У перші місяці Німецько-радянської війни група армій «Південь» Вермахту, завдавши Червоній армії ряд важких поразок, у середині серпня 1941 року вийшла до Дніпра по всій довжині фронту від Києва до Херсона і 20 серпня 1-ша танкова армія генерал-полковника Евальда фон Кляйста форсувала його в районі Запоріжжя. У цей же час 17-а польова армія генерала Карла-Генріха фон Штюльпнагеля переправилась на Лівобережжя в районі Кременчука, звідки рушили на північ, а 2-а танкова армія генерал-полковника Гайнца Гудеріана з групи армій «Центр», рухаючись з-під Смоленська, 1 вересня прорвалась до Десни в районі Шостки. Завдяки з'єднанню двох німецьких армій 11 вересня під Ромнами (Сумська область) відбулось оточення п'яти армій радянського Південно-Західного фронту.
Залишити Київ радянська Ставка Верховного Головнокомандування дозволила тільки 18 вересня. Уночі останньою з нього вийшла 4-а дивізія військ НКВС 37-ї армії генерал-майора Андрія Власова, разом з армійськими підрозділами знищивши або замінувавши майже всі об'єкти життєзабезпечення міста й підірвавши під час відступу чотири моста через Дніпро.
Зранку 19 вересня в Київ увійшли підрозділи 6-ї армії генерала Максиміліана Фреттер-Піко. Її основні відомства розмістились у центрі міста: штаб зайняв готель «Континенталь» на вулиці Карла Маркса (в роки німецької окупації — Миколаївська, нині — Архітектора Городецького), комендатура розмістилась на розі Ейхгорнштрассе (за радянських часів — Воровського, нині Хрещатик) та Свердлова (нині Прорізна), де на першому поверсі в будинку 28/2, знаходився магазин «Дитячий світ», через дорогу, в будинку 30/1, у фойє кінотеатру «Спартак», — пункт реєстрації населення, будинок офіцерів Вермахту — в т. зв. Будинку лікаря за адресою Велика Житомирська, 17.
Німецьке командування негайно віддало наказ про «Очищення міста від вибухових пристроїв та мін». На вулицях з'явились оголошення із закликом «Хто дасть певні відомості про підложені вибухові речовини, або міни, одержить нагороду!». Охочих допомогти новій владі виявилось напрочуд багато. За деякими джерелами, велику допомогу надав взятий у полон командир взводу спецмінування Головного військово-інженерного управління лейтенант Б.Левченко, який не лише виказав детальні плани мінування Києва, а й сам брав активну участь у розміновуванні міста.
Але знищити всю вибухівку окупаційній владі не вдалось.
Опівдні 24 вересня 1941 року прогримів перший вибух — у повітря злетіла комендатура розі Хрещатика та Прорізної. У підвалі будинку почалась пожежа. Вибух був такої сили, що на сусідніх Пушкінській і вулиці Мерінга повилітали шибки, вибуховою хвилею було поранено та вбито випадкових перехожих, знищено кілька десятків припаркованих поруч автомобілів. Згодом прогримів другий вибух, перетворивши комендатуру на гору битої цегли. Третій вибух знищив будинок навпроти, де була чайна та кондитерська. Невдовзі було підірвано ЦУМ, будівлю колишньої міської думи, що знаходилась на Радянській площі (нині Майдан Незалежності), Будинок зв'язку — поштампт та т. зв. хмарочос Гінзбурга.
За кілька годин Хрещатик охопила пожежа, яка ширилась на вцілі будівлі центру міста.
Незадовго до відступу радянськими саперами було знищено водонапірну башту, то ж пожежний рукав довелось тягнути аж до Дніпра, де було встановлено мобільну насосну станцію. Однак зусилля виявились марними — невідомими було пошкоджено пожежний рукав, який проходив чагарниками й ніким не охоронявся. Щоб локалізувати пожежу, німецькою владою було прийнято рішення підірвати деякі навколишні будівлі. Однак, за свідченням очевидців, Хрещатик горів зо два тижні, протягом яких у центрі міста невідомими було підірвано й інші будівлі — зокрема будинок міської управи, готелі «Савой», «Континенталь», «Гранд-отель», цирк на Миколаївській (нині Архітектора Городецького).
Згідно довідки, опублікованої 21 жовтня 1941 року у місцевій газеті, «щось зо 200 великих житлових та адміністративних будинків було зруйновано вибухами і спалено. Три кілометри забудованих вулиць за кілька днів перетворилися в уламки каменю і щебеню».
Київ назавжди втратив історичну архітектурну забудову центра міста.
Кількість людських втрат під час вересневих 1941 року вибухів у Києві невідома.
Німецька окупаційна влада почала тероризувати місто, розшукуючи диверсантів. Києвом прокотилась хвиля репресій і вину за вчинені руйнування було покладено на місцевих євреїв. Газета «Український вісник», орган Київської міської управи, в той час писала: «...Хрещатик була краща частина міста, її населяли жиди. В мирний час тут вони спекулювали, а вночі проводили у веселих оргіях. І коли настав кінець такому життю, вони в передсмертній агонії вирішили помститися над народом». 27 вересня 1941 року Києвом почали з'являтись оголошення із наказом коменданта міста всім євреям прибути через два дні о 8-ій ранку з документами та особистими речами на ріг вулиць Дегтярівської та Мельникова. Їм обіцяли безпечну евакуацію, однак 29-30 вересня понад 33 тисячі з них були розстріляні у розташованому поблизу Бабиному Яру.
3 листопада двома вибухами було знищено Успенський собор Києво-Печерської лаври.
Хто вчинив підриви у центрі Києва восени 1941 року достеменно так і не було з'ясовано: у місті діяло кілька диверсійно-розвідувальних груп, зокрема під командуванням лейтенантів Віктора Карташова («Коваленко») та Івана Кудрі («Максим»), який сам дивом врятувався під час підриву будинку Гінзбурга того ж таки 24 вересня.
У 1963 році було опубліковано «Довідку КДБ при Раді Міністрів СРСР про диверсійно-розвідувальну діяльність групи підпільників міста Києва під керівництвом І.Д Кудрі», у якій йшлось про знищення німецької комендатури і кінотеатру «Спартак», щоб «дати зрозуміти зарозумілим фашистським "завойовникам" […], що господарем на окупованій землі є не вони». Згодом згадки про вибухи в Києві почали з'являтись у мемуарах ряду радянських учасників бойових дій, зокрема полковників І.Г Старінова та В.К. Харченка, які, за їх словами, мали відношення до підготовки радянських диверсійних груп.
На даний час всі документи, що стосуються руйнування Хрещатика 24 вересня 1941 року засекречені і зберігаються у Центральному архіві Міністерства оборони РФ.
Коментарі
Дивіться також
• Підрив ДніпроГЕСу, 1941
• Розстріли у Бабиному Яру, 1941
• Битва за Київ, 1943