У кінці 1780 року Сполучені Штати опинились у критичній ситуації. Попри французьку та іспанську допомогу, так і не вдалось повернути Нью-Йорк, який скував чималі сили Континентальної армії генерал-майора Джорджа Вашингтона і французького експедиційного корпусу генерал-лейтенанта Жан-Батиста Донасьєна де Рошамбо, у Вірджинії було втрачено Портсмут, що давав контроль над стратегічно важливою Чесапікською затокою, на півдні після кількох поспіль програних битв довелось відступити з Джорджиї та Південної і Північної Каролін.
Війна, яка тривала вже п'ятий рік, все більше втрачала підтримку населення, що потерпало не стільки від бойових дій, як від знеціненої десь у 40 разів валюти і дезорганізації повсякденного й економічного життя. Дезертирство з погано забезпеченої армії стало масовим явищем. Натомість почалось доволі успішне вербування до загонів лоялістів і лише їх поразка 7 жовтня біля Кінгс-Маунтін, Північна Кароліна, від ополчення «патріотів» трохи стримало ентузіазм місцевого населення, що вітало прихід британців.
У вересні на бік корони відкрито перейшов викритий у зраді генерал Бенедикт Арнольд, герой Семилітньої війни, улюбленець Джорджа Вашингтона, один з героїв переламної битви під Саратогою, якого відзначили командуванням Вест-Пойнта і чиїм іменем назвали укріплення форту.
Це відкривало перед маркізом Чарльзом Конуолісом, головнокомандувачем британських військ на південному театрі військових дій, прекрасні перспективи наступу углиб Вірджинії, яку захищало невелике ополчення — зо тисячу чоловік, котрих в умовах хронічного дефіциту елементарного, включаючи намети, їжу і одяг, без особливого успіху намагався вишколити пруський генерал Фрідріх фон Штойбен. А звідти вже було недалеко до Філадельфії, столиці бунтівних колоній.
Ситуація американцям видавалась настільки критичною, що Томасу Джефферсону, губернатору Вірджинії, навіть довелось перенести столицю і стратегічні запаси з Вільямсбурга в Річмонд, далі від моря і королівського флоту, що практично повністю контролював Атлантичне узбережжя.
Проте це не допомогло.
Уже на початку 1781 року Бенедикт Арнольд, підвищений британцями до бригадного генерала, на чолі загону з 1600 набраних у Нью-Йорку американців, висадився у Портсмуті і, пройшовшись спустошливим рейдом по навколишніх плантаціях, 5 січня без бою, «не зробивши жодного пострілу», як зазначав один з очевидців, зайняв Річмонд: дві сотні місцевих міліціонерів просто розбіглись, ледь побачивши супротивника. Не виявивши Джефферсона, який завчасно перебрався на свою плантацію далеко на заході Вірджинії, Арнольд спалив місто і ще два тижні розоряв його околиці, доки не повернувся до Портсмута, звідки періодично споряджав каральні експедиції углиб колонії, щоб поповнювати продовольчі запаси і звільняти рабів, багато з яких охоче вступали до британської армії.
Розлючений і принижений знищенням Річмонда генерал Джордж Вашингтон оголосив нагороду у розмірі 5 тисяч гіней за голову Бенедикта Арнольда й наказав малювати його зображення на мішенях для стрільби.
20 лютого Конгрес у Філадельфії нарешті постановив спорядити до Вірджинії військо. На чолі трьох полків легкої піхоти чисельністю 1200 чоловік, набраних у Нью-Джерсі і Новій Англії, став Жильбер дю Мотьє, маркіз Лафаєт, що вже вдруге повернувся до Америки, щоб воювати на боці американських революціонерів. Його мав підтримати генерал Ентоні Вейн на чолі пенсильванських підрозділів Континентальної армії, однак ті саме збунтувалась через малу платню, яку хронічнно затримували, й відмовились залишати казарми Йорка. Невдачі зазнала і ескадра з семи кораблів на чолі з французом Шарлем Соше, шевальє Дестушем, яка 8 березня відплила з Ньюпорта, Род-Айленд, щоб блокувати Чесапікську затоку, — її перехопилили англійські кораблі, що саме привезли до Портсмута 2 тисячі підкріплення під командуванням генерала Вільяма Філліпса.
