Після перемир'я, укладеного 12 жовтня 1920 року між РСФРР та Річчю Посполитою, українська армія перебувала на польських теренах. Перспективи повного замирення цих держав змушували керівництво УНР переходити до повстанських методів боротьби за державність. З цією метою у січні 1921 року був створений Повстансько-партизанський штаб при Головній команді військ УНР на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником, діяльність якого проходила у тісній взаємодії з польським Генеральним штабом.
Підписання 18 березня 1921 року Ризького миру між РСФРР, УСРР і Річчю Посполитою означало визнання Польщею Радянської України в обмін на територіальні поступки останньої. Водночас цей договір забороняв функціонування в Польщі «антирадянських організацій», що ставило під загрозу легальне перебування там Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, уряду та військових. УНР втрачала союзника і була змушена прискорити приготування.
Початок повстання планувався на 1 травня 1921 року, проте затримка польської сторони з видачею зброї повстанцям змусила відкласти виступ. Наступний план вимагав готовності до боротьби не пізніше 1 вересня, проте і цей термін було перенесено. Нарешті, на нараді працівників польського Генштабу та українських урядовців 24 і 25 вересня початок виступу призначався на 10 жовтня. Попри підтримку ідеї боротьби, Річ Посполита украй незадовільно забезпечила зброєю та амуніцією учасників походу.
Тим часом розмах селянського повстанського руху, збройної реакції на політику «воєнного комунізму» на селі, йшов на спад, а упродовж літа чекістам вдалося розгромити осередки повстанського руху в Україні. Масштабна підготовча робота та відтермінування початку походу шкодили конспірації. Про приготування знали як широкі українські еміграційні кола, так і більшовицькі агенти. Як свідчив колишній прем'єр-міністр УНР Ісаак Мазепа, «не диво, що більшовики були докладно поінформовані про цілу справу. Як потім виявилося, навіть в самому штабі Тютюнника були большевицькі аґенти, як напр. підполк. Снігірів, сот. Заярний та ін., що були відповідальними співробітниками Тютюнника…».
Справа організації походу поступово рухалася. З середини жовтня з таборів інтернованих українських військових у Каліші, Вадовицях та Александрова Куявського невеликими групами на Волинь перекидалися майбутні учасники походу. 23 жовтня 1921 року Симон Петлюра призначив командувачем Повстанської армії Юрія Тютюнника.
Ідея походу передбачала об'єднання селянського протестного руху та підняття загального антибільшовицького повстання з метою відновлення державності. Задля цього повстанська армія була розділена на три групи: Волинська на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником у складі 879 осіб, Подільська на чолі з підполковником Михайлом Палієм (згодом — полковник Сергій Чорний) у складі 374 осіб та Бесарабської на чолі з генерал-хорунжим Андрієм Гулим-Гуленком чисельністю близько 300 осіб. Остання, маючи район операцій Тирасполь-Одесу, мусила виконати відволікаючу функцію. Подільська група, відтягуючи на себе певну увагу противника, згодом мусила з'єднатися з головною Волинською, що через Волинь прямувала б на Київ.
Бесарабська група запізнилася з виступом і одразу після переходу кордону, зустрінута загонами Червоної армії, була змушена повернутися назад і покладені на неї функції не виконала. Першим з Подільської групи польсько-радянський кордон у ніч на 25 жовтня перейшов поблизу села Голенищеве (нині — Чемеровецького району Хмельницької області) розвідувальний загін під командуванням Павла Суморківа. Основні сили Михайла Палія потрапили на територію УСРР біля села Бондарівки близько 2 години ночі 26 жовтня. Після кількох успішних боїв група, однак, не змогла з'єднатися з Волинською групою та з боями повернулася до Польщі.
Ударна Волинська група перейшла кордон 4 листопада у районі сіл Борове і Нетреби. Після короткочасного захоплення Коростеня групу почала переслідувати 9-а кавалерійська дивізія Григорія Котовського. 17 листопада у бою під Малими Миньками група була розбита, а 22-23 листопада 360 полонених бійців Волинської групи були розстріляні біля села Базар.
Похід, названий за аналогією з Першим «Другим зимовим походом», став останньою спробою армії УНР відновити державність і фактично завершив Українську революцію 1917-1921 років.
Керівнику походу Юрію Тютюннику разом з невеликим загоном вдалося відірватися від переслідування та перейти польський кордон. Він продовжував плекати надії на визволення України та виношував плани відновлення повстанської боротьби. У червні 1923 року в результаті операції Державного політичного управління Тютюнник, якого виманили на територію УСРР для керівництва повстанням, був заарештований. Після каяття його відпустили, використовуючи зізнання для дискредитації українського національного руху, а в лютому 1929 року він був заарештований та страчений у жовтні 1930 року за обвинуваченням у «контрреволюційній діяльності».
Коментарі
Дивіться також
• Директорія Української Народної Республіки, 1918
• Сепаратний договір між УГА і армією Денікіна, 1919
• Підпорядкування УГА Червоній армії, 1920
• Падіння УНР, 1920
• Ризький польсько-радянський договір, 1921