Маргарета Геертруда Целле народилась у 1876 році в родині заможного голландського бізнесмена. До 13 років вона навчалась у приватній школі, яку довелось залишити, коли її батько збанкрутував, невдало граючи на біржі. Сім'я розпалась, через два роки померла матір. Друга родина батька проіснувала недовго, і 16-літня Маргарета переїхала жити спочатку до свого хрещеного батька у Лейден, де намагалась вивчитись на виховательку дитсадка, а потім — до свого дядька в Гаагу. Стосунки з ріднею, імовірно, не склались, бо ледь Маргарет виповнилось 18 років, вона відгукнулась на газетне шлюбне оголошення удвічі старшого колоніального офіцера Рудольфа МакЛеода, нащадка знаменитого шотландського роду, який осів у Голландії, і 11 липня 1895 року вийшла за нього заміж.
Через два роки подружжя з новонародженим сином виїхало до місця служби глави сімейства на індонезійський острів Ява. Рудольф МакЛеод виявився грубіяном і алкоголіком, який невдачі на службі кулаками виміщав на дружині, не приховував існування наложниці — загальноприйнятої практики серед колоніальних офіцерів у Ост-Індії того часу. Маргарета відповідала зрадами, у пошуках розваг брала участь в аматорських постановках з нагоди свят, захопилась вивченням місцевої культури, зокрема танцями, для виконання яких у клубах Маланги взяла собі сценічний псевдонім «Мата Харі» — «око дня, сонце» малайською.
Народження у 1898 році доньки шлюб не врятувало: коли чоловіка перевели служити на Суматру, Маргарета з ним їхати відмовилась, влітку від отруєння помер їх син (доньку дивом вдалось врятувати), а у 1900 році майор МакЛеод був відправлений у відставку й до сцен ревнощів і п'яних скандалів додалась фінансові труднощі.
Зрештою у 1902 році сім'я МакДеодів повернулась до Голландії, де невелика військова пенсія чоловіка стала ще відчутнішою, і через кілька місяців вона розпалась. Суд призначив Маргареті невеликі аліменти і опіку над донькою, але вона вирішила за краще залишити її з чоловіком, і у жовтні 1903 року подалась у Париж. Позування художникам і скульпторам великих грошей не принесло, кар'єра циркової наїзниці не склалась, довелось повертатись в Амстердам. Але невдовзі Маргарете згадала про своє навчання індонезійським танцям, придумала для їх виконання відвертий костюм і знову вирушила підкорювати столицю Франції, що на рубежі століть переживала «прекрасну епоху» захопленням усім східним.
Безтурботна паризька публіка завжди була у пошуках сенсацій та цікавих розваг, і виступи Мата Харі, які більше нагадували стриптиз, викликали щире захоплення. «Париж подібного ніколи раніше не бачив» — писала щедра на компліменти місцева преса. — «Це видовище не можна порівняти ні з чим, це не танець, це молитва тілу, яка закликає до поклоніння».
Інтриги додавало незвичне сценічне ім'я Мата Харі, легенда про походження з родини індійських брахманів і сповнене неймовірних пригод життя у підземному залі бога Шиви, де вона нібито з дитинства навчалась обрядовим храмовим танцям, які виконувала на честь богів. Мата Харі часто плуталась у власній вигаданій біографії, помиляючись містами, країнами і релігіями, але ніщо не могло зупинити досвідчену, але невибагливу публіку: досить швидко Маргарета почала виступати не з окремими номерами, а з цілими виставами, яких 1905 році дала не менше 35, у тому числі і на престижних сценах Парижа. Наступного року вона поїхала турне світовими столицями і всюди, — від США до Росії — неодмінно збирала повні зали.
За свої виступи Мата Харі отримувала шалені гонорари, знайомства з нею шукали французькі і зарубіжні урядовці, вищі офіцери, зірки сцени і заможні бізнесмени. У 1907 році у Берліні вона дала виставу для німецького кайзера Вільгельма II та його родини, після чого у пресі з'явились чутки про її близькі стосунки з сином імператора.
Мата Харі і сама час від часу уміло запускала чутки про себе, інтригуючи шанувальників то одруженням зі східно-європейським принцом, то новими подробицями власної біографії, то майбутньою головною роллю в опері «Саломея» Ріхарда Штрауса. Але бажання бути завжди загадковою зіграло з нею злий жарт: повернувшись у 1908 році з піврічної поїзки до Єгипту, де Мата Харі нібито вивчала «таємниці Нілу», вона виявила, що за час її відсутності Париж уже пересичений виконавицями екзотичних танців різного штибу в тому числі і «під Мата Харі».
Щиро вважаючи себе непересічною танцівницею, наступні роки Маргарете МакЛеод провела у пошуках, здебільшого безрезультатних, серйозних балетних і оперних постановок. Вона мала кілька виступів з епізодичними партіями, в тому числі і у міланському Ла Скала, вела переговори з Сергєєм Дягілєвим й нарешті у травні 1914 року уклала контракт з берлінським театром оперети «Метрополь». Однак цим планам завадила Перша світова війна — як іноземна громадянка Маргарете вирішила за краще залишити Німеччину, але повернутись до Франції не змогла і з великими труднощами лише в жовтні дісталась Нідерландів, де оселилась у Гаазі.
