В основу повоєнної міжнародної системи було покладено «чотирнадцять пунктів» американського президента Вудро Вільсона, які він озвучив у Конгресі США на початку 1918 року. Її ключовою тезою було право націй на самовизначення, що для багатонаціональної австро-угорської монархії означало політичну смерть.
Щоб запобігти остаточному розпаду держави цісар Австро-Угорщини 16 жовтня видав маніфест, яким надав право самовизначення підкореним народам та проголосив курс на перебудову імперії на федеративних засадах. Інтереси народів мали представляти національні ради, які утворювалися з депутатів Державної Ради кожної нації. Маніфест Карла I гарантував створення польської держави, але нічого не казав про майбутнє українських земель.
За таких умов, 18 жовтня у Львові зібрався з'їзд, на якому були присутні українські депутати обох палат австрійського парламенту та крайових Сеймів Галичини і Буковини, представники українських політичних партій, студенства та єпископат УГКЦ (загалом, близько 500 осіб). Представники Закарпаття надіслали лист підтримки ідеї об'єднання всіх українців Австро-Угорщини. На з'їзді було обрано представницький орган українського народу — Українську Національну Раду (УНРаду), ухвалено її статут та президію і в якості її президента обрано Євгена Петрушевича.
25 жовтня 1918 року у Відні українська делегація офіційно повідомила цісарський уряд про створення УНРади і висунула вимогу передати їй владу у Галичині, а наступного дня Євген Петрушевич надіслав ноту президенту США Вудро Вільсону з проханням підтримки українського питання. Однак затягування його вирішення політичними засобами і територіальні претензії поляків на українські землі спонукали представників УНРади вдатися до силових дій — в результаті повстання, яке розпочалося 1 листопада 1918 року у Львові, влада на території Східної Галичини та Північної Буковини перейшла до УНРади.
9 листопада було утворено Раду державних секретарів (Державний секретаріат), яку очолив Левицький, а 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», який визначив назву держави — Західно-Українська Народна Републіка (ЗУНР) та її кордони, що включали всі українські етнографічні землі Австро-Угорщини. Офіційно затвердженим гербом ЗУНР стало зображення золотого лева на синьому тлі. Вищим органом влади мали стати Установчі Збори, а до їх скликання керівництво ЗУНР покладалося на УНРаду та Державний секретаріат.
Наприкінці 1918 року УНРада була розширена за рахунок представників повітів і великих міст. Також були створені дев'ять комісій: земельна, військова, законодавча, технічної відбудови, фінансова, шкільна, закордонних справ, суспільної опіки, комунікацій, адміністративна.
22 січня 1919 року делегація ЗУНР взяла участь у проголошенні Акту Злуки. 9 червня 1919 року, внаслідок поразки УГА, УНРада передала свої повноваження президенту-диктатору Петрушевичу і продовжувала свою діяльність й після окупації Галичини польськими військами у Відні та Львові аж до 1923 року.
Коментарі
Дивіться також
• Листопадовий чин, 1918
• Західно-Українська Народна Республіка, 1918
• Акт злуки, 1919
• Варшавський договір, 1920
• Західна Україна увійшла до складу УРСР, 1939