Через день після поховання Богдана Хмельницького рада козацької старшини у Чигирині постановила до повноліття його сина Юрія передати булаву генеральному писару Івану Виговському. Хоча 21 (11) жовтня 1657 року це рішення було підтверджене у Корсуні, одностайного схвалення воно не знайшло через нібито польське походження Виговського і небезпеку «щоб-де у нього з поляками якої ради не вийшло». Втім гетьман зумів запевнити царя Олексія Михайловича у вірності, готовності взяти участь у війні зі Швецією та Річчю Посполитою і 7 лютого 1658 року у Переяславі за присутності київського митрополита Дионісія Балабана і московського посла Богдана Хитрово гетьманські повноваження Виговського були підтверджені від імені царя.
Хоча Виговський був давнім соратником Богдана Хмельницького, при якому вісім років займав другий у козацькій ієрархії пост, у простого люду, що сповідував ідеї січового рівноправ'я, популярності не мав — гетьман зверхньо ставився до запорозького низового товариства і його кошових отаманів, виказуючи наміри сформувати сильну, можливо й пожиттєву, владу, що спиралась би на регулярну армію і спадкову земельну аристократію. У цьому його підтримувала, в основному, міська верхівка і вища козацька старшина — генеральний писар Іван Груша, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний, генеральний обозний (начальник артилерії) Тимофій Носач і десь половина з двох десятків полковників з героєм війни за незалежність Іваном Богуном включно.
Найближчим радником Виговського став магнат Юрій Немирич, у минулому протестант, що прожив більше десяти років у Західній Європі, де навчався в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа й отримав ступінь магістра права у Сорбонні. Прихильник нових політичних ідей, привнесених Нідерландською революцією, поборник релігійної свободи, у часи «Шведського потопу» Немирич стояв за Раднотським договором 1656 року між Військом Запорізьким, Швецією, Трансільванією, Бранденбургом та литовським князем Богуславом Радзивіллом у війні з Річчю Посполитою, а після повернення в «руську віру» в останні роки Хмельниччини був серед ініціаторів Корсунської угоди 1657 року між Запорозьким Військом і Швецією.
Об'єднанню західноукраїнських земель і Гетьманщини в самостійне державне утворення під шведським протекторатом завадила Дано-шведська війна — король Карл Х Густав був змушений забрати більшу частину своєї армії з Речі Посполитої, яка за підтримки Австрії за лічені місяці відновила свій суверенітет над усією територією, включно з Ліфляндією. Це дало можливість королю Польщі Яну II Казимиру вже на початку 1658 року розпочати пошук шляхів «повернення до вітчизни ... гетьмана з Військом Запорізьким, відірваних [війною] від Речі Посполитої». Його представником у таємних премовинах з урядом Виговського став волинський каштелян Станіслав Казимир Беньовський, який у Межиріччі на Львівщині кілька разів зустрічався з переяславським полковником Павлом Тетерею, а на останніх етапах — і з Юрієм Немиричем.
В основу досягнутих домовленостей були покладені ідеї «козацьких вольностей» і «віри православної», що були гаслами повстання Богдана Хмельницького, та його амбіції бути «єдиновладцем і самодержцем руським» з кордонами «по Львів, Холм і Галич». Такі ж погляди поділяв і його наступник Виговський, який уже в березні 1658 року оголосив про намір стати «Великим князем України і прилеглих теренів». У підписаній в Межиріччі попередній угоді вони втілились у бажання створити на теренах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств Велике князівство Руське, яке мало стати третім рівноправним суб'єктом Речі Посполитої з власною законодавчою, виконавчою, судовою та фінансовою системами за зразком Великого князівства Литовського. По завершенні переговорів гетьман видав універсал Війська Запорізького до «іноземних владців», у якому аргументувалася необхідність відступу від Москви, що відкривало шлях до міжнародного визнання Гетьманщини як суб'єкта майбутньої унії.
Оригінал договору, підписаного 16 (6) вересня 1658 року на раді під Гадячем гетьманом Іваном Виговським і Казимиром Беньовським, як представником Польського королівства, та смоленським каштеляном Людвіком Євлашевським від імені Великого князівства Литовського, не зберігся. Відома лише низка списків, зроблених сучасниками на різних стадіях між підписанням унії і її затвердженням сеймом Речі Посполитої у травні 1659 року, які дещо відрізняються між собою, але єдині у концептуальних питаннях: амністія усіх учасників десятилітньої українсько-польської війни, підтвердженння «стародавніх вольностей і звичаїв, які ні в чому не обмежуються» Війська Запорозького, реєстр якого збільшувався до 60 тисяч чоловік в межах 14 полків, по 100 чоловік з кожного з яких за поданням гетьмана мали отримати нобілітацію.
Крім того, Гадяцьким договором ліквідовувалась Берестейська унія, передбачалось повернення православним парафіям вилученого унійною церквою майна і культових споруд, православному київському митрополиту та ще п'ятьом православним єпископам (луцькому, львівському, перемиському і холмському та мстиславському з Великого князівства Литовського) гарантувались місця сенаторів, зрівнювались у правах православні і римо-католицькі міщани, дозволялось вільне повернення на Гетьманщину духовним і світським «особам з обох сторін» без жодних обмежень у «час, визначений королем милостивим за погодженням із вельможним паном гетьманом».
В окремих пунктах Гадяцького договору йшлося про надання Києво-Могилянському колегіуму статусу вищого навчального закладу та рівних з Краківською академією прав, заснування ще однієї вищої школи «де для неї підшукають відповідне місце», гімназій, колегій, шкіл і друкарень «грецьких чи латинських» — «скільки потрібно буде» і право вільно та безперешкодно «усілякі книги друкувати».
