Після повалення самодержавства в Російській імперії було здійснено кілька спроб досягти автокефалії Української православної церкви. Спочатку надії покладалися на звернення до Всеросійського помісного собору та Московського патріарха, а у 1918 році проголосити автокефалію збиралися услід за набуттям Україною автономного статусу шляхом скликання у Києві Всеукраїнського помісного собору. Проте через відсутність підтримки процесів націєтворення у церковному середовищі з боку соціалістичної Української Центральної Ради ці спроби зазнали невдачі.
З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського було утворено Міністерство ісповідань, до роботи в якому були залучені найавторитетніші богослови та фахівці з історії церкви й канонічного права. Відкинувши у тогочасних політичних умовах принцип відокремлення церкви від держави, міністерство розробляло закони для врегулювання державно-церковних відносин, визначення юрисдикційного статусу церкви в Україні стосовно Московського патріархату, проведення другої сесії Всеукраїнського собору, українізацію богослужіння і перекладу Св. Письма українською, державного фінансування та окремих проблем церковного життя.
Проголошенню автокефалії формально-канонічним та науково-освітнім шляхом завадило антигетьманське повстання Директорії, уряд якої проголосив автокефалію у 1919 році без узгодження позицій з єпископатом. Авторитет нової влади (і не лише в церковному світі) підірвав і арешт за антиукраїнську діяльність київського митрополита Антонія (Храповицького) та архієпископа Волинського Євлогія (Георгієвського). В очах міжнародної спільноти це стало вагомим аргументом на користь тези про те, що Директорія — це ті ж самі більшовики, але українські, які просто конкурують за владу з московськими.
Помилки Директорії не змогла виправити і активна діяльність організованої ще за Скоропадського постійної дипломатичної місії при Вселенському патріаршому престолі. Факт захоплення України більшовиками та протидія зусиллям українських дипломатів з боку єпископату українських єпархій безпосередньо у Константинополі звела нанівець перспективи досягнення визнання автокефалії Української церкви у православному світі.
Тому напередодні скликання Собору українські парафії не мали жодного архієрея: приєднатися до українського руху через патріарші санкції відмовилися навіть ті з них, що раніше його підтримували, як приміром, єпископ Полтавський Парфеній (Левицький).
З огляду на це, Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) пішла шляхом українізації парафій запроваджуючи богослужіння та проповіді українсько. Рух почався з Києва та Київщини і поступово ширився країною: на 1921 рік таких парафій нараховувалося 159, а на 1923-й — 991. 5 травня 1920 року, враховуючи зникнення самодержавства як юридичної підстави для підпорядкування Київської митрополії Москві та скориставшись з чинності радянського закону про відокремлення церкви від держави, пленум ВПЦР оголосив про автокефалію Української православної церкви. Ця ухвала серед іншого була і відповіддю на розпорядження керуючого Київською єпархією єпископа Назарія (Блінова) від 30 квітня 1920 року про заборону українському духівництву відправляти богослужіння.
Завершив процес інституалізації Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Всеукраїнський православний церковний собор, який розпочав свою роботу 14 жовтня 1921 року. Участь в ньому взяли 402 делегати з числа священикиів та мирян, котрі почесним головою обрали настоятеля Св. Софії протоієрея Василя Липківського.
Всеукраїнський собор, як найвищий орган церковного управління, мав вирішити нагальні для церковного життя питання: врегулювати внутрішній устрій церкви, відновити ієрархію, осучаснити розуміння канонів, поновити давню традицію виборності духовенства, запровадити соборноправний принцип управління церквою і обмежити всевладдя єпископату, переглянути шлюбне право для духовенства (повторний шлюб для священства, єпископське свячення білого духовенства), оновити вимоги до зовнішнього вигляду та одягу панотців, запровадити богослужіння і проповідь українською мовою та перекласти Св. Письмо, затвердити автокефалію та обрати предстоятеля.
Найгостріше стояла проблема набуття ієрархії. Патріарший екзарх Михаїл (Єрмаков) і правлячі єпископи Українського Священного Синоду (затверджений за участі Міністерства ісповідань УНР у 1919 році) відмовилися взяти під свою опіку українські парафії та від участі у Соборі. Звернутися з проханням висвятити на єпископа протоієрея Степана Орлика до католікоса Грузинської церкви Леоніда (Окропірідзе), який був випускником Київської духовної академії, завадили військові дії: делегація з відповідними повноваженнями від ВПЦР просто не змогла виїхати за межі України. Тому довелося обходитися власними силами. 20 жовтня 1921 року делегати 253 голосами підтримали пропозицію кандидата богослов'я по кафедрі церковної історії Київської духовної академії Володимира Чехівського вдатися, спираючись на приклад ранньохристиянських церков, до соборної висвяти кандидатів на єпископство.
Митрополит Василь (Липківський) очолював церкву до 1927 року, коли під тиском ОДПУ Другий собор УАПЦ звільнив його "від тягаря митрополичого служіння" і обрав предстоятелем єпископа Миколу (Борецького). Третій, "ліквідаційний", собор відбувся з ініціативи ОДПУ 1930 року і оголосив про "саморозпуск" УАПЦ. Однак, у тому ж 1930-му році вона була відновлена як Українська православна церква на чолі з митрополитом Іваном (Павловським) і проіснувала до травня 1936 року.
Коментарі
Дивіться також
• Розкол християнства, 1054
• Українська греко-католицька церква, 1595
• Закон Директорії УНР про автокефалію, 1919
• Ліквідація УАПЦ, 1930
• Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ, 1990