На початку ХХ століття населена сербами й хорватами Боснія і Герцеговина перебувала під фактичною окупацією імперії Габсбургів на підставі рішень Берлінського конгресу 1878 року. Австро-Угорщина розглядала цю територію, що мала важливе стратегічне значення, як плацдарм для посилення свого впливу на Балканах і розробляла плани остаточної її анексії. Зокрема, окупація Боснії і Герцеговини австро-угорськими військами започаткувала підготовку їх до інтеграції до складу імперії Габсбургів. У правовому відношенні суверенітет над провінціями як і раніше належав султану, але фактично управління ними здійснювала Дунайська монархія, що було юридично оформлено спеціальною конвенцією між Австро-Угорщиною і Туреччиною 21 квітня 1879 року.
Проти таких дій енергійно виступала Сербія, яка небезпідставно побоювалася, що захоплення австрійцями Боснії і Герцеговини стане прелюдією до її анексії, адже Габсбурги здавна розглядали себе в ролі «захисників» слов'янських народів та «збирачів» їхніх земель. Ще в останній чверті ХІХ століття Белград намагався переконати свого покровителя — російського імператора Олександра ІІІ — у необхідності передачі Боснії і Герцеговини Сербії з метою розширення її виходу до Адріатичного моря та перетворення «югославської» монархії на повноцінну морську державу. У період «Союзу трьох імператорів» питання про належність цієї території за наполяганням канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка було «заморожене». Як тільки альянс австрійського й російського монархів змінився неприхованим суперництвом, віденська дипломатія почала зондувати питання про можливість анексії Боснії і Герцеговини.
У перше десятиліття XX століття Османська імперія, котра дедалі більше занепадала, спробувала переламати вектор свого розвитку та після Молодотурецької революції 1908 року (коли, зокрема, було відсторонено від влади султана і запроваджено конституцію) почала з новою силою заявляти про свої «права» на Балкани. Це непокоїло віденський уряд, який наважився використати надане йому Берлінським конгресом 1878 року право на окупацію Боснії і Герцеговини задля її подальшої анексії. Утім необхідно було подолати протидію не тільки Туреччини, а й Росії та Сербії.
Молодотурецьку революцію Австро-Угорщина розглядала як зручний привід для здійснення остаточної анексії південнослов'янської території. У зв'язку з такими намірами Габсбургів російський міністр закордонних справ Олександр Ізвольський вважав доречним домовитися з Віднем про компенсації для Росії за умови визнання нею окупації Боснії і Герцеговини. Він розумів, що це питання австрійці остаточно вже вирішили, і за його реалізації довелося б або обмежитися малозначущим протестом російської сторони, або вдатися до погроз, що могли перерости у воєнний конфлікт.
15 вересня 1908 року в Бухлау (Чехія) між міністрами закордонних справ Росії Олександром Ізвольським та Австро-Угорщини Алоїзом фон Еренталем були досягнуті усні домовленості, за якими російський уряд обіцяв не заперечувати проти анексії Австро-Угорщиною Боснії і Герцеговини в обмін на підтримку висунутого Петербургом плану відкриття чорноморських проток для проходу своїх військових кораблів, а також висловили взаєморозуміння щодо проголошення повної незалежності Болгарії (5 жовтня 1908 року болгарський князь Фердинанд І зачитав в місті Велико-Тирново Маніфест про незалежність Болгарії й оголосив себе царем).
Коли 7 жовтня 1908 року Австро-Угорщина оголосила про анексію південнослов'янських територій (замінила існуюче право окупації й утримання гарнізонів правом анексії), проти неї з дипломатичним протестом виступили Росія, Сербія й Туреччина. Російський уряд, не зумівши через протидію Великобританії і Франції здійснити намічені в Бухлау заходи у частині, що стосувалася проток, висловив крайнє невдоволення односторонніми діями Австро-Угорщини. Ослаблена в результаті дошкульної поразки у війні з Японією 1904-05 років, Росія прагнула врегулювати боснійську кризу дипломатичним шляхом. Із цією метою Петербург запропонував скликати конференцію держав, що приєдналися до Берлінської угоди 1878 року.
