Ам'єнський договір між Британією, Францією, Іспанією та Батавською республікою в березні 1802 року завершив війну Другої коаліції. Великобританія визнала Французьку республіку, однак її спроби розірвати торговельну блокаду, наштовхнулися на протидію першого консула Наполеона, який продовжив розширювати французькі володіння в Європі: до Франції були приєднані острів Ельба, до Італійської республіки, де він був президентом, — П'ємонт, Парма, Плезанс і Гуасталла, над Голландією і Швейцарією було встановлено протекторат.
У відповідь Великобританія відмовилася виконувати умови мирного договору, зокрема вивести війська з єгипетської Олександрії, Кейптауна, французьких міст в Індії і, найголовніше, — повернути Іспанії острів Мінорка і передати Мальту ордену св. Іоанна, щоб запобігти гегемонії Франції на Середземному морі. У пошуку союзників вона намагалася схилити на свій бік Австрію та Росію і розпочала кампанію з дискредитації Наполеона, зображаючи його тираном, який не бажає миру і прагне продовження війни.
Зі свого боку французький уряд звинуватив Британію в порушенні Ам'єнських домовленостей і, щоб нейтралізувати Росію як її потенційного союзника, дав згоду передати спір про Мальту на третейський суд імператора Олександра I, проект рішення якого, однак, відхилив.
13 березня 1803 року на прийомі в Тюїльрі Наполеон закінчив різку розмову з англійським послом Чарльзом Вітвортом словами «Мальта або війна!». Підготовка до неї вимагала чималих витрат, то ж довелось прискорити розгляд угоди з продажу США Луїзіани.
Двомісячні англо-французькі переговори успіху так і не принесли, й 10 травня прем'єр-міністр Великобританії Генрі Еддінгтон опублікував ультиматум Франції і відкликав з Парижа посла Вітворта.
Ситуація продовжувала загострюватись: британський уряд наказав заарештувати усі французькі торгівельні судна у своїх портах, Наполеон відповів наказом заарештувати всіх англійських громадян на території Франції і своїх сателітів. Коли ж 16 травня у водах Ла-Маншу британський фрегат зіткнувся з французьким конвоєм, Франція негайно скористалась цим інцидентом, щоб оголосити Великобританії війну. Великобританія відповіла 22 травняоголошенням війни Франції.
Після захоплення англійцями її кораблів, у жовтні 1804 року війну Британії оголосила Іспанія і уклала союз з Францією, чий флот отримав можливість розміститись у Кадісі і Ферролі.
Наполеон тим часом концентрував війська в Булоні, плануючи переправитись через Ла-Манш: «Захоплення Лондона цілком реальне […] П'ятдесят суден, які вийдуть з Тулона, Бреста, Рошфора, Кадіса і зі Сходу, об'єднаються на Мартиніці […] І поки британський флот буде шукати їх біля Антильських островів і мису Доброї Надії, наші кораблі з'єдналися б біля Булоні і забезпечили десанти на узбережжя Англії».
До 1805 року Англійська армія Наполеона досягла 180-200 тис. чоловік і пройшла підготовку в таборах в Булоні, Брюгге і Монтре. Було збудовано цілу флотилію транспортів і гребних суден, які розмістились у французьких портах вздовж Ла-Маншу і в Нідерландах в очікуванні початку десантної операції на Британські острови.
Приготування Наполеона не залишились непоміченими. На південному узбережжі Англії були модернізовані старі фортифікаційні споруди і збудовані т. зв. «вежі Мартелло», — круглі кам'яні двоповерхові укріплення на зразок генуезьких, оснащені артилерією, для автономного ведення бою взводом солдат. До війни був готовий флот з 202 лінкорів і 277 фрегатів, сучасних, швидких і маневрених, з добре навченими екіпажами і досвідченим віце-адміралом Гораціо Нельсоном на чолі.
Франція мала лише 38 лінійних кораблів і 35 фрегатів, та й ті були заблоковані у різних портах британськими патрулями. За задумом Наполеона, флот мав вирватись з Тулона і Бреста й рушити у Вест-Індію, щоб відвернути увагу британських кораблів, а потім вже разом з іспанським повернутись у Європу, і переправити Англійську армію через Ла-Манш. Очолити операцію мав віце-адмірал Луї-Рене Латуш-Тревіль, але його смерть у серпні 1804 року відклала її початок майже на півроку.
Новим командуючим було назначено віце-адмірала П'єра-Шарля де Вільньова. 29 березня 1805 року він відплив з Тулона на чолі ескадри з 11 лінкорів, 6 фрегатів і 2 шлюпів. Прорвавши біля Кадіса британську блокаду, Вільньов з'єднався з ескадрою з 6 іспанських лінійних кораблів під командуванням адмірала Федеріко Гравіни. Об'єднаний флот досягнув Мартиніки 12 травня, зумівши уникнути зустрічі з ескадрою адмірала Нельсона, який вирушив на його пошуки. Як і було задумано, франко-іспанський флот успішно повернувся до Європи, але 22 липня біля Бреста був перехоплений британською ескадрою віце-адмірала Роберта Кальдера.
