Майже всі роки свого правління Джон Безземельний провів у війнах, які для нього закінчувались вкрай невдало. У 1202 році проти нього виступив французький король Філіп II Август і за два роки захопив Нормандію, Турень, Анжу і майже усе Пуату. Спроба повернути втрачене у 1206-му теж обернулась поразкою, і Джон був змушений надовго змиритись з втратою на континенті майже всіх, колись величезних, володінь своїх французьких предків.
1 жовтня 1207 року в уже немолодого 43-літнього короля народився довгоочікуваний первісток, названий Генріхом на честь його діда, першого Плантагенета на англійському престолі. З п'яти років ним опікувався Пітер де Рош, єпископ Вінчестера, який підібрав учителів для навчання військовій справі і верховій їзді.
У 1214 році Джон Безземельний у спілці зі своїм двоюрідним братом імператором Оттоном IV Брауншвейгським і графом Ферраном Фландрським зробив ще одну спробу повернути свої континентальні володіння, проте і на цей раз зазнав невдачі. Вину за поразку він поклав на власних дворян, більшість з яких відмовилась брати участь у військовій кампанії короля. Спроба покарати їх т. зв. щитовим збором викликала протести, особливо активні на півночі і сході Англії. Вони переросли у відкриту війну короля з баронами, які силою зброї наступного року примусили Джона підписати «Велику хартію вольностей», що гарантувала права і привілеї знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язувала короля дотримуватися усталених законів.
У розпал боротьби проти цього «несправедливого, протизаконного і ганебного договору», як назвав його папа Інокентій III, що обернулась черговою громадянською війною й інтервенцією Шотландії та Франції, Джон Безземельний захворів, імовірно, на дизентерію. Перед смертю 18 жовтня 1216 року у замку Ньюарк, графство Ноттінгемшир, він встиг доручити турботу за 9-літнього Генріха своєму головному раднику Вільяму Маршалу, 1-му графу Пемброка: «мій син ніколи не буде правити цими землями без [вашої] допомоги».
Джона Безземельного поховали у соборі міста Вустер, звідки Маршал відбув до Глостера, наказавши негайно привезти королевича, що з часу прибуття в серпні до Англії французьких військ на чолі з принцем Людовиком перебував під охороною у замку Девайз, у Вілтширі. Вже 27 жовтня Маршал посвятив Генріха в лицарі і за підтримки папського легата Гуали Біккьєрі 28 жовтня 1216 року тут же у Глостері влаштував його коронацію. Щоб одягнути королевича відповідним чином, перешили церемоніальний одяг його батька, після чого в абатстві св. Петра наставник Генріха Пітер де Рош, єпископ Вінчестерський, після помазання на престол одягнув на його голову золоту діадему. Генріх III приніс омаж папі римському за Англію та Ірландію і пообіцяв виплачувати Святому престолу 1000 марок на рік.
Наступного дня було зібрано раду прихильних до Генріха ІІІ баронів, яка визнала Маршала регентом і «охоронцем короля і королівства». Адміністративним центром нового уряду, який контролював лише захід Англії — решта території була зайнята Людовиком Французьким, став Брістоль. В листопаді від імені короля і за підтримки папського легата було видано перероблений варіант «Великої хартії вольностей» і оголошено амністію бунтівним баронам зі збереженням всіх їх володінь. Одночасно Маршал направив скарби Джона Безземельного, виявлені в замках Корф і Девайз, Г'юберту де Бургу, який очолював королівські сили на південному сході Англії.
У січні 1217 року Маршал уклав перемир'я з Людовиком Французьким, після повернення якого на континент за підкріпленням, почалося поступове повернення бунтівних баронів на бік короля Генріха. 5 березня під його прапори перейшли Вільям Довгий Меч, 3-й граф Солсбері, і Вільям Маршал-молодший, обурені наміром французького принца поділити англійські землі між своїми людьми. Разом з цим папський легат Гуала оголосив війну за вигнання французів священною і дозволив прихильникам короля носити на своїх лівреях хрест. Його підтримав і папа, заявивши, що ця боротьба «дасть славу в очах людей і заслуги в очах Бога». Проте баланс сил і ресурсів був на користь заколотників, які продовжували панувати на сході і північному сході Англії, в тому числі в Лондоні, спираючись на підтримку шотландців.
