а також частину власної. На західному фронті грецькій експансії протидіяли колишні османські збройні формування під керівництвом генерала Мустафи Кемаль-паші, який 19 травня 1919 року створив штаб для зв'язку із турецькими армійськими частинами і націоналістичними групами по всій країні, відмовившись підпорядковуватись султанському уряду в Стамбулі, а 23 квітня 1920 року в Ангорі (нині — Анкара) за ініціативою Кемаля були скликані Великі національні збори, які сумістили законодавчу, виконавчу і судову владу в Туреччині.
На противагу султанського уряду, Великі національні збори зуміли мобілізувати війська і зупинити французьку інтервенцію на півдні, а підписаний 16 березня 1921 року у Москві радянсько-турецький договір «Про дружбу і братерство» дозволив отримати від Росії фінансову і воєнно-технічну допомогу, яка зіграла вирішальну роль у перемозі над Грецією, — 9 вересня 1922 року війська генерала Кемаля захопили Смірну, спаливши місто і вирізавши вірменське та грецьке населення.
Розпочавши у вересні наступ на Стамбул, турецькі війська зайняли його 1 листопада 1922 року і 18 листопада 1922 року Великі національні збори ухвалили закон про розділення султанату та халіфату, одночасно скасувавши владу султана Мехмеда VI. Після тривалих переговорів 24 липня 1923 року Великобританія, Франція, Італія, Японія, Греція, Румунія, Королівство сербів, хорватів і словенців і Туреччина підписали Лозаннський мирний договір, який юридично оформив розпад Османської імперії, встановивши нові кордони Туреччини в її сучасних межах.
29 жовтня 1923 року Великі національні збори в Ангорі (нині — Анкара) проголосили Туреччину республікою і обрали Мустафу Кемаля її першим президентом. На цьому посту він провів ряд важливих реформ, направлених на модернізацію і європеїзацію країни — 3 березня 1924 року були ліквідовані халіфат і шаріатське судочинство, 20 квітня — прийнята нова конституція, в 1926 році — новий цивільний кодекс, що серед іншого реформував земельне право, надавав жінкам рівні з чоловіками права, в 1928-у іслам перестав бути державною релігією і був латинізований турецький алфавіт, в 1931 році були введені міжнародні системи часу, календаря і мір, в 1934-у — запроваджені прізвища і ліквідовані релігійні, військові та станові приставки до імен.
Мустафа Кемаль Ататюрк щочотири роки обирався президентом Туреччини до своєї смерті в 1938 році і, маючи безумовний авторитет і диктаторські повноваження, послідовно впроваджував ідеї турецького націоналізму, направлені на асиміляцію національних меншин і формування моноетнічної держави під гаслом єдності турецького суспільства і міжкласової солідарності.
Коментарі
Дивіться також
• Османська імперія, 1299
• Падіння Візантійської імперії, 1453
• Війна за незалежність Греції, 1821
• Молодотурецька революція, 1908
• Геноцид вірмен у Туреччині, 1915
• Війна за незалежність Туреччини, 1919
• Велика пожежа у Смірні, 1922
• Ліквідація ісламського халіфату, 1924
• Реза-хан — новий шах Персії, 1925
• Королівство Саудівська Аравія, 1932
• Перша ісламська республіка, 1956