З падінням Західно-Української Народної Республіки більша частина її території увійшла до складу Другої Речі Посполитої, що було формально закріплено Лігою Націй 14 травня 1923 року. Відповідно до умов входження Східної Галичини до її складу Польща мала забезпечити широкі права національних меншин, але на практиці взяла курс на культурну асиміляцію українців, і вже з 1924 року нищення освіти українською і її вилучення з практики державних установ стали частиною урядової політики. Варшава також активно підтримувала колонізацію новоприєднаних земель силами «осадників» — поляків-переселенців, що отримували чи на пільгових умовах купували землю у Західній Україні, — внаслідок чого аграрно перенаселені південні-східні воєводства, заселені переважно українцями, особливо гостро відчули економічної кризу 1929 року.
Бідність, повсякденна скрута і масове безробіття радикалізували українську молодь, яка гуртувалася довкола щойно створеної підпільної Організації Українських Націоналістів (ОУН). Влітку 1930 року вона ініціювала акцію, в ході якої з 12 липня по 24 вересня був вчинений 191 акт саботажу, з яких 172 супроводжувалися нищенням особистого майна польських осадників, урядовців та генералів. Радикально налаштована українська молодь підпалювала житлові будинки, стодоли, господарські приміщення та збіжжя, нищила телефонні комунікації, дорожні та залізничні шляхи. Поодинокі акції тривали аж до листопада. Їх метою був підрив міжнародного авторитету польської держави, здійснення тиску на уряд та відлякування потенційних осадників від купівлі землі в регіоні. В широкому сенсі це був протест проти антиукраїнської політики Другої Речі Посполитої.
Акція українського підпілля активізувала польських націоналістів, які вимагали від уряду покласти край «гайдамаччині». Юзеф Пілсудський, фактичний керівник Польщі після перевороту 1926 року й ініціатор авторитарного втілення політики зміцнення державних інституцій, 25 серпня 1930 року вдруге заступив на пост прем'єр-міністра, щоб особисто очолити боротьбу з парламентською і позапарламентською опозицією, що протистояла реалізації його «санації» польського суспільства. 29 серпня за його вказівкою президент Ігнацій Мосьціцький розпустив Сейм і Сенат, що позбавило депутатів імунітету недоторканості, й через два дні Пілсудський зістрівся з міністром внутрішніх справ Феліціяном Славоєм Складковським. Крім затвердження списку політиків, яких Пілсудський вважав особливо небезпечними і які підлягали арешту, він віддав наказ про «пацифікацію» (умиротворення) українців Галичини.
Для виконання акції, що тривала з 16 вересня по 30 жовтня 1930 року у 16 повітах Львівського, Станіславського та Тернопільського воєводств, було задіяно 17 поліцейских рот, загальною кількістю 2 тисячі осіб, а також ескадрони 14-го полку Язловецьких уланів, підрозділи 6-го кінно-стрілецького полку з Жовкви та 6-го Подільського зі Станіславова, 9-го Малопольського з Теребовлі та 22-го Підкарпатського з Бродів уланських полків. При її проведенні було наказано мінімізувати використання зброї аби не давати привід антипольській пропаганді стверджувати, що саботажна акція ОУН набула форми масового повстання, і спрямувати зусилля головним чином на легальний український політичний сектор.
В умовах чергових парламентських виборів, призначених на листопад, пацифікація була використана для залякування опозиції і протягом першої половини вересня було заарештовано 18 депутатів сейму з числа польської опозиції та українських політичних партій. Серед них були і відомі діячі Українського народно-демократичного об'єднання (УНДО) Дмитро Паліїв, Володимир Целевич, Іван Ліщинський. 30 вересня було вбито керівника ОУН і УВО краю Юліана Головінського, а 30 жовтня було затримано голову УНДО Дмитра Левицького та головного секретаря партії Любомира Макарушку. До 9 листопада 23 українських депутати і сенатори опинилися за ґратами. Більшість з них зазнали побиття, знущань та моральних принижень.
Під час каральних акцій по містечках і селах Галичини нищилися українські громадські організації, школи та кооперативи. Свою діяльність змушені були припинити близько 140 українських місцевих товариств, серед них 28 осередків спортивно-пожежного товариства «Луг», 21 гімнастичне товариство «Сокіл», 21 філія «Просвіти». Відбулися масові арешти членів молодіжних організацій та «Пласту», які підозрювалися у здійсненні саботажної акції. Загалом було заарештовано 1739 осіб, більшість з них були звільнені, але 211 чоловік отримали різні терміни позбавлення волі.
Побиттям та нищенням майна українських селян обернулася пацифікація на селі. За даними української сторони від «акції втихомирення» постраждало близько 750 сіл, з яких 250 зазнали серйозних руйнувань (польський уряд підтверджував пацифікацію тільки 450 сіл). Згідно поліцейських звітів в ході акції було вилучено близько 1,3 тисячі гвинтівок, понад 500 пістолетів, близько 400 багнетів, 31 гранату і 100 кг вибухівки. Було також зафіксовано 4 випадки смерті серед українців (за підрахунками української сторони в результаті побиття померло від 7 до 35 українців). Польські втрати склали 1 загиблий рядовий Корпусу охорони пограниччя та двоє поранених.
Спроби митрополита УГКЦ Андрея Шептицького переконати польський уряд припинити пацифікацію зазнали невдачі. Українська парламентська репрезентація Речі Посполитої звернулася до Ліги Націй зі скаргою на дії польського уряду, яку підтримали 63 британські парламентарі. Її розгляд тривав до січня 1932 року і по часу співпав з активізацією діяльності ОУН, що дало можливість польській дипломатії домогтись прийняття резолюції з досить м'якою оцінкою подій і, попри міжнародний розголос, широкого засудження акції польського уряду домогтись не вдалось.
Пацифікація українців Галичини[1] стала жахливим зразком застосування принципу колективної відповідальності й вкрай загострила і без того непрості українсько-польські стосунки. Їх радикалізація з обох боків у роки Другої світової війни привела до взаємної війни на винищення і масової депортації українців Польщі у повоєнний час.
Примітки
Коментарі
Дивіться також
• Ризький польсько-радянський договір, 1921
• Західна Україна увійшла до складу УРСР, 1939
• Волинська трагедія, 1943
• Операція «Вісла», 1947