Після укладення в 1959 році з Радянським Союзом і Китайською Народною Республікою договорів про співробітництво в галузі мирного використання ядерної енергії Корейська Народно-Демократична Республіка почала підготовку до будівництва дослідницького ядерного центру в місті Йонбен, яке розпочалось у 1962 році. Через три роки в ньому запрацював радянський ядерний реактор потужністю 2 МВт, що в якості палива використовував збагачений уран. До 1974 року його потужність була збільшена учетверо, що дозволило КНДР уже наступного року отримати перші 300 мг плутонію. Десь у ці роки Північна Корея почала отримувати допомогу від Китаю у розробці власної ядерної зброї. У 1979 році в Йонбені вона почала будівництво заводу з переробки руди та виробництва ядерного палива і другого реактора, а у 1985-у — третього, потужністю 50 МВт, який, як і попередні, мали подвійне призначення і крім виробництва електроенергії дозволяли отримувати плутоній, придатний для військового використання.
У 1985 році під тиском СРСР і в розрахунку на будівництво з його допомогою атомної електростанції КНДР підписала «Договір про нерозповсюдження ядерної зброї» (ДНЯЗ) й протягом настуних кількох років пройшла шість перевірок Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ). На підозри його спеціалістів у наявності необлікованого плутонію і їх намір провести «спеціальну комплексну інспекцію» КНДР відповіла демаршем: 12 березня 1994 року вона відкликала свій підпис під ДНЯЗ, а 13 червня призупинила членство в МАГАТЕ. Конфліктну ситуацію вдалось врегулювати в ході особистої зустрічі в Пхеньяні колишнього президента США Джимі Картера і Кім Ір Сена, в результаті якої було досягнуто згоди про заморожування північнокорейської ядерної програми, зокрема припинення роботи підприємств по збагаченню урану, відмову від вилученння плутонію з реакторів і демонтаж всіх об'єктів, чиє призначення у той чи інший спосіб підпадало під підозру щодо виробництва ядерної зброї, в обмін на постачання паливного мазуту і будівництво двох сучасних реакторів на легкій воді, які не можна використовувати для напрацювання збройового плутонію.
Підписана президентом Біллом Клінтоном угода, не знайшла підтримки у Конгресі США, обіцяні реактори почали будуватись лише в 1997 році зусиллями, в основному, Південної Кореї. Сподівання на крах режиму зі смертю Кім Ір Сена не виправдались і з приходом до влади Джоджа Буша-молодшого, який 29 січня 2002 року в своєму щорічному зверненні до Конгресу США назвав КНДР серед країн, що намагаються отримати доступ до зброї масового знищення, програма безоплатного постачання мазуту була згорнута. У відповідь 10 січня 2003 року КНДР офіційно вийшла з ДНЯЗ. Подальші переговори щодо її ядерної програми за участю КНР, США, Росії, Південної Кореї і Японії успіху не принесли.
10 лютого 2005 року МЗС КНДР вперше офіційно повідомило про створення «сил ядерного стримування», бо «...не було іншого вибору в умовах, коли США проголосили своєю метою знищення КНДР і погрожують превентивними ядерними ударами». Денонсувавши свої колишні обіцянки відмовитися від усіх ядерних програм в обмін на гарантії безпеки і економічну допомогу, КНДР активізувала ядерні розробки на основі графітових реакторів, за допомогою яких можна отримувати збройовий плутоній, протягом півтора року в Японському морі проводила запуски балістичних ракет й 3 жовтня 2006 року офіційно попередила про намір «провести ядерне випробування, безпека якого буде надійно гарантована». Попри одноголосний заклик Ради Безпеки ООН відмовитись від нього і повернутись до шестисторонніх переговорів без жодних попередніх умов, 9 жовтня о 10-36 за корейським часом спеціалістами багатьох країн було зафіксовано підземний поштовх магнітудою 4,2 бали з епіцентром на полігоні Пунгері біля однойменного селища на північному сході Кореї. За кілька хвилин після цього Центральне телеграфне агентство КНДР повідомило про «успішне підземне ядерне випробування,.. яке стало історичною подією, що принесла щастя нашим військовим і народу й сприятиме підтриманню миру і стабільності на Корейському півострові та в прилеглому раегіоні». Потужність вибуху фахівцями була оцінена від пів- до 2 кілотон у тротиловому еквіваленті, що багатьма з них було кваліфіковано як можливий підрив великої кількості звичайної вибухівки.
Друге ядерне випробування КНДР провела 25 травня 2009 року, підірвавши під землею заряд потужністю, за різними оцінками, від 2 до 12 кілотон. Приблизно такої ж потужності підземний вибух на полігоні Пунгері був зафіксований 12 лютого 2013 року.
Через відсутність жодних слідів радіоактивного випромінювання всі ці вибухи, як і заявлене північно-корейськими офіційними особами випробування 6 січня 2016 року водневої бомби дали підстави частині спеціалістів вважати, що КНДР все ще не володіє ядерною зброєю. Тим не менш, проведене 9 вересня того ж року п'яте ядерне випробування і 3 вересня 2017 року — шосте, офіційно оголошене випробуванням термоядерного заряду, який може бути встановлений на міжконтинентальну балістичну ракету, за потужністю оцінюються вже у 10-30 і 50-120 кілотон, відповідно, що ніяк не може бути пояснене імітацією ядерного вибуху шляхом підриву великої кількості звичайної вибухівки.
За оцінками, станом на початок 2018 року КНДР володіє плутонієм у кількості, достатній для виготовлення від 6 до 20 ядерних боєголовок.
понад
20 ТИСЯЧ СЛІВ
чужомовного походженняКоментарі
Дивіться також
• Корейська Народно-Демократична Республіка, 1948
• Перше випробування радянської атомної зброї, 1949
• Операція «Блакитний тушканчик», 1960
• Кім Чен Ин — новий керівник КНДР, 2011
• Історія ядерної зброї (інфографіка)