Сербія, котра розглядала Боснію і Герцеговину як частину майбутньої югославської держави, різко протестувала проти анексії, зокрема одразу провела мобілізацію своєї армії, сподіваючись у першу чергу на допомогу Петербурга. Натомість Великобританія і Франція під різними приводами відмовилися від застосування будь-яких заходів проти Габсбурзької імперії.
Австрійці в ультимативній формі зажадали від сербів визнання анексії, відкрито погрожуючи війною, демонстративно почавши зі свого боку військові приготування й зосередивши значні збройні сили на сербському кордоні. На боці Австро-Угорщини рішуче виступила Німеччина. 14 березня 1909 року німецький уряд запропонував Росії формально визнати анексію шляхом обміну нотами, за умови, що російська влада заздалегідь пообіцяє прийняти її, а Сербія відмовиться від будь-яких претензій на Боснію та Герцеговину. Царський уряд зволікав з рішенням. 21 березня німецький посол у Петербурзі пред'явив ультимативну вимогу — визнати анексію австрійцями Боснії і Герцеговини, відмовитися від вимоги скликати міжнародну конференцію з боснійського питання, а також вплинути на Белград щодо прийняття умов віденського уряду. Берлін недвозначно заявив про ймовірність воєнних дій свого союзника проти Сербії, якщо ультиматум не буде прийнято. Німці відкрито йшли на крайні заходи, заявляючи, що настав «найкращий момент, аби поквитатися з росіянами».
У день отримання німецького ультиматуму відбулася нарада російського уряду під головуванням Миколи II, на якій було визнано неготовність країни до війни, а також наявність складних внутрішніх обставин соціального характеру. Тверду позицію будь-що уникнути збройного зіткнення висловив Петро Столипін, застерігши, що «розв'язати війну — означає розв'язати сили революції». 25 березня 1909 року Микола II направив Вільгельму II телеграму про згоду на вимоги Німеччини. Залишившись без підтримки, 31 березня про прийняття домагань Австро-Угорщини заявила й Сербія. Зрештою, у квітні того ж року анексію визнали Великобританія та Франція. Невдачу власної дипломатії в боснійській кризі у самій Росії уїдливо охрестили «дипломатичною Цусімою».
Німеччина розцінила боснійську кризу як сприятливий чинник ослаблення російського впливу на Балканах і розколу Антанти. Німці самі прагнули зміцнити тут свої позиції і далі, в перспективі, витіснити з країн Близького Сходу Росію, Францію й Великобританію, але це тільки згуртувало членів Антанти. Натомість реальним наслідком боснійської кризи стало посилення «гонки озброєнь». Зокрема в Росії взялися до розробки програми реорганізації та переозброєння армії і флоту. Після боснійських подій російський генштаб ще більше переконався в неминучості війни, а найімовірнішими противниками розглядав Австро-Угорщину й Німеччину.
Боснійська криза посприяла зближенню Росії з Італією. У жовтні 1909 року в італійському містечку Ракконіджі було підписано секретний договір між цими країнами, який знаменував собою важливий крок у справі відходу Італії від Троїстого союзу. Документ серед іншого визначав підтримку з боку Риму у збереженні статус-кво на Балканах і сприяння у відкритті чорноморських проток для російських військових кораблів в обмін на доброзичливий нейтралітет Росії в разі захоплення Італією північноафриканських володінь Туреччини — Триполітанії й Киренаїки. Договір також передбачав спільний дипломатичний тиск Італії та Росії на Австро-Угорщину за порушення нею статус-кво на Балканах.
Поразка Росії у Боснійський кризі, що була суто міжнародною й не мала вагомої внутрішньої чи міжнаціональної причини, спонукала її до рішучої підтримки Сербії і зведення рахунків із Австро-Угорщиною. Боснійська криза засвідчила, що Балкани в черговий раз підтвердивши свій статус «порохового льоху Європи», ставали детонатором загальноєвропейської війни.
Коментарі
Дивіться також
• Молодотурецька революція, 1908
• Третє Болгарське царство, 1908
• Перша балканська війна, 1912
• Друга Балканська війна, 1913
• Початок Першої світової війни, 1914