То ж виконувати особистий наказ Вашингтона «знайти і повісити Арнольда за будь-яких обставин» французам довелось разом із ополченням Штойбена, яке той вирішив загартувати на полі битви. 29 квітня вони зазнали невдачі під Пітербургом і були змушені відійти до Маунт-Вернона, звідки Лафаєт, час від часу відправляв розвідувальні загони і писав листи французькому посланцю у Філадельфію з проханнями повідомити Париж про критичний стан справ у Вірджинії.
Доки Філліпс, що перейняв командування британськими підрозділами у Портсмуті, здійснював каральні експедиції в околицях Річмонда, лорд Корнуоліс спробував пробитись на північ суходолом за підтримки набраного з місцевих лоялістів легіону. Але закріпитись у глибинці Північної Кароліни йому не вдалось. Зазнавши великих втрат у двох битвах з місцевою міліцією і висланою йому назустріч Континентальною армією під командою генерал-майора Натанаеля Гріна, він був змушений відійти до більш безпечного узбережжя, спочатку до Вілмінгтона, а звідти у кінці липня — до Портсмута, де під його командою сконцентрувалась армія у 7200 чоловік.
Невдовзі від головнокомадувача британськими військами Генрі Клінтона, чий штаб перебував у Нью-Йорку, лорд Корнуоліс отримав наказ збудувати в Чесапакіській затоці укріплений порт, куди з мілководного і замерзаючого взимку Гудзона планувалось перевести великотонажні лінійні кораблі. В якості місця для нового базування Королівського флоту було вибране 2-тисячне містечко Йорктаун, розташоване за 40 миль на північ від Портсмута (і за 10 миль на південний схід від Вільямсбурга). 6 серпня в гирлі ріки Йорк почалось зведення портових споруд і розбиття поблизу укріпленого табору британської армії.
Тим часом завдяки листам Лафаєта, що таки дійшли адресата, Вашингтон отримав звістку про прибуття найближчим часом французької ескадри з Вест-Індії. У нього за спиною генерал-лейтенант Рошамбо, що зі своїм експедиційним корпусом чисельністю 5,5 тисяч чоловік вже рік бездіяльно таборував у Род-Айленді, переконав контр-адмірала Франсуа-Жозеф-Поля де Грасса йти не в Нью-Йорк, а у Вірджинію, куди Рошамбо переконав спрямувати свою ескадру — 12 бойових кораблів і 18 транспортів з облоговою артилерією — і контр-адмірала Жака-Мельхіора Сен-Лорана, графа де Барраса, тимчасово відклавши свої рейди до Ньюфаундленда.
Повідомлений 14 серпня про зміну напрямку французького удару, Вашингтон ледве стримував розчарування. Але вибору не було, і через два тижні 2,5 тисячі бійців Континентальної армії, з'єднавшись з корпусом Рошамбо, рушила до Балтімора, щоб звідти Чесапікською затокою дістатись Портсмута. Випереджаючи їх, до Портсмута з Маунт-Вернона рушив Лафаєт, а за ним з Йорка — і Вейн, що лише у травні завершив набір нового війська, загалом десь 4,5 тисячі чоловік. 2 вересня вони разом заблокували Йорктаун із суходолу. Лише цього дня Клінтон зрозумів, що американці не маневрують, готуючись до штурму Нью-Йорка, а розпочали наступ у Вірджинії, про що негайно попередив Корнуоліса, сповістивши про намір надіслати йому на допомогу флот з 19 лінкорів.
Коли вранці 5 вересня контр-адмірал Томас Грейвз дістався Чесапікської затоки, він виявив 28 кораблів де Грасса, що вже кинули якір в гавані. Французи встигли вивести в море 24 кораблі і нав'язали кількаденний бій. Маневруючи, вони виманилии супротивника якнайдалі від затоки, куди 10 вересня безперешкодно увійшов Баррас з облоговим обозом і 2 тисячами морських піхотинців. Корнуоліс виявився повністю заблокованим з моря, але отримавши через чотири дні чергову депешу від Клінтона з повідомленням про вихід ближчим часом з Нью-Йорка транспорту з підмогою, відмовився від наміру прориватись суходолом крізь малочисельні рубежі Лафаєта і Вейна.
