Із вбивством у 1359 році хана Бердібека в Золотій Орді перервалась династія законних спадкоємців-чингізідів. За два наступних десятиліття у міжусобиці на престолі змінилось 25 ханів, у тому числі й самозванців, допоки в кінці 1370-х чингізід Тохтамиш за підтримки еміра середньоазіатського Заріччя Тимура (Тамерлана) не захопив спочатку територію біля Сирдар'ї, а потім Поволжя і Приазов'я.
Під владою Мамая, колишнього зятя Бердібека і його темника, який намагався утвердитись на захід від Волги, посадивши на престол Булак-хана, після втрати захопленої Тохтамишем столиці Сарай залишились Північне Причорномор'я і рідний Крим. Ослабленням Мамая не втратив нагоди скористатись його данник Дмитрій Іванович, великий князь Владимирський, Тверський і Московський, який 11 серпня 1378 року на річці Вожа у Великому князівстві Рязанському вщент розбив свого сюзерена.
У червні (чи липні) 1380 року від застави на Дону прийшла звістка, що на Москву «іде цар Мамай з усіма силами ординськими». На заклик Дмитрія Івановича у Коломну прибули «руські князі і воєводи і велике воїнство... і з ними багато бояр і дітей боярських» — повідомляє «Хроніка Литовська й Жмойтська», з якими він 28 серпня рушив до південних кордонів своїх володінь. Всупереч очікуванням багатьох Дмитрій Іванович переправився через Оку, звідки пішов далі на Дон, на шляху до якого до нього приєднались Ольгердовичі — псковський Андрій і переславльський Дмитрій, які через конфлікт зі старшим братом Ягайлом лишень недавно перейшли на московську службу, з набраними у їх колишніх литовських уділах дружинами.
Переправившись через Дон, військо Дмитрія зайняло позиції між двома балками в урочищі Куликове поле, що у місці впадіння ріки Непрядви (нині Тульська область, РФ), за сучасними оцінками — шириною кількасот метрів і двожиною зо два кілометри: попереду три баталії, позаду — великокняжий і резервний полки. Крім того, в Зеленій Діброві між Смолкою і Доном укрились засадні підрозділи воєводи Дмитра Коріятовича (Боброка-Волинського) і князя серпуховського Володимира Андрійовича (Хороброго).
За критичною оцінкою загальна кількість руських ратних людей становила десь 5-10 тисяч, в основному, верхи. Десь таке ж було і військо Мамая, теж здебільшого кінне (за деякими даними була також і наймана генуезька піхота). Літописні джерела свідчать, що бій 8 вересня 1380 року почався близько полудня, коли до Куликового поля прибули татари. Їх удар прямо з маршу по центру руським вдалось вдалось відбити. Більш успішним був друга атака татар правим флангом — Дмитрію Івановичу довелось ввести резерви, щоб вирівняти фронт, але втримавати позиції не вийшло. Усе вирішилось на третій годині бою, коли несподіваний удар в тил татарам руських засадних підрозділів змусив Мамая кинутись у втечу.
Попри велику кількість джерел, у яких згадується Куликовська битва, як сучасних їй, так і пізніших, нема єдності істориків в оцінці ні чисельності військ, ні втрат з обох боків. Достовірним вважається загибель чотирьох князів і до п'яти сотень бояр приблизно у час бою, чи пізніше, коли руський обоз, що повертався в Москву, атакували загони великих князів Олега Івановича рязанського і Ягайла литовського, які не встигли (чи не захотіли) з'єднатись з Мамаєм.
Разом з тим, до сих пір достовірно не встановлено місце події, що дає підстави деяким дослідникам ставити під сумнів і сам факт битви, і тим більше її масштаб — не виключено, що, якщо вона й була, то обмежилась десь півгодинною розвідкою боєм авангардних загонів. Серед причин чому Куликовська битва не відбулась називають наближення з півдня Тохтамиша, що змусило Мамая відступити в Крим, щоб уникнути оточення.
Конкуренти за золоординське ханство зійшлись в жовтні чи листопаді на ріці Калка, приблизно там, де на півтора століття раніше монголи розбили союзні війська руських князів. Але і на цей раз бою не відбулось — більшість війська Мамая перейшла на бік супротивника, й він заледве врятувався втечею до генуезців у Кафу, де того ж року був убитий.
Наступного року до Дмитрія Івановича, після Куликового поля, більш відомого як Донський, Тохтамиш прислав послів з повідомленням про свою перемогу і нагадуванням про борг великого князя як данника по укладеній ще в 1371 році з Мамаєм угоді. Посли були прийняті з почестями, щедро обдаровані, але від визнання покірності Дмитрій ухилився. У відповідь було споряджене золоординське військо на чолі з ханом, яке у серпні 1382 року розорило і спалило Москву, після чого були розграбовані великокняжа столиця Владимир, а також Звенигород, Можайськ, Юр'єв і Переяславль.
Дмитрій, який цей буремний час відсидівся у Костромі, був змушений відіслати в Орду заручником свого старшого сина, виплатити борг за два роки, за що отримав ярлик на московське і владимирське княжіння, і змиритись з втратою Тверського князівства, яке повернулось до його запеклого ворога Михайла Олександровича.
Що було потім
Визнання Донським зверхності Орди дало привід литовському князю Ягайлу відмовитись від династичного шлюбу з його донькою Софією, і у 1385 році він уклав династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким став королем польським.
По смерті Мамая його старший син Мансур-Кият, нащадок Чингізхана по матері, виїхав до Великого князівства Литовського, де прийняв православ'я і отримав землі на межі із Золотою Ордою, зокрема міста Полтаву і Глинськ (нині село Глинськ Сумської області), ставши першим із українсько-литовського княжого роду Глинських, який з часом зайняв значне положення у Литві. Його нащадок Михайло Левович Глинський у 1508 році очолив інспіроване Москвою повстання проти короля Сигізмунда Старого, після поразки якого разом з братами втік до Московського князівства, де отримав великі земельні маєтності і значний вплив при дворі, а його племінниця Олена Глинська стала дружиною великого московського князя Василія III Івановича і матір'ю майбутнього московського царя Івана Грозного.
Серед нащадків Мамая також роди Острозьких, Вишневецьких, Ружинських, Дашкевичів і перших козацьких отаманів Запорозької Січі.
Коментарі
Дивіться також
• Московське князівство, 1263
• Золота Орда, 1224
• Битва на Синіх Водах, 1362
• Тохтамиш — хан Золотої Орди, 1380
• «Стояння на Угрі», 1480