Після вбивства Петронія Максима розлюченим натовпом, невдоволеним його нездатністю захистити Рим від навали вандалів, 9 липня 455 року імператором західної частини Римської імперії за підтримки знаті Нарбонської Галлії був проголошений Епархій Авіт. Його опорою у військових справах став досвічений полководець Ріцімер, який починав свою кар'єру під командою знаметитого Аеція в часи гунської навали. Він розгромив вандалів у сухопутній битві на Сицилії і морській біля Корсики, за що був підвищений до магістра обох [родів] військ, другої за ієрархією військової посади в західній частині імперії.
Справи ж політичні і, надто, економічні у Авіта склались украй погано — його не хотів визнавати за рівного собі імператор Сходу, італійська знать нарікала на засилля на урядових посадах його галло-римських земляків, народне невдоволення викликали постійна нестача продовольства. Скарбниця була порожньою, через що навіть довелось розпускати особисту гвардію імператора. Проти нього змовився римський сенат, який схилив на свій бік Ріцімера, і у жовтні 456 року Авіт був змушений зректись влади. Як вестгот за походженням, зайняти вищий державний пост Ріцімер не міг і за згоди східно-римського імператора Лева Макели на престол Заходу посадив свого давнього соратника по військовій службі командувача імператорською гвардією Майоріана.
Майоріан став першим з чотирьох імператорів зведених Ріцімером до його смерті у серпні 472 року. Останній з них, Олібрій, помер (від чуми) через три місяці після свого покровителя.
Період безвладдя на Заході тривав до березня наступного року, коли імператором став коміт доместиків Гліцерій і знову за підтримки воєнначальника-«варвара» на римській службі, на цей раз Гундобада, племінника Ріцімера.
«Муж знаменитий», як називає його візантійський літописець Феофан Сповідник, Гліцерій доклав чимало зусиль, щоб відбити чергове нашестя вестготів, але особливих успіхів у цьому не досягнув, навіть більше — втратив Нарбонську Галлію. Крім того, він не зміг порозумітись ні зі східно-римським імператором Левом Макеллою, ні з його наступниками-співправителями — внуком Левом II і його батьком (племінником Лева I) Зеноном. У червні 474 року за їх підтримки в Італію на чолі іллірійської армії рушив правитель Далмації Юлій Непот. Він увійшов у практично незахищену Равенну — Гундобад на той час уже посідав престол Бургундії, змусив Гліцерія зректися влади і вислав його до Салони (тепер місто Спліт у Хорватії), де той прийняв чернечий постриг.
Дипломатичними зусиллями Непот, вже як імператор і август Заходу, зумів домогтись повернення лише кількох міст у Нарбоннській Галлії і спорядив проти вестготів та бургундів набрану з «варварів» армію, на чолі якої поставив Ореста Флавія, досвіченого дипломата і військового, можливо германця за походженням, що свого часу був на службі у вождя гуннів Атілли. Однак той рушив не Галлію, а до Равенни й зажадав від імператора зречення. Не маючи змоги утримати столицю, Непот вирішив за краще 28 серпня 475 року відплисти у свою резиденцію в Салоні.
Попри те, що Непот так і не склав своїх повноважень, 31 жовтня Орест оголосив правителем Заходу свого 15-літнього сина Ромула. Його гідність августа не визнав ні узурпатор східного престолу Василіск, ні уснутий ним Зенон, але, зайняті взаємним поборюванням у Малій Азії, вони жодних зусиль, щоб повернути до влади Непота, не доклали.
Тим часом у монетних дворах Арлі, Медіоланума, Равенни і Риму Орест став карбувати золоті соліди з профілем свого сина. Але грошей розплатитись з германськими найманцями забракло й після відмови надати їм італійські землі для розселення, вони підняли повстання, на чолі якого став скір (чи гот) Одоакр, що починав службу ще в часи Ріцімера. 28 серпня 476 року повсталі розбили Ореста під Павією, полонили його і стратили. Проголошений військами — федератами і частиною італійської римської армії — «королем Італії», Одоакр 2 вересня без особливих зусиль здолав нечисельний гарнізон Равенни, яку захищав Павло, брат Ореста. Вбивати малолітнього імператора він не став, однак примусив Ромула Августа 4 вересня 476 року зректись влади, після чого призначив йому щедре пожиттєве утримання і вислав до його рідні в Кампанью.
Визнаючи імперські повноваження Непота, Одокар, тим не менш, відмовив йому у можливості повернутись на Апенніни і відіслав Зенону, що саме відновив свою владу в Константинополі, імперські інсігнії (діадему і пурпурову мантію), супроводивши їх, якщо вірити автору «Гетики» Йордану, недвозначним посланням: «щоб керувати світом достатньо одного августа». Лояльність і васальна відданість Одокара як імперського намісника в Італії були відзначені титулом римського патриція.
Підтримала Одокара і римська знать, сенат за його правління досить швидко став відновлювати давно втрачені «престиж і вплив». У Одокара, християнина-аріанина, склались хороші стосунки й з церковними ієрархами — біографи пап Фелікса III і Геласія I відзначали, що їх обрання і понтифікат пройшли без жодних скарг чи нарікань на «короля Італії».
Правлячи у себе в Далмації, Непот надій на відновлення своєї влади не втрачав, готуючи військову кампанію на Апенніни. Але у травні 480 року він загинув від рук найманих убивць у власному палаці. Обставини його смерті так і залишились не розкритими — підозри впали на єпископа Салони, того самого Гліцерія, якого Непот скинув шість років перед тим, місцеву знать, яка не хотіла ставити під загрозу автономне і від Риму і від Константинополя існування Далмації, й на Одоакра, який у грудні того ж року силою зброї приєднав Далмацію до свого королівства.
Не визнав сюзеренітет Одоакра і Афраній Сіагрій, римський намісник у Північній Галлії, вважаючи, що як виходець з римської сенаторської родини має більше прав на владу у західній частині імперії. Отримавши від Зенона відмову, він розірвав усі зв'язки з Італією, ставши правителем де-факто незалежної держави між Соммою та Луарою. Коли у 486 році Сіагрій у битві під Суасоном був розбитий салічними франками на чолі з Хлодвігом (майбутнім королем салічних франків) і камбрейськими під проводом Рагнахара, Римська імперії втратила своє останнє володіння на заході Європи. На думку деяких істориків саме ця подія знаменує падіння Західної Римської імперії.
Що було далі
У міру зміцнення позицій Одоакра імператор Зенон все частіше розглядав його як суперника. У 488 році він зумів спрямувати в Італію готів-федератів на чолі з Теодоріхом, які кілька років спустошували Балкани. Війна за контроль над Апеннінами тривала п'ять років і закінчилась угодою двох готських вождів про їх спільне правління Італією. 15 березня 493 року під час пиру в Равенні на честь їх примирення 62-річний Одоакр був власноруч убитий Теодоріхом.
Найдовше з тих, хто колись носив титул імператора Західної Римської імперії, прожив Ромул Август. Дата його смерті достовірно невідома, але принаймні до 507 року він на щедру пенсію у розмірі 6 тисяч солідів на рік, яку йому виплачували готські королі Італії, ще утримував колись розкішну віллу Луція Лукулла під Неаполем.
Остготське королівство в Італії проіснувало до 554 року, коли, спустошене двадцятилітньою війною, стало провінцією східноримського імператора Юстиніана Великого.
Коментарі
Дивіться також
• Тетрархія Діоклетіана, 293
• Велике переселення народів, 375
• Захоплення Риму вандалами, 455
• Карл Великий — імператор Заходу, 800
• Падіння Візантійської імперії, 1453