Це виявилось фатальною помилкою. 17 вересня до Вільямсбурга підійшла армія Вашингтона і Рошамбо, про що Корнуоліс сповістив Клінтона: «Якщо ви не зможете негайно мене звільнити, готуйтесь до найгіршого». Доки британське командування вирішувало як зняти облогу з моря, 14 тисяч франко-американських військ будували біля Йорктауна укріплені позиції і 28 вересня з суші, а кораблі де Грасса — з моря, почали методично обстрілювати британські фортифікації.
14 жовтня Корнуоліс втратив останні оборонні редути. Спроба їх відвоювати у відчайдушній штиковій атаці не вдалась, як і спроба 16 жовтня прорватись через ріку Йорк — забракло шлюпів і завадила погода.
З огляду на безвихідність положення, наступного дня Корнуоліс погодився на переговори про капітуляцію.
Британцям дозволили без огляду відправити до Нью-Йорка один транспорт з лоялістами та рабами-втікачами, але відмовили у традиційних для того часу «військових почестях», і 19 жовтня 1781 року у повній тиші зі складеними прапорами здалось 7087 британських солдатів і офіцерів та 900 моряків. Церемонію здачі Йорктауна очолив генерал-лейтенант Чарльз О'Хара, якому лорд Корнуоліс, пославшись на хворобу, передав свою шаблю. Її не прийняв ні граф Рошамбо, ні Джордж Вашингтон, поглядом вказавши на нижчого по рангу генерал-майора Бенджаміна Лінкольна, якому рік перед тим британці відмовили у військових почестях під час капітуляції американського гарнізону Чарльтона, Південна Кароліна.
Лише цього дня з Нью-Йорка на допомогу Йорктауну вийшов британський флот з 6-тисячним військом на борту.
20 жовтня новина про перемогу під Йорктауном досягла Філадельфії. Однак там не йняли віри, доки через два дні не прибув ад'ютант Вашингтона підполковник Тенч Тілгман. Місто задзвонило у дзвони. На засідання негайно зібрався Континентальний конгрес, гарячі голови вимагали повісити лорда Корнуоліса, однак відповідна резолюція була відхилена більшістю делегатів.
27 жовтня про поразку, три сотні загиблих, майже вісім тисяч полонених і втрату 144 гармат, 16 військових та 30 транспортних кораблів дізнались у Нью-Йорку. Через місяць, 25 листопада, — у Лондоні. «О Боже! Це кінець!» — тільки і вимовив прем'єр-міністр Фредерік Норт. Він відмовився особисто повідомляти погану новину королю. Георгу III прийняв звістку про катастрофу у Йорктауні доволі спокійно, але згодом впав у депресію і, подейують, навіть розглядав можливість свого зречення.
Що було потім
На початку 1782 року у відставку був змушений подати державний секретар з питань колоній Жорж Жермен, 1-й віконт Секвілл, який безуспішно наполягав на продовженні військових дій, використовуючи існуючі британські бази в Чарльстоні, Нью-Йорку, Савані та Канаді. Норт виступив із планом примирення, обіцяючи серед іншого, що Великобританія скасує всі закони, які бентежать американські колонії. Однак було вже пізно — усі його пропозиції Континентальний конгрес відхилив, не розглядаючи, і 20 березня парламент з ганьбою звільнив Норта, вдруге в історії урядів Британії висловивши прем'єру недовіру.
З Америки був негайно відкликаний лорд Клінтон, якого, як писав сучасний подіям памфлетист, «висміювали повстанці, зневажали британці і прокляли лоялісти». Йому довелось решту свого життя захищати власну репутацію, перекладаючи вину за поразку на лорда Корнуоліса, разом з усіма офіцерами ще у грудні звільненого з полону під чесне слово і доволі поблажливо прийнятого на батьківщині.
Тоді ж, у квітні, у Парижі розпочались мирні переговори. Вони завершились укладенням 3 вересня 1783 року договору, за яким Великобританія визнала незалежність усіх 13-и бунтівних колоній і т. зв. Республіки Вермонт, і неочікувано для багатьох понад претензії американців поступилась США територією аж до Місіссіппі на заході, аби уникнути зміцнення в регіоні свого традиційного супротивника Іспанії, котру півроку перед тим здолала у чотирилітній битві за Гібралтар.
Коментарі
Дивіться також
• Декларація незалежності США, 1776
• Конституційний конвент, 1787
• Велика французька революція, 1789
• Закінчення Другої англо-американської війни, 1814