Генеральний секретар ЦК КПРС та голова Ради міністрів СРСР Йосип Сталін помер 5 березня 1953 року і того ж вечора на спільному засіданні пленуму ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і президії Верховної ради СРСР відбувся перерозподіл влади між його оточенням. Секретар ЦК КПРС Георгій Малєнков очолив Раду міністрів СРСР, одним з його чотирьох перших заступників та одночасно очільником Міністерства внутрішніх справ, об'єднаного з Міністерством державної безпеки, став Лаврентій Берія; В'ячеслав Молотов, Микола Булганін та Лазар Каганович також стали першими заступниками глави уряду та очолили деякі міністерства. Склад нової президії ЦК КПРС було скорочено з 25 до 10 осіб. Було також вирішено, щоб секретар і член президії ЦК, перший секретар Московського комітету партії Микита Хрущов «зосередився на роботі в Центральному Комітеті КПРС».
14 березня 1953 року на пленумі ЦК КПРС Малєнков склав повноваження секретаря ЦК КПРС, залишившись главою виконавчої влади, що вважалась домінуючою у системі владних повноважень тодішнього СРСР. До переобраного на пленумі секретаріату ЦК увійшли Микита Хрущов, Семен Ігнатьєв, Петро Поспєлов, Михайло Суслов, Микола Шаталін.
Попри публічні запевнення лідерів країни суворо дотримуватися колегіальності в роботі, кожен з них прагнув отримати якомога більше повноважень. Латентна боротьба за владу тривала безперервно. Ініціативи Берія з відновлення законності у діяльності правоохоронних органів та оголошення амністії, загравання з національними кадрами в республіках, лідерські амбіції та загроза використанння ним силового апарату для усунення конкурентів з політичної арени призвела до змови Малєнкова та Хрущова проти Берії, якого 26 червня 1953 року на президії ЦК КПРС було арештовано, а згодом і страчено. Виокремлений зі складу Міністерства внутрішніх справ Комітет державної безпеки очолив знайомий Хрущову по роботі в Україні Іван Сєров, а керівники регіональних управлінь стали підпорядковуватися першим секретарям обкомів.
З метою послаблення свого головного конкурента у 1954 році Хрущов став енергійно протидіяти Малєнкову, який розгорнув активну діяльність на посту голови Ради міністрів СРСР, направлену на модернізацію країни і виправлення перекосів у соціальній та економічній сферах, і через рік на Пленумі ЦК КПРС домігся його відставки, звинувативши у економічному і політичному ревізіонізмі, надмірній бюрократизації та дорожнечі громіздкого державного апарату.
Боротьбу зі своїми колишніми соратниками Хрущов продовжив на ХХ з'їзді КПРС, виступивши з викриттям «культу особи» Сталіна, якого звинуватив у репресіях 1930-х років та інших проступках. Попри те, що Хрущов сам був причетний до репресій в Україні в період «Великого терору», він, як викривач, поставав незаплямованим, а «тінь» причетності до цих злочинів падала, відповідно, на соратників «вождя народів» Георгія Малєнкова, В'ячеслава Молотова, Лазара Кагановича та інших, які мали сильні позиції в радянському та компартійному апараті. Їх спроба усунути Хрущова з посади Першого секретаря знайшла підтримку більшості членів президії ЦК КПРС 18-21 червня 1957 року. Проте на пленумі ЦК партії 22 червня «антипартійна група», залишившись в меншості, була змушена капітулювати і її члени зазнали суттєвого пониження в партійній ієрархії.
Попри причетність до «антипартійної групи» Булганін обмежився «суворою доганою», проте його позиції були значно послаблені — після чергових виборів до Верховної ради СРСР при формуванні нового складу уряду він не був рекомендований на цю посаду і
Зосереждення великих повноважень в одних руках та фактичне формування нового «культу особи» Хрущова, самовпевненість, третирування керівних кадрів, волюнтаристський стиль керівництва, численні помилки у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики призвели до змови проти нього та усунення з посади 14 жовтня 1964 року.
Коментарі
Дивіться також
• Розстріл «банди Берії», 1953
• Виступ Хрущова на XX з'їзді КПРС, 1956
• Антипартійна змова проти Хрущова, 1957
• Курс на побудову комунізму, 1959
• Усунення Микити Хрущова, 1964
• Правила життя Микити Хрущова
• Михайло Горбачов — новий Генсек КПРС, 1985