Про молоді роки Івана Виговського відомо небагато: батько — овруцький православний шляхтич Остап (Остафій) герба «Абданк», мати — Олена Ласко, православна шляхтянка гербу «Леліва». Військову кар'єру він починав «товаришем» (рядовим) гусарської хоругви у кварцяному (регулярному) війську Речі Посполитої, на початку 1630-х років дослужився до ротмістра хоругви легкої кінноти у полку белзького каштеляна Адама Фірлея, під командою якого відзначився у боротьбі проти «ворога святого Хреста Господня». У 1635 році Іван Виговський, «вивчений вільним наукам,.. вправний у писарських справах», як пише про нього Самійло Величко, — намісник луцького староства, згодом — писар при Яцеку Шемберку, урядовому комісарі реєстрового козацького війська, в Трахтемирові.
Саме Шемберку великий коронний гетьман Миколай Потоцький доручив допомагати своєму сину Стефану в поході проти бунтівного чигиринського сотника Богдана Хмельницького, що на початку 1648 року розбив польську залогу і захопив Микитинську Січ. З ними був і Виговський, який після розгрому у травні польського війська під Жовтими Водами, пораненим потрапив у полон і котримось із запорожців був проданий татарам. Десь після Корсуня «він був прийнятий Хмелем до милості», як пише анонімний автор «Віршованої хроніки», бо «знав польські звичаї, сеймові конвокації» і «латиною та правом вигострив язика». Але порозумілись вони не зразу, бо певний час Виговський був прикутим до гармати в обозі козацької армії, і лише за кілька місяців, десь перед Пилявцями, він згадується як особистий писар гетьмана, з яким брав участь в облозі Львова та Замостя, а у листопаді — був один з двох його послів до трансильванського князя Дьордя II Ракоці.
З квітня 1649 року «писар покоєвий гетьманський» Іван Виговський на рівні з генеральним писарем Іваном Креховецьким приймав делегації, але доволі швидко став конфідентом Хмельницького на переговорах, й на початку 1650 року «виміняний за кобилу», як про нього у сердцях сказав польський посол Станіслав Яницький під час облоги Збаража, вже як генеральний писар Війська Запорізького поставив підпис на новому козацькому реєстрі. Зусиллями Виговського Генеральний секретаріат став важливою внутрішньо- і зовнішньополітичною структурою з розгалуженою мережею інформаторів не лише в Гетьманщині, але й в Речі Посполитій, Османській імперії, Кримському ханстві, Молдові та придунайських державах. Очолюючи його аж до смерті гетьмана, незмінний генеральний писар був посвяччений у найпотаємніші справи: як писав один із сучасників, «жоден полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський».
Знав Виговський і про намір «єдиновладця і самодержця руського», як став означати себе Хмельницький, зробити гетьманську владу спадковою. Не змінив він свого наміру і після загибелі старшого сина Тиміша, вбачаючи у спадкоємності стабілізаційний фактор, який певною мірою убезпечив би Гетьманщину від кривавих міжусобиць, особливо в умовах, коли зазнали краху його зовнішньополітичні орієнтири — Московське царство і Річ Посполита стали союзниками у війні зі Швецією. То ж, відчуваючи наближення смерті, він у квітні 1657 року скликав старшинську раду і за її згодою передав булаву своєму 16-літньому синові Юрію, якого Іван Богун у Ташлику взявся готувати до військової справи. Справи ж державні — практично усі, а головно, підготовку угод зі Швецією, Семиграддям, Волощиною, Австрією, Молдовою та Кримом, перебрав на себе Виговський.
Але «до булави треба голови», а Хмельниченко не відзначався ні волею, ні досвідом, ні навичками. Не приховував своїх амбіцій і Виговський, якого у намірі сформувати сильну, можливо й пожиттєву, владу, що спиралась би на регулярну армію і спадкову земельну аристократію, підтримувала впливова козацька партія — десь половина з двох десятків полковників, генеральська старшина і генеральний суддя. Прихильним до нього був і київський митрополит Дионісій Балабан.
То ж уже 4 вересня (25 серпня за ст. ст.), через кілька днів після похорон Богдана Хмельницького, в Чигирині «при зачинених воротях» відбулася старшинська рада, яка до повноліття Юрія поклала виконання гетьманських обов'язків на Івана Виговського. 16 (6) жовтня він уже у новій якості підписав у Корсуні договір про військово-політичний союз зі Швецією, який передбачав протекторат короля Карла Х Густава «народу вільного і нікому не підлеглого» з кордоном між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою «як за давніх князів руських» — з приєднанням Брестського та Новогрудського воєводств Великого князівства Литовського.
