Французька революція 1789 року спонукала уряди європейських монархій вдатися до рішучих заходів, щоб запобігти розповсюдженню небезпечних ліберальних ідей. Імператор Священної Римської імперії Леопольд II і прусський король Фрідріх-Вільгельм II на особистій зустрічі влітку 1791 року в Пільниці, неподалік Дрездена, підписали спільну декларацію, якою закликали французький народ відновити королівську владу й 7 лютого 1792 року уклали союзний договір. Не чекаючи початку їх інтервенції, 20 квітня 1792 року Законодавчі збори від імені французького народу оголосили війну Леопольду II як королю богемському і угорському. У відповідь проти Франції піднялась не лише Пруссія, але й Сардинія та Іспанія. Згодом до Першої антифранцузької коаліції приєдналися майже всі німецькі держави, а також Неаполітанське королівство, Великобританія, Тоскана та Голландія.
Війна почалась у кінці квітня зі вторгнення французьких військ в Австрійські Нідерланди, де були взяті Монс, Іпр та Брюссель, після чого бойові дії перекинулись у середній Рейн, де була створена лояльна Франції Майнцська республіка, та Італію, де практично без бою була зайнята Ніцца. Після перемоги в кінці 1793 року при Тулоні, де вперше військовий талант проявив капітан Наполеон Бонапарт, і ряду інших успішних операцій, французи перейшли до активного наступу на всьому фронті бойових дій і до середини 1795 року з коаліції були змушені вийти Пруссія та Іспанія, які уклали з Французькою республікою сепаратні договори про мир.
Згідно плану, складеному військовим міністром Лазаром Карно, настав час для вирішального удару по Австрії, у напрямку до якої по обох берегах Дунаю через Німеччину рушили дві французькі армії, до котрих уже під Віднем з боку Італії мала приєднатись третя армія, очолена 2 березня 1796 року 27-річним генералом Бонапартом. 5 квітня він повів війська через Альпи й вже 12 квітня розбив австрійців при Монтенотте. Це змусило вийти з війни Сардинське королівство і 15 травня в Парижі підписати з Францією мирний договір. Того ж дня Наполеон увійшов у Мілан: Сардинія як самостійна держава була практично знищена, зобов'язавшись платити французам воєнний податок, утримувати їх армію на власній території і поступитись усіма фортецями (окрім Турину). Ослаблені втратою союзника австрійці зазнали в Італії ще ряд поразок, втратили Модену та Ліворно, після розгрому 14-15 січня 1797 року у битві при Ріволі — Мантую, що фактично завершило завоювання французами Північної Італії. Направивши до Риму 8-тисячне військо, Наполеон домігся перемир'я з Папською державою, після чого рушив далі на Схід і в березні вступив у Карінтію.
У Відні почалася паніка: «Наполеон біля воріт!». Поразки декількох армій і кращих полководців імперії, втрата Північної Італії і вступ ворога на власне австрійські території стали шоком для імператорського двору, який почав пошук шляхів до миру. В той же час французька армія, ослаблена форсованим 300-кілометровим переходом, так і не отримала очікувану допомогу від Рейн-мозельської армії Жана Моро, змушеної відступити під ударами австрійських військ у горах Шварцваальду. Маючи лише 30 тисяч боєздатного війська, 7 квітня Наполеон прийняв пропозицію командуючого австрійськими військами ерцгерцога Карла Тешинського про тимчасове перемир'я і, не чекаючи посланців Директорії, від її імені 18 квітня в Леобене підписав прелімінарні умови мирної угоди, за якою Франц II поступався Республіці своїми володіннями у Нідерландах, визнавав західний кордон Франції по Рейну, погоджувався зі створенням у Північній Італії незалежних держав, а також перехід усієї Савойї і графства Ніцца під французький суверенітет.
