Герцогство Бретань виникло у 939 році на уламках зруйнованого норманами королівства і спочатку управлялось герцогами Нормандії, згодом — графами Ренна, Нанта, Корнуая, а з 1213 року — представниками династії Дре, однією з гілок дому Капетингів. Крім близьких родинних стосунків з французькими королями, герцоги Бретані були пов'язані і з династією Плантагенетів й намагались триматись рівновіддалено від монархів і Франції і Англії, певний час були їх спільними капітанами Аквітанії, а згодом приносили омаж правителям обох держав як віконти Ліможа і графи Річмонда, відповідно.
У 1341 році, помираючи бездітним, герцог Жан ІІІ Добрий не назвав ім'я свого спадкоємця, що стало предметом суперечки між його молодшим братом Жаном, графом Монфор-л'Аморі, і його небогою Жанною Пентев'єр, віконтесою Ліможа, чий чоловік Карл де Блуа доводився племінником французькому королю. 7 вересня спадкоємні права на Бретань Жанни Пентев'єр були визнані Філіпом VI Валуа, що однак не зупинило її дядька. Жан де Монфор приніс присягу вірності самопроголошеному попереднього року королем Франції королю Англії Едварду ІІІ[1], до кінця вересня захопив більшу частину Бретані і синодом єпископів та дворян у Нанті був проголошений герцогом. Але вже 18 листопада, коли війська Карла Блуа взяли столицю герцогства в облогу, містяни видали Жана IV французам. Він був звільнений з в'язниці 1 вересня 1343 року за великий викуп і обіцянку залишатись у своїх володіннях на сході Франції.
Однак, коли у червні 1345 року Едвард III порушив перемир'я з Францією, Жан де Монфор разом з Вільямом Боґуном, графом Нортгемптона, очолив направлені у Бретань англійські війська, і вже за тиждень Карл де Блуа був розбитий біля Кадоре. Проте спроба Монфора у липні захопити місто Кемпер закінчилась для нього невдало — за підтримки надісланих на допомогу з Парижа військ Карл де Блуа зняв облогу, і Монфор був змушений рятуватись втечею до міста Еннбон на півдні Бретані, де невдовзі захворів і 16 вересня помер.
За межами Бретані у 1346 році французи зазнали нищівної поразки під Кресі, наступного року втратили Кале й, залишившись без підтримки королівської армії, у битві при Ла-Рош-Деррі 1347 року Карл де Блуа був узятий англійцями в полон. Наступні роки він провів у лондонському Тауері, звідки мав бути звільнений після підписання 1 березня 1353 року Вестмінстерського договору, за яким Едвард III визнавав його герцогом Бретані в обмін на викуп у розмірі 300 тисяч золотих екю і клятву про союз з Англією «на вічні часи». Англо-французька угода мала бути підкріплена заручинами малолітнього Жана V, сина Жана ІV де Монфора, з дочкою Едварда ІІІ Марією, які, однак, так і не відбулись через втручання у хід подій короля Наварри Карла II, зацікавленого у продовженні війни Франції з Англією.
Карл де Блуа вийшов на свободу лише у 1356 році, викуплений дружиною з полону за 700 тисяч золотих флоринів, і продовжив війну з Монфором, який контролював більшу частину Бретані. Незважаючи на те, що ситуація для Франції, враженої чумою, складалась вкрай невдало і цього ж року король Жан ІІ Добрий потрапив до англійців у полон під Пуатьє, у 1362 році Карл відмовився укласти з Жаном де Монфором мирову угоду. Підбурюваний дружиною, він відмовився від миру і розділу Бретані й наступного року, і в 1364 році Монфор разом із сером Джоном Чандосом, що прибув на чолі англійського війська, розпочав облогу стратегічно важливого міста Оре.
За день до оголошеної капітуляції на допомогу блокованому з моря англійським флотом місту прибула 4-тисячна армія Карла де Блуа. 29 вересня 1364 року вона зайняла вкрай невдалу позицію на болотистій рівнині на північ від Оре навпроти трохи меншої армії супротивника. Англо-бретонським військом командував Джон Чандос, який розмістився на правому фланзі разом Метью Гурнеєм і його латниками та лучниками; Роберт Нолліс командував лівим флангом, Жан де Монфор — центром. Проти нього розташувався Карл де Блуа, по праву руку від якого — баталія Бертрана Дюгеклена, по ліву — Жана де Шалона, сина графа Осера.
Бій розпочався з перестрілки англійських лучників і французьких арбалетників, після чого в наступ пішла французька кіннота. Відбивши його, англійські латники контратакували і нав'язали рукопашний бій. З полоненням пораненого в око Жана де Шалона, англо-бретонці зім'яли загони Дюгеклена, змусивши їх відступати, після чого вдарили по центру, який не встояв і почав тікати. Г'ю Калвей, який вступив у бій з резервами, довершив розгром французів. Поранений списом де Блуа впав з коня і був добитий англійським воїном. Згідно «Хроніки» Жана Фруассара, переможці втратили лише 7 латників і невелику кількість лучників, французи — близько 800 чоловік убитими і 1500 полоненими, включаючи Бертрана Дюгеклена, його брата П'єра й інших представників шляхетних родин Бретані.
Перемога під Оре поклала кінець Війні за бретонську спадщину, що завершилась підписанням 12 квітня 1365 року мирної угоди, за якою вдова Карла Блуа Жанна Пентев'єр відмовилась від своїх прав на герцогство. Виснажений війною і остерігаючись, що Жан V де Монфор принесе омаж королю Англії, Карл V Валуа не заперечував проти його проголошення герцогом Бретані. Тим не менш, Монфор зберіг тісні контакти з Едвардом III, оточив себе англійськими радниками і призначив кількох англійських баронів капітанами фортець в околицях порту Брест, який Англія використовувала для своїх торгових і військових цілей. На відзнаку його заслуг 20 червня 1372 року він отримав титул графа Річмонда, що остаточно позбавило Жана V підтримки місцевої знаті і наступного року він був вигнаний нею з Бретані.
Проте, коли у 1378 році Карл V спробував силою зброї приєднати Бретань до Франції, бретонські барони запросили Жана де Монфора повернутись, і він знову з допомогою англійців опанував герцогство, яким правив до своєї смерті в 1399 році, незадовго до якої дипломатичними і фінансовими зусиллями зумів позбавити англійців контролю над Брестом.
Примітки
Коментарі
Дивіться також
• Перший Валуа на престолі Франції, 1328
• Початок Столітньої війни, 1337
• Битва при Слейсі, 1340
• Битва при Кресі, 1346
• Битва при Пуатьє, 1356
• Битва під Азенкуром, 1415
• Битва при Нансі, 1477