Неминучий спротив суспільства комуністичним перетворенням, активно впроваджувати які ленінський Раднарком розпочав в Росії навесні 1918 року, більшовики вирішили подолати масовим терором. Такий підхід був логічним втіленням комуністичної доктрини, згідно якої «пролетарське примушування в усіх своїх формах, починаючи від розстрілів і кінчаючи трудовою повинністю, є, як парадоксально це не звучить, методом вироблювання комуністичного людства з людського матеріалу капіталістичної епохи» (твердження з книги М. Бухаріна, яке В. Ленін схвалив особисто).
У вузькому колі революціонерів настанови про можливість і необхідність використання масового терору як засобу державного управління лунали з вуст інших більшовицьких керманичів, насамперед Володимира Леніна, задовго до Жовтневого перевороту. Однак до захоплення влади на широкий загал це не виносилося, оскільки суперечило публічним гаслам та обіцянкам більшовиків доби боротьби за владу. У публічному просторі потреба масового терору, здійснюваного, як тоді казали, в інтересах «величезної більшості населення», почала обґрунтовуватися одразу після Жовтневого перевороту. Щоб пояснити відмову від попередніх гасел та скасувати ухвалені під їхнім впливом рішення (як, наприклад, відміна смертної кари ІІ Всеросійським з'їздом рад), більшовицька пропаганда, а потім і радянська історіографія, стверджували, що застосовуваний ними масовий терор був вимушеним кроком і здійснювався у відповідь на різного роду контрреволюційні змови та білий терор, який, до того ж, був масовішим і жорстокішим.
Відповідно до комуністичних настанов про терор та у відповідь на спротив суспільства комуністичному будівництву V Всеросійський з'їзд рад 5 липня 1918 року затвердив рішення: «Буржуазія та її агенти, праві есери та меншовики, не зупиняються перед відкритими угодами з іноземними капіталістами, перед вбивством з-за рогу вождів соціалістичної революції, перед організацією голодних бунтів та чорносотенних страйків. П'ятий з'їзд Рад постановляє: усі такі контрреволюційні спроби мають бути розчавлені безпощадно. Масовим терором проти буржуазії має відповісти революційний пролетаріат і найбідніше селянство на ці злочинні спроби».
Проект цієї постанови став спусковим механізмом для остаточного розриву більшовиків з лівими есерами. Вона була ухвалена без участі лівих есерів, які покинули з'їзд. А вже наступного дня — 6 липня — розпочалося повстання лівих есерів, безпосереднім приводом для якого стало вбивство членами цієї партії німецького посла Вільгельма Мірбаха. Делегати від лівих есерів більше не були допущені на засідання з'їзду, а 11 липня сама партія була оголошена поза законом.
Остаточно масовий терор як засіб державного управління був узаконений постановою РНК РСФРР від 5 вересня 1918 року «Про червоний терор», якою «забезпечення тилу шляхом терору» було названо «прямою необхідністю» більшовицької влади. Ззовні ця постанова мала ознаки відповіді на скоєне російськими «чорними силами» вбивство очільника петроградської ВЧК Моїсея Урицького та замах на Володимира Леніна, але насправді була логічним продовженням попередньої політики.
У самій постанові, одним із підписантів якої став майбутній голова ВУЦВК Григорій Петровський (у вересні 1918 — нарком внутрішніх справ РСФРР), потреба Червоного терору обумовлювалася завданням забезпечити тил, а його безпосередніми методами називалися звільнення «Радянської Республіки» від «класових ворогів» шляхом їх ізоляції у концтаборах та розстрілів усіх, хто причетний до «білогвардійських організацій». Шляхом оприлюднення імен розстріляних та повідомлень у пресі про підстави для розстрілу влада намагалася залякати та підкорити собі тогочасне суспільство.
З весни 1919 року більшовики почали застосовувати масовий терор як метод управління і в Україні, вважаючи його дієвим методом комуністичного будівництва. Однак швидко з'ясувалося, що в Україні масове насилля не призводить до бажаних результатів. Тому вже 16 квітня Президія ВУЦВК, «з огляду на неодноразові випадки спалювання цілих сіл при придушенні куркульських повстань, що є абсолютно недоцільним і вкрай шкідливим для справи радянської влади», запропонувала РНК «у терміновому порядку видати усім належним відомствам розпорядження про повне припинення від страхом суворої відповідальності спалювання сіл». Втім, нових методів віднайти не вдалося. «Принцип кругової поруки села за контрреволюційні виступи» і надалі залишався важливим засобом управління, який, зокрема, політбюро ЦК КП(б)У схвалила 14 липня 1919 року.
Широко застосовувався й інший метод Червоного терору — так звана система заручництва, коли частину населення чекісти брали в заручники, а в разі антирадянського виступу їхніх земляків або рідних — розстрілювали. Вказані засоби в Україні мали зворотний ефект — українське селянство масово піднялося на боротьбу «з комуною».
У 1920 році Червоний терор в Україні застосовувався в удосконаленій формі — якщо раніше більшовики ставилися до селянства як до однорідної маси, то тепер взяли курс на його розкол, спрямовуючи його насамперед проти заможної частини села. Успіху нових підходів сприяло утворення навесні 1920 року Комітетів незаможних селян, які стали опорою комуністичної влади на селі. Удосконалений терор допоміг утримати Україну, однак подальші перспективи були дуже сумнівними. Щоб попередити нову війну із селянством, у лютому-березні 1921 року Ленін наполіг на призупиненні комуністичного штурму та запровадженні нової економічної політики. Проте ні з його боку, ні з боку інших керманичів РКП(б) не йшлося про принципову відмову від терору. Зокрема, у написаному у березні
Після проголошення непу терор ненадовго збавив обороти. Коли у 1928 році Йосиф Сталін почав відновлювати комуністичний штурм, масовий терор поновився, а Україна опинилася в його центрі. Під час непу органи держбезпеки (на той час це вже було Державне політичне управління, ДПУ), готуючись до нового витку комуністичного будівництва, створили розгалужену освідомчо-інформаційну мережу, після чого з реальних інакодумців, які зайняли місце згаданих у постанові від 5 вересня 1918 року місце «причетних до білогвардійських організацій осіб», почали «формувати» вигадані підпільні організації. Так постала «Шахтинська справа», «Спілка визволення України», «Українська національний центр», «Українська військова організація» тощо.
У січні 1930 року стартувала кампанія з «ліквідації куркульства як класу», під час якої було розкуркулено та депортовано за межі УСРР близько 250 тисяч осіб. У 1932-1933 роках більшовицьке керівництво застосувало терор голодом, який призвів до загибелі майже 4 млн селян в Україні. З березня 1933 року почалася нова кампанія терору проти української інтелігенції.
Після певного спаду у 1935-у вже восени 1936-го розгорнулася нова кампанія репресій, яку в літературі означають переважно як «Великий терор», пік якої припав на 1937 рік. На відміну від попередніх хвиль, тепер терор істотно прорідив і лави компартійно-радянських функціонерів. Подібні методи державного управління застосовувалися і далі. Загалом масовий в управлінському арсеналі керівництва СРСР залишався до смерті Сталіна у 1953 році.
Коментарі
Дивіться також
• Замах на Леніна, 1918
• Початок роботи Соловецького концтабору, 1923
• Закон «про п'ять колосків», 1932
• «Велика чистка», 1934
• Початок «Великого терору», 1937