З повернення у квітні французів бойові дії поновились. 12 травня вони взяли в облогу Дувр, але згодом військо розділили і разом зі своїми англійськими прихильниками підступили до замку Лінкольн, де їх 20 травня застав зненацька і розбив Вільям Маршал. Людовик вирішив за краще відступити з-під Дувра до Лондона. Через поразку він став досить швидко втрачати підтримку — за літо понад 160 баронів перейшли на бік Генріха ІІІ. 24 серпня біля Сендвіча прихильники короля на чолі з Г'юбертом де Бургом здобули чергову, на цей раз морську, перемогу над французами, перехопивши флот, що слідував з континенту з облоговими машинами і провіантом, після чого підступили до столиці.
28 серпня Людовик був змушений розпочати переговори і за укладеним через два тижні Ламбетським договором, що завершив Першу війну баронів, відмовився від претензій на англійський престол в обмін на виплату 5 тис. фунтів. 28 вересня Вільям Маршал особисто супроводжував його до Дувра, щоб на власні очі побачити як Людовик «підняв вітрила і взяв курс на Францію» разом зі своїм військом.
Англійських прихильників Людовика пробачили і, як обіцяв Маршал, амністували. Було наново підтверджено вольності Лондона, а також видано і оприлюднено «Велику хартію», на цей раз доповнену «Лісовою хартією», згідно якої всі ліси, визнані королівськими після 1154 року, ставали загальнодоступними.
71-річний Маршал ще встиг урегулювати конфлікт з Шотландією, яка погодилась повернути Англії захоплені під час Війни баронів землі на півночі, замиритись із могутнім валлійським королем Ллівеліном Великим, після чого він захворів і 14 травня 1219 року помер у своєму маєтку Кавершем.
Влада в країні зосередилась в руках нового папського легата кардинала Пандульфа Вераччо, наставника короля Пітера де Роша і Г'юберта де Бурга, призначеного головним юстиціарієм. Матері Генріха III місця в регентському уряді не знайшлось, і вона повернулась до Франції, де 10 травня 1220 року вийшла заміж за свого давнього нареченого Гуго Х Лузіньяна, графа де Ла Марш. Через тиждень, 17 травня у Вестмінстерському абатстві Лондона з дозволу папи пройшла друга коронація Генріха III, який з рук архієпископа Кентербері Стефана Ленгтона отримав справжні королівські регалії і прийняв клятву баронів Англії вірно служити йому, повернути усі захоплені в роки війни королівські замки та сплатити королівській казні усі борги.
У 1223 році Генріх III супроводжував Г'юберта де Бурга у поході у Вельс проти бунтівного Ллівеліна Великого, наступного — разом з ним брав участь у двомісячній облозі останніх непокірних баронів у Бедфордського замку, який після взяття був зруйнований, а майже всі його захисники — страчені.
Того ж року давній опонент Генріха III, на той час уже король Франції Людовик VIII Лев, у спілці з новим чоловіком його матері Гуго Х Лузіньяном захопили Пуату, знать якого не чинила опору, за роки громадянської війни в Англії практично втративши зв'язок з метрополією. Було зрозуміло, що наступною впаде Гасконь. Щоб отримати фінансування для війни на континенті, на початку 1225 року Генріху III довелось затвердити нову редакцію «Хартії вольностей» і «Лісової хартії», до якої Велика королівська рада, користуючись ситуацією, внесла суттєві доповнення на користь дворянства.
В січні 1227 року в Оксфорді на Великій королівський раді Генріх III оголосив себе здатним правити самостійно. За роки вірної служби він винагородив Г'юберта де Бурга великими маєтностями в Англії та Вельсі і спеціально створеним для нього титулом графа Кента, а наступного року призначив юстиціарієм пожиттєво.
Після невдалої спроби в 1230 році «повернути спадщину» Плантагенетів у Франції і заколоту у 1233 році Річарда Маршала, сина Вільяма Маршала, невдоволеного своєю другорядною роллю при дворі, Генріх III перебрав на себе управління Англією, яке виявилось одним з найдовших в її історії і позначилось ще більшим ослабленням монархічної влади.
Коментарі
Дивіться також
• Річард Плантагенет — король Англії, 1189
• Сходження на престол Джона Безземельного, 1199
• Велика хартія вольностей, 1215
• Парламент Симона де Монфора, 1265
• Коронація Едварда ІІІ Плантагенета, 1327