У кінці XV століття Італія була роздроблена на велику кількість держав, з яких наймогутнішими були Неаполітанське королівство, Папська область, Венеціанська та Флорентійська республіки і Міланське герцогство. Два останні були союзниками Франції, молодий і амбіційний король якої Карл VIII Валуа мав певні династичні права на Неаполь (через свою бабу по батькові Марію Анжуйську), які заявив по смерті 25 січня 1494 року короля Фердинандо I. Ці претензії підтримав папа Олександр VI Борджиа, який хоч і благословив Альфонсо II зайняти батьківський престол, проте обмежився лише моральною підтримкою, небезпідставно остерігаючись свого південного сусіда.
Перед вторгненням в Італію між Ліоном і Греноблем Карл VIII зосередив 37-тисячне військо, в яке входили швейцарська піхота, 6-8 тисяч ландскнехтів, 14 тисяч французьких піхотинців, озброєних луками, арбалетами і аркебузами, 3 500 легких кавалеристів і важка кіннота з 2 500 французьких дворян, кожен з яких мав зброєносця і двох слуг; ще 200 лицарів становили свиту короля. Крім того, в розпорядженні Карла VIII була артилерія, дуже дорогий для того часу рід військ, доступний лише багатим державам: 36 бронзових гармат і 100 кулеврин на колісних лафетах, які по річці Рона були спущені до середземноморського узбережжя, звідки вже морем доставлені до Ґенуї. Для забезпечення продовольством французьке військо супроводжував флот, що плив уздовж західного Лігурійського узбережжя.
У кінці серпня 1494 року французька армія за сприяння Савойського герцогства перейшла Альпи, через Мон-Женеврей і Асті дісталась П'ємонту. Щоб запобігти їх просуванню углиб Італії, в Романьї і Феррарі Альфонсо II зібрав два невеликі загони під командуванням свого сина Фердинандо, в свиті котрого були сеньйор Вірджініо Орсіні, граф Пітільяно і мессір Джан-Джакомо Трівульціо. Проти них французи виставили загін сеньйора д'Обіньї, чисельністю 200 списів, підсилений п'ятьма сотнями міланців під командою графа Каяццо, який діяв за вказівками союзника французького короля герцога Мілану Лодовико Сфорца.
Окрім піхоти Альфонсо ІІ мав невеличкий флот, яким командував його брат Федеріго. Сучасник тих подій Філіп де Коммін в своїх «Мемуарах» повідомляє, що їх «кораблі стояли в Ліворно і Пізі (бо флорентійці були тоді ще на їхньому боці і надали деяке число галер, крім того, з ними були Об'єтто ді Фьєскі і інші генуезці, за допомогою яких вони (війська Альфонсо — Д.К.) сподівалися схилити на свою сторону Геную і ледь не добилися цього)».
3 вересня 1494 року неаполітанський флот, висадивши 4 тисяч війська, захопив місто Рапалло на південному сході союзної французам Ґенуї. Дізнавшись про це, 5 вересня до Рапало направився об'єднаний франко-генуезько-міланський флот з 3-тисячним військом на чолі з герцогом Людовиком ІІ Орлеанським. Коммін повідомляє, що на галасі, яким плив герцог, «було багато великих гармат, і взагалі наша артилерія була потужною; коли він підійшов досить близько до берега, то артилерійським вогнем майже повністю знищив ворога, який ніколи не бачив нічого подібного, бо для Італії це було новиною. А потім з наших суден на берег висадилось військо». Через складний рельєф узбережжя швейцарці не змогли побудувати каре, тому неаполітанців атакувала генуезька і міланська піхота. В цей час «по суші з Ґенуї рухалася наша армія, в яку входили швейцарці під командуванням бальї Діжона і люди герцога Міланського, яких вів Джан-Алоїс ді Фьескі і мессір Джованні Адорно; але вони не вступали в бій, проте добре виконали свій обов'язок, перекривши деякі проходи».