Для ратифікації договору там же, у Корсуні, була скликана нова рада, на цей раз за участі делегатів від рядового козацтва, міщан і духовенства, на якій 21 (11) жовтня 1657 року Іван Виговський демонстративно склав гетьманські повноваження, після чого отримав від присутніх одностайне схвалення своєї елекції і політики свого уряду.
«Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може» — заявив Виговський після обрання. І вже досить скоро йому довелось від погроз перейти до дій — під формальним приводом, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана, обурене кошове товариство вийшло з Січі і взялось грабувати хутори заможних козаків на півдні Київщини. Хвилею невдоволення скористався полтавський полковник Мартин Пушкар, який і сам приміряв гетьманську булаву, й у спілці з кошовим січовиків Яковом Барабашем звернувся по допомогу до московського уряду, написавшили царю донос на Виговського, в якому вони апелювали його нібито польським походженням і небезпекою, «щоб-де у нього з поляками якої ради не вийшло».
Втім Виговський зумів запевнити Олексія Михайловича у вірності й готовності взяти участь у війні зі Швецією, яка зазнала поразки від Речі Посполитої і договір з Військом Запорозьким не ратифікувала, і 7 лютого 1658 року у Переяславі за присутності київського митрополита Дионісія Балабана та московського посла Богдана Хитрово його гетьманські повноваження були підтверджені від імені царя.
Але, відчуваючи непевність свого положення, Виговський повернувся до дипломатії останніх місяців життя Богдана Хмельницького, коли вівся пошук альтернативних Москві союзників. То ж, коли у червні козацько-запорозько-селянське військо було розбите ним під Полтавою і відтяту голову Пушкаря на списі принесли до намету гетьмана, а Барабаш втік під захист білгородського воєводи Григорія Ромодановського, Павло «Тетеря» Моржковський і Юрій Немирич уже завершили таємні переговори з королем Яном II Казимиром, який після перемоги над Швецією взявся за пошук шляхів «повернення до вітчизни ... гетьмана з Військом Запорозьким, відірваних [війною] від Речі Посполитої».
В основу підписаної через три місяці у Гадячі угоди, яка завершила десятилітню Українсько-польську війну, були покладені повна амністія всім учасникам збройного протистояння, повернення «козацьких вольностей», взаємна релігійна толерантність католиків і православних та утворення на теренах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств Великого князівства Руського як третьої рівноправної складової федерації з Польською короною і Великим князівством Литовським.
Що було потім
Гадяцька угода фактично денонсовувала Березневі статті Хмельницького, і вихід з-під протекторату був розцінений Москвою як зрада. Через агентів і шпигунів розпочалась антигетьманська агітація серед простолюду, зіперта на антишляхетські настрої низів. Опозицію Виговському очолив уманський полковник Іван Безпалий. Його підтримали кошовий отаман Запорізького війська Павло Гомін та близький до Виговського ніжинський полковник Василь Золотаренко. У квітні 1659 року український кордон перейшло 40-тисячне військо князя Олексія Трубецького.
Попри переконливу перемогу у Конотопській битві, тріумфувати Виговському не довелось. Варшавський сейм вихолостив зміст Гадяцької угоди, позбавивши гетьмана дипломатичної самостійності, права на карб власної монети і навіть його вибір мав здійснюватися поданням на затвердження короля чотирьох кандидатур. Уже не йшлось ні про «триєдину державу», ні про ліквідацію Берестейської церковної унії. Більше того, було удвічі зменшено козацький реєстр, а гетьмана — позбавлено права бути воєводою київським та наймати 10-тисячне військо.
З цим не могли змиритися навіть близькі соратники Виговського, і у другій декаді вересня 1659 року він заледве врятувався втечею зі скликаної під Києвом чорної ради, де намагався роз'яснити переваги угоди з королем польським. Скорившись долі, Виговський відіслав бунчук і булаву, невдовзі вручені Юрію Хмельницькому, котрого «прокричали» гетьманом у «сподіванні від нього статку і батьківської вірності [...] отчизні своїй Малоросії, по обидві сторони Дніпра сущій».
Коментарі
Дивіться також
• Гадяцький договір, 1658
• Конотопська битва, 1659
• Гетьманство Юрія Хмельницького, 1659
• Гетьман Іван Брюховецький, 1663
• Страта Івана Виговського, 1664