Частковою компенсацією Австрії за ці втрати мали стати володіння Венеціанської республіки, яка весь час Італійського походу Наполеона старанно дотримувалась нейтралітету. Скориставшись як приводом антифранцузьким виступом у Вероні і обстрілом в кінці квітня французького корабля, що стояв на рейді острова Лідо, 1 травня Наполеон оголосив Венеції війну. Не маючи жодної змоги захиститись, 12 травня 120-й дож Людовіко Манін і Велика рада підписали зречення від влади, і через три дні у Венецію увійшла дивізія генерала Луї Бараге д'Ільє.
14 червня у Генуї була проголошена союзна Франції Лігурійська республіка, що поклало край правлінню дожів Ясновельможної Генуезької республіки, 28 червня в Мілані — Цизальпінська, що охопила територію Ломбардії, герцогств Реджіо, Модена і Мірандола, трьох легатств — Болонського, Феррарського і Романського, Вальтеліни і частини венеціанських володінь на правому березі ріки Адідже — Бергамо, Брешії, Кремони та Полезіне. Австрії були передані колишні венеційські володіння у Фріулі, Істрії і Далмації.
Переговори про встановлення постійного миру тривали до осені. Франца II на них представляв граф Людвіг фон Кобенцль, який відстоював позицію «кордон по Адді або нічого» і 16 жовтня на нараді в його резиденції в Удіне своєю непохитністю поставив перемовини під загрозу зриву. Почувши від графа, що імператор нізащо не погодиться на французьку окупацію Італії і Росія вже запропонувала йому свої армії для продовження війни, пролита кров на якій буде на совісті особисто Наполеона, той зі словами «Хочете війни? Ви її отримаєте» схопив зі столика піднос з чайним порцеляновим сервізом, подарований графу російською імператрицею Катериною ІІ, кинув його об підлогу, й зі словами «Ось, що буде з австрійською монархією через три місяці!», вклонився присутнім і вийшов. Не сприйнявши погрозу серйозно, через кілька хвилин Кобенцль з жахом дізнався, що, сідаючи в карету, Наполеон відправив до ерцгерцога Карла офіцера з попередженням про початок через добу бойових дій. Це змусило його негайно відправити до французької штаб-квартири в Пассарьяно маркіза Галло з письмовою заявою про безумовне прийняття французьких умов.
Австро-французький мир було укладено 18 жовтня 1797 року о 17:00 в Пассарьяно. Його позначили як підписаний у селищі Кампо-Форміо (нині Кампоформідо) на околиці Удіне, оголошеному для цієї мети нейтральною територією, проте виїжджати туди визнали зайвим через брак належного приміщення для розміщення делегацій. Договір, що формально припинив існування Першої антифранцузької коаліції й, визнавав кордоном Французької республіки її «природні межі» Рейн, Альпи, Середземне море, Піренеї і Атлантичний океан, підтверджував створення Цизальпінської та Лігурійської республік, перехід до Франції Іонійських островів, Австрійських Нідерландів і всіх володінь Священної Римської імперії на лівобережжі Рейну. Австрія у якості компенсації отримала Венецію і її колишні володіння на схід від ріки Адідже.
10 грудня 1797 року в Люксембурзькому палаці в Парижі Директорія у повному складі урочисто вітала Наполеона Бонапарта. Щоб завдати поразки Великобританії, єдиній країні, що все ще залишалась у війні з Францією, у липні наступного року він очолив військову експедицію в Єгипет, який мав стати плацдармом для захоплення Британської Індії. Однак, дізнавшись, що війська створеної у 1799 році Другої антифранцузької коаліції відвоювали Італію і підступили до кордонів охопленої хаосом Франції, у кінці серпня Наполеон повернувся на батьківщину і 10 листопада став на чолі тріумвірату консулів, до якого перейшла вся повнота влади в Республіці.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Ліквідація Венеціанської республіки, 1797
• Закінчення війни Другої антифранцузької коаліції, 1802
• Наполеон Бонапарт — імператор Франції, 1804
• Російський похід Наполеона, 1812