Вже за два місяці Німецько-радянської війни група армій «Південь» Вермахту, завдавши Червоній армії ряд важких поразок, вийшла до Дніпра по всій довжині фронту від Києва до Херсона. У кінці серпня 1941 року 17-а польова армія генерала Карла-Генріха фон Штюльпнагеля переправилась на Лівобережжя в районі Кременчука, звідки рушили на північ, й 11 вересня під Ромнами (Сумська область) з'єдналась з 2-ю танковою армією генерал-полковника Гайнца Гудеріана з групи армій «Центр», яка, прорвалась через радянські рубежі з-під Смоленська. Попри загрозу оточення п'яти армій Південно-Західного фронту, залишити Київ радянська Ставка Верховного Головнокомандування дозволила лише 18 вересня, й, знищивши або замінувавши майже всі об'єкти життєзабезпечення міста та підірвавши чотири моста через Дніпро, пізно вночі з міста відступили останні підрозділи 37-ї армії генерал-майора Андрія Власова.
6-а армія генерала Максиміліана Фреттер-Піко увійшла в Київ зранку 19 вересня з боку Подолу. Було віддано негайний наказ про «Очищення міста від вибухових пристроїв та мін», проте виконати заплановані роботи вчасно не вдалось, і 24 вересня у центрі Києва прогриміли вибухи, які знищили кількадесят будинків в районі вулиці Ейхгорнштрассе (за радянських часів Воровського, нині Хрещатик). Щоб локалізувати пожежу, було прийнято рішення підірвати деякі навколишні будівлі, що разом із підривами у наступні дні радянськими підпільниками зайнятих окупаційними військами адміністративних будівель геть знищило історичну архітектурну забудову центра Києва.
Розшукуючи диверсантів, німецька влада почала тероризувати місто, й Києвом прокотилась хвиля репресій. Вину за вчинені руйнування було покладено на місцевих євреїв. Газета «Український вісник», орган Київської міської управи, в той час писала: «...Хрещатик була краща частина міста, її населяли жиди. В мирний час тут вони спекулювали, а вночі проводили у веселих оргіях. І коли настав кінець такому життю, вони в передсмертній агонії вирішили помститися над народом».
27 вересня 1941 року у Києві з'явились оголошення із наказом коменданта міста генерал-майора Курта Еберхарда під загрозою розстрілу всім євреям прибути через два дні о 8-ій ранку з документами та особистими речами на ріг вулиць Дегтярівської та Мельникова (нині Юрія Іллєнка).
У неділю зранку 29 вересня 1941 року понад 30 тисяч євреїв рушили на північну околицю Києва. Від Лук'янівської площі по Мельникова, повз заставу на перехресті з вулицею Пугачова (нині Академіка Ромоданова) до другої застави на розі з Кагатною (нині – сім’ї Хохлових), де у них відібирали документи, цінності, особисті речі й змушували зняти верхній одяг, складуючи усе у мішки. Далі – ліворуч по Кагатній та праворуч по Табірній (нині Дорогожицька) до краю Братського (Воїнського) кладовища.
Звідти по коридору, утвореному щільними рядами німецьких автоматників, групи по 30-40-50 чоловік проводили ще сотню-другу метрів до яру, біля якого людей роздягали до спіднього і розстрілювали з кулеметів.
Після того як рів наповнювалось двома-трьома рядами трупів, наступні жертви для страти відводводили все далі вздовж урвища (аж до нинішьої станції метро «Дорогожичі»).
Поранених і вцілілих з автоматів добивали поліцейські, які йшли по тілах дном яру.
До сутінок того дня зондеркоманда «4а» айзнатцгрупи «С» під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля і за підтримки 9-го та 45-го батальйонів німецької поліції безпеки полку поліції і роти Ваффен-СС групи армій «Південь» розстріляла близько 22 тисяч чоловік. Кого не встигли, загнали на ніч у порожні гаражі на Табірній і розстріляли наступного дня, після чого сапери підірвали схили яру і військовополонені засипали тіла вбитих.
Згідно з проведеним у повоєнні роки розслідуванням Слідчого відділу КДБ УРСР 29-30 вересня 1941 року у Бабиному Яру загинуло 33 771 чоловік.
Уціліти тими днями вдалось принаймні 29-м людям. Більшість затемна вибралась з-під присипаних землею трупів, двох дівчат, які видали себе за українок, своєю машиною з місця розстрілу вивіз німецький офіцер. Частину з них було згодом схоплено і страчено.
Розстріли тривали й у наступні дні — 1, 2, 8 і 11 жовтня. Більшість із вбитих становили євреї.
Протягом наступних двох років у Бабиному Яру було також страчено сотню матросів Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії, 621 члена українського підпілля, знищено кілька циганських табори, в'язнів створеного поблизу взимку 1942/43 року Сирецького концтабору, де утримувались колишні комуністичні активісти, підпільники і військовополонені, загалом, за поміркованими оцінками, понад 70 тисяч чоловік.
Коли відступ німецької армії з Києва став справою кількох місяців, окупаційна влада намагалась сховати сліди масових страт в рамках «Операції 1005», виконання якої з осені попереднього року на території Рейху було покладено на того ж таки Пауля Блобеля. Силами т. зв. «трупних команд» з числа сирецьких в'язнів у серпні-вересні більшу частину тіл у Бабиному Яру ексгумували і спалили в печах, викладених з надгробків розташованого поруч єврейського кладовища, після чого скелетні залишки перемололи костемольними машинами. Як згодом свідчив на Нюрнберзькому процесі Блобель, тіла знищували і в розкопаних в яру могилах, де трупи обливали горючими сумішами і підпалювали. Але залишились свідки, які змогли врятуватись втечею із Сирецького концтабору у вересні 1943 року.
Останній розстріл у Бабиному яру відбувся 4 листопада, за два дні до вступу в Київ Червоної армії.
У повоєнний час пройшли судові процеси над причетними до розстрілів у Бабиному Яру.
Воєнний комендант Києва у 1941-42-х роках генерал-майор Курт Еберхард, який віддав наказ про масові розстріли цивільного населення, помер у Штутгарській в'язниці 8 вересня 1947 року не дочекавшись вироку. Через хворобу Паркінсона був звільнений від переслідування і помер 1 листопада 1948 року командир айнзацгруппи «С» бригадефюрер СС Отто Раш. Його підлеглий, начальник зондеркоманди «4а» штандартенфюрер СС Пауль Блобель був засуджений до страти американським військовим судом і 7 червня 1951 року повішений у Ландсберзькій тюрмі в Баварії.
Останні процеси вісьмома над колишніми членами зондеркоманди «4а» пройшли у ФРН у 1967-68 роках, над декількома членами полійцеських підрозділів — 1971 році.
Генеральний комісар Київського округу Рейхкомісаріату Україна бригадефюрер СА Гельмут Квітцрау до відповідальності не притягувався і помер у 1999 році.
Коментарі
Дивіться також
• Львівський погром, 1941
• Підрив центра Києва, 1941
• Корюківські розстріли, 1943
• Битва за Київ, 1943
• Єврейський погром у Кельце, 1946
• Тімоті Снайдер «Історична відповідальність Німеччини перед Україною»