Звикла до розкішного життя, Маргарете потребувала грошей і в кінці 1915 року через Британію дісталась Франції, щоб продати свою розкішну вілу в Нойлі під Парижем. Чутки стверджують, що там вона познайомилась з 21-річним офіцером Вадимом Масловим, який у складі 50-тисячного російського експедиційного корпусу весною 1916 року прибув на Західний фронт. Влітку він у бою був важко поранений — втратив зір, і Маргарете вирішила провідати його у прифронтовому госпіталі. Спроби отримати на це дозвіл привернули до неї увагу агентів Другого бюро — розвідувального управління Сухопутних військ Франції, які погодились посприяти їй як іноземній громадянці у побаченні з Масловим за умови її згоди на таємне і платне співробітництво. Знаючи про широке коло знайомств Мата Харі, у тому числі і з родиною німецького кайзера, Друге бюро вважало, що вона може спокусити кронпринца Вільгельма, номінально старшого німецького генерала на Західному фронті, а насправді — п'яницю і гульвісу, якого німецька пропаганда зображала видатним військовим стратегом.
За дорученням Другого бюро наприкінці 1916 року Маргарете прибула до Іспанії, де в Мадриді познайомилась із німецьким військовим аташе майором Арнольдом Калле, до якого звернулась із проханням влаштувати їй зустріч з кронпринцом. Знаючи її як людину, що свого часу оберталась у вищих колах Франції, на початку січня 1917 року Калле надіслав до Берліна радіотелеграму, в якій повідомив про вербування агента «Н-21». Імені його він не вказав, але додав коротку біографічну довідку з такими подробицями, що британці, які перехопили і розшифрували німецьке повідомлення, однозначно ідентифікували агента, про що негайно сповістили французів. То ж коли вони невдовзі отримали звістку про загибель у Бельгії зв'язкового, що мав опікуватись Мата Харі, Друге бюро розцінило це як безумовне підтвердження співпраці його новоспеченого агента з німцями.
Маргарете Маклеод заарештували 13 лютого 1917 року в паризькому готелі «Єлісейський палац» і помістили до жіночої в'язниці Сен-Лазаре. 24 липня вона постала перед військовим судом, який з метою безпеки на прохання прокурора лейтенанта Андре Морне оголосив процес закритим до невдоволення численної публіки, яка зібралась у Паризькому палаці справедливості. Головував на процесі підполковник Альберт Сомпру, якому допомагали шість засідателів з числа військових. Захищав Мата Харі адвокат Едуарт Клуне, давній поціновувач її сценічного таланту, який попри свої 74 роки не мав досвіду участі у подібних процесах, то ж на захист своєї підзахисної виступав надто емоційно, акцентуючи увагу на ній як на «слабкій жінці, яка звикла маніпулювати чоловіками».
Мата Харі звинуватили по восьми пунктах, у тому числі в шпигунстві на користь Німеччини, проте серед речових доказів фігурували лише «таємні чорнила», знайдені при арешті, які вона назвала косметичним засобом. Їй ставили у вину знання німецької, медовий місяць, 20 років тому проведений у Вісбадені, знайомство з родиною кайзера і «надто близькі» зв'язки з великим колом французьких високопосадовців, чиї імена у суді вирішили за краще не називати, що в умовах війни начебто робило Мата Харі особливо цінним агентом. Вона мала необережність зізнатись, що, живучи у Нідерландах, вже у час війни отримала 20 тисяч франків від німецького консула Кромера, але наполягала, що повідомляла йому лише плітки, які можна знайти і в газетах, й запевняла у любові до Франції, її другої батьківщини. Зізналась вона і в тому, що з необережності виказала німцям агента, вбитого в Бельгії, помилково вважаючи, що інформація про нього за місяць «застаріла».
Мата Харі написала кілька листів послу Голландії в Парижі, просячи про допомогу, але суспільна думка і політична доцільність у критичні для Франції дні війни переважили — 25 липня суд виніс їй смертний вирок за шпигунство і державну зраду.
За прийнятими у тогочасній Франції правилами про страту Маргарете Маклеод повідомили лише за годину до виконання вироку. Вона встигла написала три листа — доньці, Вадиму Маслову і одному з «таємних свідків», що анонімно свідчили проти неї у суді, після чого її відвезли у Венсенський ліс на околиці Парижа, де о 6-15 15 жовтня 1917 року розстріляли. За повідомленням очевидця подій британського репортера Генрі Вельса вона не захотіла, щоб їй зв'язували руки чи одягали пов'язку на очі і привітала розстрільну команду повітряним поцілунком. З 12 випущених зуавами куль у неї попали лише дві, від яких «Мата Харі повільно осіла на коліно і впала горілиць. Після цього до неї підійшов унтер-офіцер і вистрілив у голову з револьвера, щоб бути впевненим, що вона дійсно мертва».
Ніхто з родичів не виявив бажання отримати тіло Маргарете Маклеод чи заплатити за похорон, то ж після відспівування у каплиці найближчого кладовища воно було передане для медичних досліджень університету Сорбони, а забальзамовану голову колись знаменитої на весь світ Мата Харі віддали на зберігання паризькому Музею анатомії, де вона загубилася, як припускається, у 1954 році при переїзді у нове приміщення.
Утаємничена за життя, Мата Харі й по смерті супроводжували легенди про її дивовижний порятунок в останню мить перед стратою. Вона стала героїнею численних книг, журналістських розслідувань і фільмів. Проте лише через півстоліття, коли були розсекречені деякі матеріали, передусім з архівів британської розвідки, почалось серйозне дослідження її ролі як шпигунки і з'явились підстави вважати, що вона «намагалася шпигувати, але ніколи не шпигувала правильно ні для німців, ні для французів».
У 1976 році на малій батьківщині Маргарете МакЛеод у голландському Леувардені було встановлено пам'ятник Мата Харі, у 1990-х з'явилась музейна експозиція, а у 2001 її іменем було названо площу навпроти місцевого театру. Тоді ж, у річницю її страти 15 жовтня 2001 року до Міністерства юстиції Франції було подане клопотання про перегляд смертного вироку французького військового суду 1917 року, яке невдовзі було відхилене як безпідставне.
НАЙГІРШИЙ РІК В ІСТОРІЇ?