Втративши в бою два кораблі, Вільньов вирішив йти у Кадіс, де його флот був невдовзі заблокований англійцями. Вирватись з оточення він зміг лише 19 жовтня, але, помітивши вранці 21 жовтня 1805 року біля мису Трафальгар англійську ескадру, дати бій не зважився і наказав вертатись у Кадіс.
Переслідуючи франко-іспанський флот, британці розділились на дві колони: першу з 16 кораблів вів контр-адмірал Катберг Коллінгвуд на «Роял-Соверені», який мав розірвати ворожу лінію, другу з 11 кораблів — адмірал Гораціо Нельсон на «Вікторії», плануючи атакувати французький флагман «Буцентавр» Вільньова, який прикривався величезним 135-гарматним лінкором «Сантиссіма-Трінідад».
Французам і іспанцям довелось розвернутись, щоб прийняти бій, і вишикувати 31 корабель у лінію.
Об 11:00 Нельсон віддав наказ розгорнути прапори, за легендою, завершивши його словами: «Англія сподівається, що кожен виконає свій обов'язок». Над французькими кораблями злетіли триколори, матроси закричали: «Хай живе імператор!», іспанці підняли під своїми прапорами високі дерев'яні хрести.
Першим із супротивником зблизився «Роял-Соверен» Коллінгвуда, який о 12-30 розрізав ворожий стрій біля іспанського флагмана «Санта-Анна». Французький лінкор «Фуге» вдарив по ньому з гармат, але ядра не долетіли. Наблизившись, «Роял-Соверен» буквально зрешетив «Фуге», після чого зі 150 гармат вдарив по «Санта-Анні», де загинуло і було покалічено зо чотири сотні матросів.
Через півгодини у бій вступила колона Нельсона. «Буцентавр» Вільньова здійснив три постріли по «Вікторії», останнім влучивши в одну зі щогл. Йому відповіли залпами шість чи сім кораблів. Сильна бортова хитавиця заважала вести прицільний вогонь, але тривалий обстріл зрештою порушив єдність франко-іспанського флоту, розрізаного супротивником у кількох місцях. Бій перетворився на запеклі поєдинки на близькій відстані, абордажні атаки, в хід пішла холодна і стрілецька зброя.
Прицільним пострілом десь з 15 метрів був поранений віце-адмірал Нельсон, що стояв на капітанському містку «Вікторії». Куля пройшла через плече, пробила легеню і застрягла в хребті.
Десь о другій дня Вільньов наказав вступити у бій резерву з 5 кораблів, який він притримував, щоб завдати вирішального удару. Але вже було пізно — 12 кораблів союзників вже були захоплені британцями. Втративши після обстрілу всі щогли, французький флагман спустив прапор і здався в полон разом зі своїм адміралом.
Найзапекліший опір чинили іспанці, які вдалим маневром шістьма кораблями під командою адмірала Гравіни зуміли вирватись з оточення і дістатись Кадіса.
О 16-30 Гораціо Нельсон помер. Йому приписують останні слова: «Дякувати Богу, я зміг виконати свій обов'язок».
За годину шторм зупинив битву, безумовно виграну британцями: вони зберегли усі кораблі, втративши 1666 чоловік (458 загиблими), проти 22 кораблів (1 потонув, решта взяті у полон) у французів та іспанців і 4395 убитими, 4759 пораненими і біля 8 тисяч полоненими.
Наступного дня негода потопила багато взятих у полон суден союзників, які ледь тримались на плаву.
23 жовтня з невеликим підкріпленням з Кадіса до Трафальгарського мису повернувся адмірал Гравіна, який зумів відбити у англійців один корабель, де збунтувалась взята англійцями у полон команда, але втратив два власних.
Поразка у Трафальгарській битві порушила плани Наполеона: флот був розбитий, десант у Британію став неможливим. Однак на суші війна проти Третьої коаліції йшла успішно: після перемоги у битві при Ульмі 14 листопада 1805 року французи тріумфально вступили у Відень, а перемога під Аустерліцем у грудні змусила Австрію скласти зброю. За Пресбурзьким договором вона погодилась на виплату 40 мільйонів франків контрибуції, втрату частини володінь у Зальцбурзькому курфюрстві і Швабії, приєднаних до лояльних Франції Баварії і Вюртенберга, які набули статус королівств і були виведені з-під юрисдикції Священної Римської імперії.
Лише в кінці року тіло Гораціо Нельсона доправили до Лондона, де 9 січня 1806 року він був урочисто похований в соборі св. Павла як національний герой.
Коментарі
Дивіться також
• Захоплення Гібралтару, 1704
• Наполеон Бонапарт — імператор Франції, 1804
• Битва під Аустерліцем, 1805
• Битва під Ватерлоо, 1815
• Битва народів, 1813