В ході бою генуезько-міланське військо зуміло обійти неаполітанців і вдарити їм в тил, що дозволило захопити в полон командувачів ворожої армії — Джуліо Орсіні і Фрегосіно Кампофрегосо. «Вороги були розбиті і змушені втікати. 100 або 120 з них загинуло, вісім або десять осіб було взято в полон, в тому числі і якийсь Фрегосіно, син кардинала генуезького, а ті, хто врятувався, були обібрані до нитки людьми герцога Міланського, але ніякого іншого зла їм не заподіяли, бо то їх звичай». Після битви швейцарці розправилися з полоненими, після чого зайняли Рапалло і розграбували місто. Перемога під Рапалло дозволила французам і їх італійським союзникам витіснити з Романьї другий загін неаполітанців і ліквідувати загрозу антифранцузького повстання в Ґенуї.
19 жовтня французько-міланські війська захопили фортецю Мордано, де стратили усіх полонених, після чого підійшли до Флоренції, яка була змушена здати фортеці на морському узбережжі й дозволити пройти своєю територією — 21 жовтня французи зайняли Павію, 8 листопада — Пізу, 31 грудня — Рим, де з папою уклали угоду про прохід через його територію далі на південь. Висадивши у Римі привезене флотом підкріплення, 23 січня 1495 року французи рушили на Неаполь. Цього ж дня, не чекаючи завершення військової кампанії, Альфонсо ІІ зрікся влади на користь свого 26-літнього сина Фердинандо ІІ, й відбув до Мессіни на Сицилії, де й помер 18 грудня.
Зайнявши 22 лютого без бою Неаполь, Карл VIII досить швидко зіткнувся з протидією італійських держав, стурбованих експансією французів і їх жорстокістю на зайнятих територіях, — небезпеку втрати Мілана усвідомив Людовико Сфорца, папа виявився вкрай незадоволений вигнанням з Флоренції родини Медічі і захопленням влади в місті фанатичним домініканським ченцем Джироламо Савонаролою, якому протегував французький король. В опозицію до Франції стала навіть Венеція, яка розраховувала на допомогу Карла VIII у захисті від Османської імперії. Всі вони 31 травня 1495 року утворили союз, відомий як Венеціанська ліга, до якого приєднались також герцогство Мантуя, королівства Арагон та Сицилія і Священна Римська імперія.
6 липня Ліга завдала Карлу VIII подвійного удару: війська Фердинанда II Арагонського десантувались у Неаполі, звідки вигнали французький гарнізон, а мілано-венеціансько-мантуйська армія під командою кондотьєра Франческо II Гонзага нав'язала бій основним силам французів під Форново в Емілії. І хоча Карл VIII отримав перемогу, великі людські втрати змусили його зрештою відступити на територію Франції. Вже наступного дня з Калабрії до Неаполя прибув Фердинандо ІІ, який своє відновлення в правах короля у серпні 1496 року відзначив одруженням зі своєю тіткою по батькові Джоанною. Проте вже через кілька тижнів він несподівано помер від дизентерії під час медового місяця, і 7 вересня на престол Неаполітанського королівства зійшов його дядько Фредеріко I.
Тим часом наміри Карла VIII зібрати нове військо для походу в Італію так і не були реалізовані через величезні борги, з якими він ніяк не міг розрахуватись, а 7 квітня 1498 року 27-літній король несподівано помер після сильного удару головою об відкіс дверей. За відсутності прямих нащадків престол Франції посів його триюрідний брат і зять, переможець битви під Рапалло Людовик Орлеанський, який через рік розпочав Другу італійську війну і у 1501 році усунув Фредеріко I з престолу Неаполя.
Коментарі
Дивіться також
• Відлучення Савонароли, 1497
• Коронація Людовика XII «Батька народу», 1498
• Зречення Чезаре Борджиа, 1498
• Битва при Павії, 1525