Рішенням Сан-Стефанського мирного договору, що завершив Російсько-турецьку війну 1877-78 років, Об'єднане князівство Молдови і Валахії, Чорногорія та Сербія отримали незалежність від Османської імперії, а Боснія і Герцоговина та Болгарія отримували статус адміністративної автономії в складі Туреччини. Наступного року Болгарія стала спадковим конституційним князівством, проте в 1880 році вона була змушена передати Греції Фессалію і частини Епіру при збереженні Албанії під османским контролем.
22 вересня 1908 року, скориставшись черговим ослабленням Османської імперії, Болгарія, таємно підтримувана Австро-Угорщиною, яка анексувала у турків Боснію і Герцоговину, проголосила незалежність і створення Болгарського царства. У свою чергу Росія, прагнучи ослабити вплив Австро-Угорщини на Балканах, таємно сприяла об'єднанню сербів, черногорців, болгар та греків на основі православної віри і 8 березня 1912 року Королівство Сербія уклало оборонний союз з Чорногорією, 13 березня — з Болгарським царством, а 29 травня до них приєднались Греція і Румунія.
Проте, всупереч намірам Росії країни Балканського Союзу виступили проти ослабленої Османської імперії — у червні Сербія, прагнучи отримати вихід до Адріатичного моря, почала таємно постачати зброю албанським повстанцям, які з січня 1912 року вимагали надання регіону прав автономії. Свої територіальні претензії до Туреччини мали також Болгарія та Греція, які, як і Сербія, претендували на Македонію. Крім того, Болгарія і Греція претендували на Західну Фракію та місто Салоніки, щоб мати контроль над північним узбережжям Егейського моря.
Після того, як у вересні 1912 року уряд Османської імперії погодився на переговори з албанськими повстанцями, що значно ослабило інтенсивність протестів в регіоні, Королівство Чорногорія, скориставшись як приводом рядом прикордонних конфліктів, 8 жовтня оголосило Туреччині війну. Наступного дня чорногорське військо під командуванням генерала Янко Вукотича перейшло кордон і за кілька днів зайняло міста Тузі, Оброво і Бієло-Поле. 13 жовтня Болгарія вручила ультиматум Османській імперії з вимогою надати автономію Македонії, відкинутий султаном Мехмедом V. Розпочата у Туреччині мобілізація дала привід звинувати її у відмові мирним шляхом вирішити спірні питання, і 18 жовтня 1912 року Болгарія та Сербія, а наступного дня — Греція, оголосили їй війну.
Фактично втративши боєздатні армію і флот, у грудні 1912 року Туреччина була змушена погодитись на мирні переговори, які були зірвані через місяць в результаті державного перевороту, — лідер молодотурків Ісмаїл Енвер-бей як новий воєнний міністр відмовився їх продовжувати в розразхунку на підтримку Австро-Угорщини та Німеччини. Другий етап Першої балканської війни, який почався 3 лютого 1913 року, також склався невдало для Туреччини: 25 березня болгари взяли штурмом Адріанополь, що відкрило їм шлях для наступу на Константинополь, а 23 квітня чорногорці захопили Шкодер, що змусило Османську імперію погодитись на чергові мирні переговори.
Незважаючи на те, що Болгарія отримала найбільші територіальні надбання, вона заявила претензії на всю територію Македонії, що стало причиною Другої балканської війни проти Греції і Сербії, в результаті якої за місяць Болгарське царство втратило майже всі завойовані нею у Першій Балканській війні території, а також Південну Добруджу, що відійшла Румунії, та Східну Фракію, яка повернулась до Османської імперії.
Коментарі
Дивіться також
• Перше Болгарське Царство, 681
• Війна за незалежність Греції, 1821
• Сан-Стефанський мирний договір, 1878
• Третє Болгарське царство, 1908
• Боснійська криза, 1908
• Друга Балканська війна, 1913
• Початок Першої Світової війни, 1914
• Війна за незалежність Туреччини, 1919
• Велика пожежа у Смірні, 1922