Небезпідставно вважається, що серед найдавніших засобів для загальної анестезії був опіумний мак, відомий ще у Месопотамії, про що свідчать датовані 3400 роком до н. е. глиняні клинописні таблички, знайдені в Ніппурі. «Рослина радості», як її означали шумери, часто присутня у зображеннях богині письма і науки Нісаби, особливо популярної у II тисячолітті до н. е. в Ашшурі, столиці Ассирійського царства. На той час шумерська територія вже була частиною Вавилонської імперії, завдяки чому використання маку поширилось до Персії, а потім до Єгипту, де, як свідчить т. зв. «Папірус Еберса», що датується серединою XVI столітті до н. е., крім нього були відомі й інші знеболюючі та заспокійливі засоби, як наприклад, екстракт з плодів мандрагори.
Десь у VIII столітті завдяки арабським купцям опіумний мак з'явився в Індії і Китаї, де доти для знеболювання практикували вживання пацієнтом вина у поєднанні з димом чи екстрактом конопель або аконіту, який Пліній Старший називав рослинним миш'яком. Зокрема про розчинений у киплячому вині порошок з канабісу чи гашишу, т. зв. майфезан, завдяки анестетичним властивостям якого китайський лікар Хуа То часів династії Хань проводив резекції, кастрації і ампутації приведеним у стан непритомності пацієнтам, повідомляє хроніка «Саньґочжи», датована десь 270 роком, і «Книга Пізньої Хань» початку V століття.
Використання пероральних засобів для загальної анестезії під час хірургічного втручання описує Абу аль Касім аль-Захраві, придворний лікар халіфа Кордови Аль-Хакама II, знаний як «батько хірургії», у своїй датованій 1000 роком 30-томній ілюстроваій енциклопедії «Ат-Тасріф». Про «снодійну губку», просякнуту ароматизаторими і знеболюючими препаратами, пари якої вдихав пацієнт під час хірургічних операцій, згадує Ібн Сіна (Авіцена) у своєму «Каноні лікарської науки». Щось подібне приблизно з XII століття практикували і в Англії, де завезений з Близького Сходу хрестоносцями опійний мак разом з оцетом, жовчю, блекотою і болиголовом використовували у спиртових настоянках, про які є згадки, зокрема, і в Шекспіровому «Гамлеті».
Завдяки лікарям голландських факторій європейські хірургічні практики, серед яких було і блокування нервових сигналів з онімілих кінцівок, перетиснутих спеціальними затискачами, і сильне охолодження для, як тоді казали, «позбавлення чутливості», стали відомі у Японії, де вони серед іншого увійшли до наукової дисципліни, відомої як ранґаку.
Серед тих, хто вивчав «голландські науки», був і Ханаока Сейшу, лікар у префектурі Вакаяма, що недалеко від Осаки. Маючи глибокі знання з традиційної китайської фітотерапії, він з 1795 року працював над відновленням втраченої рецептури майфезану. Після тривалого періоду експериментів у тому числі й над своєю дружиною, яка втратила зір через побічні ефекти, він створив напій на основі екстрактів дурману звичайного, дягелю, аконіту, пінелії, сичуанського любистку, кореню женьшеню і аріземи. Цусенсан, як назвав його Ханаока, знерухомлював людину, паралізуючи скелетні м'язи, за кілька годин робив її нечутливою до болю, після чого вона втрачала свідомість і в залежності від дозування могла бути в стані непритомності від чверті до цілої доби.
Із застосуванням цусенсану 13 жовтня 1804 року Ханаока Сейшу провів часткову мастектомію 60-літній Кан Айя, яка страждала від раку молочної залози. Детально описана в його «Хірургічній книзі», ця операція вважається першим[1] із задокументованих хірургічних втручань, проведених під загальним наркозом.
До своєї смерті у 1835 році Ханаока під повною анестезією провів зо півтори сотні операцій. Серед них — видалення анального свища, некротичних кісток, каменів із сечового міхура, резекція фібром, оперування геморою, гідроцеле, раку ротоглотки та ампутація кінцівок. Свій досвід він виклав у десяти рукописних працях, жодна з яких не вийшла друком, лише частково зберігшись у серії з восьми ілюстрованих конспектів його безіменних учнів.
Через політику самоізоляції Японії, яку провадив сьоґунат Токуґава, успіхи Ханаока Сейшу залишились невідомі європейській цивілізації по обидва боки Атлантики, де першим загальну анестезію 30 березня 1842 року здійснив 27-літній хірург Кроуфорд Лонг з містечка Джефферсон, штат Джорджия, під час видалення пухлини на шиї Джеймса М. Венебля, якому він накинув на обличчя змочений сірчаним ефіром рушник.
Ефір для знеболення 16 жовтня 1846 року застосував і бостонський стоматолог Вільям Мортон при видаленні підщелепної пухлини у вчителя музики Ебена Фроста, про що через два тижні повідомив публічно своїх колег із Массачусетської лікарні загального профілю, а в грудні сповістив наукову громадськість на шпальтах місцевого журналу «Медичний експерт». Лише ознайомившись з його статтею, Лонг став документувати проведені ним операції. Свій досвід шести подібних процедур, набутий в акушерській практиці і під час ампутацій, він виклав у 1849 році в журналі «The Southern Medical and Hurgical Journal», намагаючись затвердити свій пріоритет у застосуванні повної анестезії у медичній практиці.
Однак спір за першість, що тривав кілька десятиліть із залучення вливових осіб обох штатів, так і залишився нерозв'язаним. А 1880-х роках про нього забулось — помер і Лонг і Мортон, а ефір у Штатах став витіснятись хлороформом, який у Європі практикувався ще з 1847 року, коли його вперше в якості повного анестетика застосував Джеймс Янг Сімпсон, шотландський акушер з Единбурга.
Десь у цей же час з'явились місцеві анестетики, а під повною анестезією стало проводитись дедалі більше операцій, так що з початку XX століття трахеотомія, ендоскопія та нехірургічна інтубація трахеї перетворились з рідко застосовуваних процедур на основні компоненти реаніматології, екстреної медицини, гастроентерології, пульмонології та хірургії.
Примітки
Коментарі
Дивіться також
• Відкриття місцевої анестезії, 1884
• Відкриття ЛСД, 1943