Після підписання Гадяцької унії кожна зі сторін намагалась скоригувати її положення на свою користь. Гетьманський уряд прагнув розширити коло своїх повноважень, що знайшло відображення в акті під назвою «Екзекції договірних статей». Польському сейму його подала представницька делегація на чолі з Павлом Тетерею, до складу котрої, за свідченням сучасника, входило майже 300 чоловік (у тому числі і Юрій Немирич). Серед іншого вона наполягала, «щоб воєводства Волинське, Руське й Подільське приєднані були до Великого князівства Руського», сенаторські, генеральні і партикулярні посади на його території могли займати лише православні, однак не змогла не лише домогтись заявленого, але й навіть відстояти концепцію «триєдиної держави». Більше того, у затвердженій 22 травня 1659 року сеймом угоді було удвічі зменшено козацький реєстр, гетьмана позбавлено права бути воєводою київським та наймати 10-тисячне військо і відсутня жодна згадка про ліквідацію Берестейської церковної унії, натомість постановлено повернути приватним власникам (католикам і православним) втрачені в часи Хмельниччини володіння[1].
Фактично Гадяцька угода денонсовувала Березневі статті Хмельницького 1654 року і вихід з-під протекторату Москви був розцінений царем Олексієм Михайловичем як зрада. Князь Григорій Ромодановський, що з військом стояв у Переяславі, активізував формування опозиції Виговському, яку очолив уманський полковник Іван Безпалий, в листопаді 1658 року на козацькій раді у місті Варва (нині — Чернігівська область) проголошений наказним гетьманом. Його підтримали Миргород та Лубни, а у січні 1659 року — кошовий отаман Запорізького війська Павло Гомін, що зайняв Зіньків (усі — нині Полтавської області), та близький до Виговського ніжинський полковник Василь Золотаренко, що одним з перших отримав нобілітацію від польського короля. Після невдалої спроби відмовити гетьмана від Гадяцької угоди напередодні її ратифікації сеймом 40-тисячне військо князя Олексія Трубецького, що стояло в Пирятині, 21 квітня взяло в облогу Конотоп, стратегічний пункт, на головній дорозі між Москвою і Києвом.
Хоча міську фортецю захищало лише 4 тисячі козаків під керівництвом ніжинського полковника Григорія Гуляницького, Конотоп протримався більше двох місяців, за які Виговський сформував власну 20-тисячну армію і за пітримки 30 тисяч татарської кінноти Мехмеда IV Герая 7 липня 1659 року під Конотопом завдав нищівної поразки московським військам. Проте це не стало на заваді повстанню проти «городового гетьмана», як Виговського називали на Запоріжжі: у серпні його зрадив ще один близький соратник переяславський полковник Тиміш Цецюра і під час вчиненого ним із Золотаренком у Ніжині заколоту до смерті був забитий Юрій Немирич.
У вересні з вимогою повернути булаву Юрію Хмельницькому виступив вінницький полковник Іван Сірко.
Заколотників підтримали Ромни, Гадяч, Лохвиця та Полтава. На скликаній в урочищі Маслів Став на ріці Росава (нині Маслівка Миронівського району Київської області) козацькій чорній раді Іван Виговський наказав зачитати Гадяцький договір, щоб довести його переваги, однак розуміння не знайшов — у зчиненій бійці були вбиті найближчі соратники гетьмана номінальний переяславський полковник Степан Сулима і його брат Северин та чернігівський граничний коморник (помічник судді) Прокіп Верещака, а сам Виговський заледве врятувався втечею.
Через кілька тижнів після обрання 18-літнього Юрія Хмельницького гетьманом козацька рада зібралась у Жердові для напрацювання нової угоди з царем, що серед іншого передбачала ліквідацію московських гарнізонів по всій Гетьманщині, окрім Києва, непорушність «вольностей, прав і надань», самостійність православної ієрархії і право гетьмана на міжнародні зносини. Всі ці вимоги були відхилені воєводою Олексієм Трубецьким, і на скликаній 27 жовтня Генеральній військовій раді, де більшість мала промосковська старшина на чолі з Тимішем Цицюрою, Хмельницький підписав т. зв. «Переяславські статті», які змінили політико-правовий статус Гетьманщини на жорстко обмежену адміністративну автономію.
Восени 1660 року Юрій Хмельницький взяв участь у черговому етапі Московсько-польської війни. Попавши під Чудновом в оточення, він погодився на переговори з Варшавою і 17 жовтня підписав з польним гетьманом коронним Єжи Себастьяном Любомирським т. зв. «Слободищенський трактат», який значною мірою повторювала Гадяцький договір. Цей крок не знайшов підтримки у козацької старшини й став приводом до чергової міжусобиці, в результаті якої Гетьманщина розкололась по Дніпру. Так і не зумівши її возз'єднати, у 1662 році Хмельницький зрікся влади, і у листопаді гетьманом Правобережжя став генеральний писар Павло Тетеря, другим шлюбом одружений на сестрі Юрія Катерині.
Спроби Івана Виговського, який після втрати влади чотири роки командував коронними військами, втрутитись у боротьбу за булаву закінчились для нього фатально — за підозрою у антипольській змові він був схоплений поблизу села Вільховець на Київщині й попри свій сенаторський статус, що передбачав недоторканість, 27 березня 1664 року за наказом Павла Тетері без суду і слідства був розстріляний.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Примітки
Коментарі
Дивіться також
• Березневі статті Богдана Хмельницького, 1654
• Гетьман Іван Виговський, 1657
• Конотопська битва, 1659
• Переяславські статті, 1659
• Слободищенський трактат, 1660
• Смерть Івана Виговського, 1664
• Андрусівське перемир'я, 1667