Арабські завоювання у Європі почались у 711 році, коли військо Таріка ібн Зіяда, берберського військового діяча халіфату Омейядів, висадились поблизу сучасного Гібралтару і на узбережжі ріки Гвадалета, десь поблизу міста Херес(-де-ла-Фронтера), розбило армію короля вестготів Родеріха. Того ж року впала Кордова, наступного — Севілья і вестготська столиця Толедо, ще через рік — мусульмани захопили долину ріки Ебро і місто Сарагосу, у 713-у підкорили Валенсію, Каталонію і Леон, дійшовши до Памплони, яка здалась у 714 чи 716 році.
До 718 року вестготи змогли утриматись лише в гірських районах герцогства Васконія на півночі Піренейського півострова, і узбережжі Біскайської затоки.
Перейшовши наступного року Піренейські гори, армія Омейядського халіфату під проводом андалусійського валі Аль-Самха ібн-Маліка почала завоювання Септиманії, яку підкорила практично повністю з її столицею містом Нарбонна включно, що відкрило шлях на Аквітанський принципат, володіння якого простягались від франкського королівства Нейстрія на півночі до Бургундського на сході. Неодноразові спроби взяти його добре укріплену столицю Тулузу тривали кілька років, доки 9 червня 721 року мусульмани не були вщент розбиті принцепсом Едом (Одо), який зумів зібрати, якщо вірити хроністам, кількасоттисячну армію. Це стало першим великим успіхом християн у протистоянні арабській експансії в Європу, який був підкріплений у 722 році перемогою вестготського аристократа Пелайо в долині Ковадонга в Астурії.
У 725 і 726 роках принцепс Аквітанії завдав мусульманам ще двох поразок, проте у 732 році був розбитий у битві під Бордо армією Абдур-Рахмана ібн Абдалаха, нового валі Аль-Андалуса, одного з небагатьох арабських воєнначальників, вцілілих на полі бою під Тулузою десять років перед тим.
Не маючи змоги зібрати нову армію, щоб повернути Бордо, Ед Аквітанський з рештками війська відступив на північ до Луари і в Парижі зумів переконати свого давнього ворога майордома Нейстрії і Австразії Карла Мартела спільно виступити проти загрози з півдня. Розуміючи небезпеку арабського наступу, той зібрав тридцятитисячну армію з германських племен франків, баварців, саксів та фризів і вирушив навперейми арабському війську, яке на початку жовтня підійшло до Пуатьє.
Битва відбулась, як прийнято вважати (хоча достовірно невідомий навіть її рік), 10 жовтня 732 року між містами Тур і Пуатьє, де зійшлось за сучасними оцінками десь по 15-20 тисяч з кожного боку. Прагнучи захопити мусульман зненацька, Мартел зумів заздалегідь зайняти вигідну стратегічну позицію на лісистому пагорбі і змусив суперника атакувати першим. Сподівання на силу кавалерії, яка забезпечила мусульманам перемогу в багатьох битвах, виявилися марними — вибудувана в каре дисциплінована піхота Мартела витримала багаточисельні атаки кінноти, якій було важко маневрувати на пересіченій мсцевості.
«Північні люди» — повідомляє анонімна «Мосарабська хроніка» 754 року, — «стояли непорушно як льодовик у холодних краях. У мить ока вони порубали арабів мечами. Більші числом і краще озброєні, вони вбили і Абдурахмана ударом у груди. Але, коли настала ніч, вони боягузливо сховали мечі у піхви, відкладаючи бій на наступний день».
Уночі арабські війська, дізнавшись, що частина загонів супротивника зайшла їм в тил і з'явилась небезпека втрати багатого обозу, вирішили за краще відступити. Християнські джерела стверджують, що мусульмани відступали поспіхом, арабські — що організовано: наранок франки, вишикувавшись для битви, з подивом виявили порожні намети в таборі арабів. Побоюючись засідки, Карл Мартел переслідувати їх не став.
До кінця наступного року війська халіфату були витіснені за Піренеї, зумівши зберегти свої володіння лише в Септиманії, яку вони утримували наступні 27 років у тому числі в союзі з християнськими правителями міст регіону.
Перемога у битві при Пуатьє багато в чому визначила подальшу долю Європи — просування мусульман в Європі було зупинене, а франкська держава Каролінгів в наступному столітті стала домінуючою силою в Європі. Натомість для Арабського халіфату програш у цій битві разом із поразкою під час другої облоги Константинополя в 718 році привели до падіння династії Омейядів, яка майже повністю була знищена фізично, і зуміла зберегти свою владу лише на Піренеях.
Що було потім
У 735 році андалузький правитель Акаба ібн аль-Хаджадж знову рушив на північ, зайняв Арль, Авіньйон та Нім, доки у 737 році не був розбитий Карлом Мартелом у гирлі ріки Берре, що поклало край арабським походам у Галлію. Утім, взяти Нарбонну Карл так і не зумів й після нетривалої облоги відступив.
Після початку громадянської війни в Арабському халіфаті, син Карла Мартела Піпін Короткий в 759 році захопив Нарбонну і приєднав Септиманію до франкського королівства. Ще через три десятиліття внук Мартела король франків Карл Великий у 785 році зайняв Жерону, у 801 році — Барселону, де створив Іспанську марку, буферну державу на кордоні з Кордовським халіфатом.
Коментарі
Дивіться також
• Смерть герцога франків Карла Мартела, 71
• Початок Реконкісти, 721
• Битва при Пуатьє Чорного Принца, 1356